LELÉKA: про Євробачення, війну і український контекст

Вікторія Лелека — засновниця гурту LELÉKA, який уже близько десяти років відкриває українську пісню європейській аудиторії. Участь у Нацвідборі на Євробачення-2026 стала для неї новим етапом: можливістю сказати про важливе ширше й голосніше. У цій розмові про музику, що торкається душі, самоідентифікацію, внутрішню чесність, вініли, поєднання життя в Німеччині та український контекст і конкурсну пісню “Ridnym”.

Гурт LELÉKA існує вже майже десять років, і водночас у Нацвідборі ви виступаєте як сольна артистка. Як ви прийшли до цього рішення?

Для мене це було майже очевидне рішення, яке навіть не потребувало окремого ухвалення. На Євробаченні музиканти не можуть грати наживо, а музика гурту LELÉKA — це не той формат, який можна просто відтворити під клік. Вона щоразу звучить по-іншому. Навіть якщо вивчити партії до міліметра, все одно не вийде повторити запис, бо ця музика надто варіабельна.

Водночас я добре усвідомлюю, що звучання гурту значною мірою тримається на моєму голосі: на тому, як він заповнює простір. Тому логічно, що в конкурсі такого формату я можу бути на сцені сама, залишаючись LELÉKA.

Був і ще один важливий нюанс. Я подалася на Нацвідбір із двома піснями від двох різних проєктів — LELÉKA та DONBA₴GRL. І отримала зворотний зв’язок, якого зовсім не очікувала: мені сказали, що жодна з заявок не є достатньо сильною, але при цьому мене бачать як сильну артистку. І запропонували поєднати всі сильні сторони моїх проєктів в одній роботі.

Тоді виникло питання ідентичності: як це назвати? Вікторія Лелека? Просто Вікторія? Чи створювати третій проєкт? Для мене це принципово, бо DONBA₴GRL — це електронна, агресивна, андерграундна, мистецька, нахабна дівчинка, але водночас світла, як мрія, в яку хочеться вірити. Я не хочу механічно змішувати ці світи в один.

У результаті я написала пісню, яка поєднала всі ці параметри. Але згодом зрозуміла: за настроєм це точно не DONBA₴GRL. Хоч у ній і є агресивний біт, створений з пострілів (цього майже ніхто не помічає, але так побудована ритміка). У певних частинах там взагалі немає перкусії — лише семпли шумів, які, на жаль, стали для нас надто актуальними сьогодні.

Я відчула, що ця пісня значно ближча до лелечого стану. І немає сенсу вигадувати нове ім’я чи відокремлювати мене від гурту. Гурт існує, я його фронтвумен, тож на сцені я просто є LELÉKA.

Як ви загалом прийшли до рішення взяти участь у Нацвідборі? Чи подавалися раніше?

Ні, я ніколи раніше не подавалася. І, якщо чесно, у мене завжди був внутрішній бар’єр. Свідомо я багато років казала собі: «Ні-ні-ні, ніколи. Євробачення — це не про мене. Де я, а де шоу-бізнес». Не тому, що це несумісні речі, а тому, що я дуже довго була виключно в акустичній музиці.

Але кілька років тому з’явилась DONBA₴GRL. І хоч ця музика андерграундна, я від самого початку бачила в ній потенціал виходу на ширшу аудиторію. Це артпоп, фолктроніка, але все-таки це — попмузика, яка існує з плейбеком. І я зрозуміла, що хочу рухатися в цьому напрямку також, як в альтернативі до моєї основної музичної діяльності. Усе це розвивалося паралельно.

Водночас внутрішньо я продовжувала казати собі «ні». Але якщо бути з собою максимально чесною… Я ж виросла тією дівчинкою, яка дивилася Євробачення ще в школі. І, як у будь-якого артиста, бажання, щоб тебе чула більша кількість людей, у мені є. Воно не вирішальне і не головне, але воно точно присутнє. І в якийсь момент я запитала себе: а що в цьому поганого? Напевно, я хотіла цього давно, просто не дозволяла собі в цьому зізнатися. Плюс я завжди була між світами. Я працюю з віртуозними інструменталістами, а вони, як правило, цей конкурс не сприймають. І я ніби застрягла десь посередині.

Конкретний поштовх з’явився тоді, коли я отримала повідомлення від менеджерки Суспільного з питанням, чи не цікаво мені було б податися на Євробачення. Це було повною несподіванкою. Я подумала: «Ого, що взагалі відбувається?» І сприйняла це як знак — можливо, настав час зустрітися зі своїм страхом, соромом, внутрішніми шаблонами й нарешті їх зруйнувати.

Я відповіла, що в мене немає відповідного репертуару і що я подумаю. І якщо чесно, я думала: якщо більше не напишуть — значить, не треба. Але вони написали вдруге. А буквально за кілька днів після цього я побачила фрагмент інтерв’ю Джамали, де вона сказала, що немає гідних заявок, що Україну на такому масштабному конкурсі треба представляти достойно. І в той момент я зрозуміла: добре, напевно, я маю просто спробувати це зробити.

Для мене важливо, щоб Україну на всіх міжнародних майданчиках представляли яскраво і якісно. І Євробачення — не виняток. У якийсь момент це стало для мене навіть не бажанням, а внутрішнім обов’язком українського артиста.

Як створювалась пісня “Ridnym”?

Я згадала про музичну замальовку, яка була дуже щирою за меседжем і досі залишалася актуальною. Почала доробляти її в більш поп ключі. І вже після подачі заявки зрозуміла: мені потрібно з’єднати все. Так почалася дуже інтенсивна робота над треком.

Це був справжній вихід із зони комфорту. З одного боку потрібно створити вау-ефект, бо широка аудиторія часто реагує на «довго», «високо», «на одному диханні». Це майже як спорт. Мені не дуже близька ідея демонструвати техніку заради техніки, але я вирішила прийняти цей виклик. У нас було майже тридцять різних версій пісні, з різними мелодіями, структурами, розвитком. Я намагалася знайти не просто ефект, а внутрішню драматургічну мотивацію, щоб цей вокальний прийом мав сенс і історію.

І в якийсь момент я чітко сформулювала свої сильні сторони: різні вокальні техніки, тембри, поєднання сили й вразливості, темного й світлого, наївного й контроверсійного. Я зрозуміла, що роблю це все життя на великих концертах — і люди на це завжди реагують. Тож питання було лише в тому, щоб зробити це стратегічно.

Сенс пісні — про надію. Про те, що своїми справами, думками і навіть кров’ю ми можемо вишити собі нову долю. Ми це вже робимо. Але мені хотілося вселити глибоку віру й внутрішній спокій: ми не просто відновимо те, що втратили, ми створимо більше. Україна стане країною, де захочуть жити: безпечною, сильною, здатною відповідати на виклики сучасності. І саме тому ця довга висока нота для мене не тільки про голос. Вона про нову реальність, яку Україна будує тут і зараз для всього світу. Про мрію, яка втілюється в реальність.

Коли я почув пісню вперше, був щиро здивований і рахував секунди вашої високої ноти. Це дуже сильний хук.

Формат Євробачення, три хвилини, змусив нас відмовитися від довгого вступу. Хоч мені й хотілося, щоб бандура повільніше відкривала новий світ.

Ми експериментували з темпом, прискорювали рух струн навколо голосу, створювали ефект воронки, виходу за межі. Таке прискорення більше властиве інструментальній музиці, але ми свідомо пішли на цей крок. Це прийом, який використовує Björk, і який я згодом почула й у їхній пісні з ROSALÍA — вже після того, як ми завершили роботу. І тоді в мене виникло дуже сильне відчуття: я справді творю музику тут і зараз, у контексті сучасної світової сцени.

Ви багато років популяризуєте українську пісню на європейській сцені і неодноразово говорили про важливість якісної презентації України на міжнародних майданчиках. Чи помітили ви, як за цей час змінилося сприйняття української музики європейською публікою?

Однозначно так. І це, якщо чесно, мій великий біль. Гурт LELÉKA існує в Німеччині з 2016 року, і на початку я взагалі не розуміла, що робити з цією реальністю. Я виходжу на сцену, кажу, що я з України, співаю старовинні українські пісні українською мовою — і люди плачуть, підходять після концертів натхненні, говорять: «Боже, це так красиво, так глибоко. Ми сумуємо за тими часами, коли була НДР; я вчив російську мову в школі; я був у росії…». І вони щиро не хочуть мене образити. Але я, з російськомовної родини, з маленького індустріального шахтарського міста на сході України, де я не чула української мови, намагаюсь пояснити, що українська — мені рідна. Що я ідентифікую себе з Україною, що я ніколи не була в росії, і що все, що вони мені зараз говорять, до мене не має жодного стосунку.

Цей біль був зі мною всі ці роки. І це навіть не дискримінація. Бо дискримінація — це коли тебе бачать і зневажають. А тут тебе просто не бачать. Тебе ніби не існує. І це страшно. Як стати видимою?

Поступово я почала працювати з цим. На концертах я почала м’яко підвищувати свідомість публіки. Казала «danke», а потім — «дякую». Пояснювала, що «дякую» означає те саме, що й «danke», що слова починаються з однієї літери. Це була постійна боротьба. Після концертів я роками вступала в дискусії про те, що українська й російська — це не одна мова. Це морально дуже виснажує: коли ти є, але тебе не визнають.

Пам’ятаю 2018 рік, коли я перемогла на загальноєвропейському фестивалі — молодій джазовій премії, куди неймовірно складно потрапити. Я виступала з LELÉKA, з українським репертуаром. Уже тоді на кожному концерті я співала «Пливе кача» і говорила про війну в Україні — про те, що Європа мовчить, що в медіа про це майже нічого немає.

Мені дали цю нагороду. Було багато великих медіа, телеканалів. І я чула фрази: «Музика — фантастична, рівень — вау, культура — неймовірна. Але чи повинно мистецтво бути таким політизованим?» І я думала: я ж не агітую за партію. Це не політика. Це гуманістична позиція. Про відповідальність. Про те, що ми не маємо бути байдужими одне до одного. Поступово щось змінювалося… А 2022 рік перевернув усе. Люди ніби прокинулися, хоча страшно думати, якою ціною.

Російська пропаганда добре знає, куди тиснути. Особливо на німецьке почуття історичної провини після Другої світової війни. Вона маніпулює цим, щоб люди були проти озброєння України, бо їм здається, що підтримка зброї — це знову стати на бік агресії. Хоча насправді все навпаки: бути проти «збройної»України означає підтримувати агресора.

Зараз після концертів я чую інше: «Яка цікава мова. Вона зовсім не схожа на російську. Вона така мелодійна». Люди питають про історію, про літери, про апостроф. Я принципово виходжу в сорочці з українськими літерами — «Є», «Ї», апостроф. Маленькими кроками я бачу зміни.

Але всередині все одно болить одне питання: невже для цього мають гинути люди? Невже такою ціною ми виборюємо право бути окремими в очах світу — бути суб’єктом, а не «частиною чогось»? Мати право жити, вирішувати, ким бути, з ким і як, як будь-яка інша нація.

Водночас я хочу сказати: у Німеччині дуже багато неймовірних людей. Солідарних, освічених, уважних. Деякі з них знають українську історію краще, ніж окремі українці — про Розстріляне відродження, про Чорновола, про Голодомор. Вони організовують лекції, концерти, складають списки літератури, пояснюють політичний контекст, працюють із травмами. Я дуже вдячна Німеччині, і цим людям зокрема, за підтримку і сміливість дивитися страху в очі. Бо це ж і є меседж моєї пісні для Євробачення: не боятися зустрітися зі страхом, із провиною, з минулим. Якщо ти це робиш, ти розумієш, що кожна країна має право захищатися і відстоювати свої кордони.

У публічному просторі з’являються думки, мовляв, ви «не в контексті», бо живете в Німеччині. Як ви на це реагуєте?

Це, безумовно, емоційно складна тема для мене. Я не сприймаю це як хейт. Я вважаю, що це абсолютно виправданий біль. В Україні сьогодні йде боротьба не лише за життя людей, а й за саме існування країни. І якщо всі виїдуть, то України не буде. Це правда.

Я свого життя без України не уявляю. Якщо не буде України, кому буде потрібна ця музика, ця мова, цей культурний простір? Я повністю з цим ідентифікуюсь і несу це завжди.

Водночас я переконана: не можна нічого абсолютизувати. Не можна зводити складну реальність до одного критерію. Треба дивитися на все в комплексі. Я дуже добре розумію цей біль, бо це відкрита рана.

Я виїхала з України ще у 2014 році цілеспрямовано, на навчання. Я завжди називаю себе «вічною студенткою»: вже понад 13 років безперервно навчаюся, постійно відчуваю внутрішній голод до знань і сумнів у власній достатності. Мені завжди здавалося, що я ще недостатньо знаю, щоб мати право вільно творити. Минулого року я нарешті прийняла рішення зупинитися в цьому нескінченному навчанні. Принаймні у формальних інституціях. Я зрозуміла, що хочу повністю увійти в мистецьке життя. І коли я вперше опинилася в Німеччині не в статусі студентки, у мене виникло дуже чесне питання: а що я тут взагалі роблю?

Так, у мене там проєкти, музиканти, робочі контакти. Але музику я можу створювати будь-де. І щоразу, коли я повертаюся в Україну, мені психологічно значно легше. Це було для мене підтвердженням: я справді їхала за кордон не тікати, а вчитися, наповнюватися досвідом, у тому числі міжнародним. Бо для України важливо бути в актуальному світовому культурному контексті.

В Україні я відчуваю внутрішній спокій і бажання творити. Можливість говорити рідною мовою, чути її навколо, бути в цьому контексті дає неймовірну силу. Навіть після страшних ночей з’являється ще більше бажання жити, світити, дарувати щось наперекір усьому. У мене дуже сильне бажання повернутися. Але реальність така, що мій єдиний заробіток — це концерти й міжнародні контакти. Щоб жити в Україні, мені потрібно вибудувати систему, яка дозволить мені хоча б скромно себе забезпечувати музикою.

Тому я знову скажу: не можна абсолютизувати. Людина може бути в контексті війни або поза ним незалежно від того, де вона фізично перебуває. Я знаю волонтерів за кордоном, які живуть Україною щодня.

Це не виправдання. Це складний внутрішній конфлікт між двома базовими потребами людини: потребою реалізувати себе і потребою належати до спільноти. І цей конфлікт є в кожному з нас. Просто в різні моменти життя домінує різне. Я мала повне право навчатися, наповнюватися культурними впливами. Але я чітко знаю: мій Дім — це музика і Україна.

Якщо хтось вважає, що через життя за кордоном я не маю права називати себе українкою або представляти Україну, я приймаю цю позицію. Але навіть якщо так, я все одно як людина, яка співає українською і любить Україну, хочу подарувати їй перемогу. Бо мені небайдуже, яким є культурний образ нашої країни у світі.

Ви згадували, що навчалися тринадцять років, зокрема й на кінокомпозиторку. Чи хотіли б у майбутньому долучитися до проєктів на кшталт серіалу «І будуть люди»?

Звичайно. Я обожнюю світ кіно, особливо нішове, фестивальне. В Україні зараз дуже багато неймовірно сильних режисерів із величезним потенціалом, і мені надзвичайно хочеться бути дотичною саме до українського кінематографу. Це одна з моїх мрій.

А чи є митці, які вас надихають? Можливо, хтось конкретний?

Якщо говорити про українське кіно — Антоніо Лукіч. Це любов. Абсолютна. «Мої думки тихі» — я просто обожнюю цей фільм. А «Ти — космос» Павла Острікова — це космос у прямому сенсі.
Також дуже люблю Марисю Нікітюк і її «Коли падають дерева». Надзвичайна робота.

Ще хочу згадати Надю Парфан. Вона зробила документальний фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Це справді сильне кіно.

Окремо хочу сказати про Takflix. Надя — співзасновниця цієї платформи, і я вже давно їх підтримую. Мені дуже болить тема авторського права, а в Німеччині, наприклад, воно захищене на найвищому рівні. Я обожнюю цю систему і мрію, щоб щось подібне існувало й в Україні. Takflix — це приклад правильного підходу: легальний перегляд, підтримка ЗСУ і водночас фінансова підтримка авторів. Це дуже європейська, дуже здорова модель. Я їх щиро люблю.

Розкажіть, будь ласка, про ваші вініли. Це дуже особливий формат. Що він для вас означає?

Це така дитяча мрія. Якщо в тебе є велика чорна платівка, значить ти вже серйозний митець. У час, коли все цифрове, швидке, миттєве, взяти в руки вініл, розпакувати його, відкрити програвач, поставити платівку — це про заземлення, про сповільнення. Про ритуал. Ти ніби свідомо обираєш момент, коли слухаєш музику. Ти більше цінуєш те, що чуєш.

До речі, я спочатку випустила першу платівку, а вже потім купила програвач. Тому коли мені кажуть: «У мене немає програвача», я завжди відповідаю, що це не проблема. Можна почати з платівки, а вона вже сама мотивує створити вдома такий маленький духовний простір.

Зараз у нас вийшло три альбоми на вінілі:

Перший — «Sonce u serci», наш дебютний повноформатний альбом.
Другий — «Rizdvo», у колаборації з неймовірним Максимом Бережнюком, який грає на одинадцяти старовинних українських дерев’яних духових інструментах. Цей альбом — найякісніший за звучанням: ми записували його на найдорожчій джазовій студії Берліна — Jazzanova. Там просто кришталевий звук.

І третій — альбом колядок, який вийшов минулого року. Він, напевно, найцілісніший. Якщо раніше ми ніби складали музику з різних фрагментів, то цей альбом наче виріс з одного джерела. Дуже його люблю.

На честь десятиріччя ми плануємо випустити подвійний вініл: усі перші альбоми, сингли, саундтреки, які ніколи не виходили на платівках. Туди також увійдуть лайв-треки з престижного фестивалю Elbjazz у Гамбурзі і одна абсолютно нова пісня, яка ніде й ніколи не виходила. Її не буде більше ніде. Цей альбом уже можна передзамовити.

І зараз усе складається майже магічно. Фінал Нацвідбору — ювілейний. Трансляція відбувається в день народження LELÉKA, адже саме в цей день гурту виповнюється десять років. Я навіть трохи лякаюся цієї кількості знаків.

Ви виготовляєте вініли в Німеччині?

Так. Усе виходить на нашому лейблі, з яким ми співпрацюємо, це німецький лейбл GLM. У них є власна фабрика: прес, друкарня, повний цикл виробництва. Якщо чесно, я навіть не вдаюся в деталі, де саме і як усе відбувається, цим займається лейбл. І слава Богу, що не все на мені. Бо ще й вініли вручну виготовляти — це було б уже занадто.

А чи є в Німеччині такий самий ажіотаж навколо Євробачення, як в Україні?

Важко сказати. Якщо чесно, я ніколи не була особливо залучена в контекст Євробачення. Хіба в шкільні роки: якісь яскраві моменти, гучні перемоги, як у Джамали, наприклад. Але загалом останні роки я точно не в контексті цього конкурсу.

І мене щиро дивує, наскільки сильно Євробачення люблять в Україні. Люди реально живуть цим, у них шалений емоційний відгук. Я дивлюся на це і думаю: «Вау». У Німеччині я такого не спостерігала.

Єдине, що справді вибухнуло в моїй джазовій, інструментальній бульбашці, це перемога Салвадора Собрала. Тоді всі новинні стрічки були про те, що нарешті виграла справжня музика — тонка, чиста, чесна. Це була мрія.

Мене часто питають, з ким би я хотіла колаборувати з євробаченських артистів. Відповідь завжди одна — Салвадор Собрал. Це любов. Абсолютна.

Розкажіть, як ви готуєтеся до свого номера на Нацвідборі.

Якщо чесно, я подалася на Євробачення абсолютно спонтанно. Я не планувала цього і взагалі не усвідомлювала масштабу: інтенсивності, бюджетів, кількості процесів. Я пішла з відчуттям внутрішнього обов’язку, а потім зіткнулася з реальністю. Є такий мем із овечкою в полі й підписом «Де я …?» — от це дуже точне відчуття мого стану протягом усього нацвідбірського марафону.

Перший етап — пісня. Ми її створювали довго, було понад тридцять версій. Але тепер усе: пісню здано, крапка поставлена.

Другий етап — команда. І це, мабуть, найскладніше. Я довго думала, чи працювати з режисером від каналу, чи шукати когось самостійно, чи можлива волонтерська участь, чи реально знайти спонсорів. Це постійний процес формування, переформатування, заміни людей, перебудови системи зв’язків. У мене ніколи не було досвіду роботи в такому масштабі, коли має працювати одразу кілька напрямків і все має бути злагоджено. І водночас мені потрібно зберегти ресурс, щоб займатися головним — вокалом. Бо пісня складна.

Я звикла до сольних концертів, де є час на розспівування, на розвиток, на драматургію. А тут — три хвилини. Це спортивний формат. Ти виходиш і маєш вистрілити одразу. Без розгону. Плюс камери, люди, напруга. Тому моя підготовка зараз іде у двох напрямках. Перший — організаційний. Ми зібрали команду, з якою будемо ставити номер, і мені дуже хочеться зробити щось мінімалістичне, але красиве. Я розумію, що багато хто чекає «шоу-шоу», але в мене просто немає бюджету на масштабні спецефекти. І це теж виклик: не зробити шоу, а доторкнутися до серця. Наша мета — глибина, чесність і краса. Щоб навіть у темні часи, коли немає світла, відчувалося, що світло все ж є. Не «діснеївське» диво з феєрверками, а тихе, справжнє.

Другий напрямок — фізична і вокальна підготовка. Я щодня роблю хоча б десять хвилин йоги, дихальні практики, затримку дихання. Зараз мій рекорд — хвилина тридцять сім секунд. Хочу дійти до трьох хвилин до фіналу. Не для того, щоб співати одну ноту три хвилини, а щоб мати запас повітря і спокій.

Я зараз співаю всюди: у метро, у переходах, під час зйомок TikTok — усе на одному диханні. Але на препаті я свідомо взяла дихання під час довгої ноти. Я вирішила не доводити нічого силою. Ми свідомо показали спочатку дуже ніжний, «лелечий» фрагмент пісні, щоб усі подумали: «Окей, це буде балада». А потім — сюрприз.

Зараз моє головне завдання — економити сили, не розплескати себе, не намагатися щось комусь довести. Донести до фіналу свій голос, своє тіло, свою душу і зробити максимум з того, що я можу.

Спілкувався: Михайло Товтин