Грузинська євродрама: як пісня “On Replay” на Євробаченні-2026 замилює очі єврофанам?

Дрібка психоаналізу у бочку Євробачення від СoggiCon

На Євробаченні ми частіше чуємо пісні від Грузії (Georgia), а не власне Сакартвело. І це не просто питання назви і бренду, а радше версії країни, яку експортують: жива, суперечлива, роздерта протестами — чи акуратно загорнуту в естрадну упаковку, придатну для європейського споживання. Цьогорічна пісня Bzikebi — “On Replay”змушує знову поставити незручне запитання: де закінчується рейв і починається музична муштра та як влада імітує музику справжнього народного підпілля у власних іміджевих інтересах?

Як в Сакартвело проходить “Нацвідбір”?

Почнімо з того, що гурт Bzikebi був обраний на Євробачення-2026 не через відкритий нацвідбір, а внутрішнім рішенням Georgian Public Broadcaster (GPB), але під прикриття “інтересу глядачів”:

„პირველმა არხმა გადაწყვეტილება მაყურებლის ინტერესიდან გამომდინარე მიიღო.“
«Перший канал ухвалив рішення, виходячи з інтересу глядачів».

Саме цей мовник — GPB, який назвати “суспільним” язик не повертається, Єврокомісія у звіті за 2025 рік описала так:

«Грузинський суспільний мовник не має незалежності, має упереджену редакційну політику та сприяв просуванню антиєвропейської риторики».
“The Georgian Public Broadcaster lacks independence, has biased editorial policy and contributed to the promotion of anti-EU rhetoric.”

А Civil.ge, посилаючись на звіт Media Advocacy Coalition, говорило про “глибоку інституційну кризу”, “політичну упередженість”, “цензуру опозиції та про-Західних поглядів”. Тобто перед нами не просто “ще одна пісня від Грузії”, а стратегічний ручний вибір, який подає на міжнародну сцену інституція, чию незалежність уже офіційно поставили під сумнів. І це важливо тримати в голові від самого початку.

Після “Freedom”: чому цього року ставка — не на патріотичний пафос, а на безпечну ностальгію

Якщо порівнювати цьогорічну композицію із провальним непрохідним минулорічним номером, теж від “Грузинської мрії”, то складається враження, що партія вирішила змінити страгію: було “Лиш би не було Майдану і як в Україні”, а стало “Ну можна і протестний рейв, але на наших умовах і з євроскепсисом”. У чому це считується? 

Торік Грузію представляла Mariam Shengelia з піснею “Freedom”. Сам кейс був політично токсичним ще до конкурсу, і огляд композиції та контексту на coggicon вже тоді підкреслив, як самі картвели у коментарях під офіційним відео не приховували обурення. 

По-перше, співачка публічно підтримувала проросійську партію і гастролювала на їхніх мітингах, а тут раптом із легкої руки “нової влади” отримала перепустку представляти народ, з яким на вулицях її не було, із меседжем про “мир” та “свободу”. 

По-друге, патріотична балада “про свободу” не просто викликала хвилю несприйняття серед громадян, як узагальнено писали в Jamestown. Детальний аналіз тексту і самого сценічного втілення на coggicon виявив політичні підтексти, до яких єврофани залишаються традиційно глухими. Співаючи про вдавано патріотичну, але водночас по-радянськи знеособлену, знерухомлену і забронзовілу соцлубками свободу рівня пафосу концерту пізнього Кобзона, провладна співачка по-суті повторила передвиборчий лозунг прокремлівської партії: “Грузія йде своїм шляхом, і свобода у неї теж своя”, бо головне — “Лиш би не як в Україні! Ніякого Майдану!” 

І хоч для журналістів це залишилося на рівні інтерпретації художнього тексту, саме музична критика мала б виявляти ось такі підтексти. Бо, як покаже практика і цього року, західна глядацька аудиторія часто бачить лише “експортну обгортку”. 

Саме тому цьогорічний поворот GPB виглядає не випадковим. Після карикатурно-пафосного патріотизму мовник переходить до значно безпечнішої формули: ностальгійний бренд Bzikebi + англомовний танцювальний трек + гуманістичний меседж про людину і ШІ. Замість візуальної агітки для своїх маємо м’якіше, експортніше, хитріше пакування від Bzikebi із піснею “On Replay”.

Хто такі Bzikebi — і чому їхнє повернення є невипадковим? 

Bzikebi — це гурт, що у більшості картвелів асоціюється із перемогою Грузії на дитячому Євробаченні у 2008 р. Їхня пісня “Bzzz” 18 років тому була беззмістовною, але драйвовим дзижчанням бджілок. Бджілки подорослішали і повернулися не лише зі старим драйвом, а й зі шлейфом ностальгії. Джерела мовника неодноразово використовують це для легітимації свого вибору як всенародного. 

Про що пісня “On Replay” — за офіційною версією

Пісню “On Replay”, написану Giga Kukhianidze та Lizi Japaridze, визначають як гімн людяності. KVIRA, посилаючись на 1TV, напише:

„მუსიკის თემა „ხელოვნური ინტელექტი და თანამედროვე ეპოქაში ადამიანის როლია“… „რომ ციფრული ტექნოლოგიების დომინირების ეპოქაში ადამიანი უნდა დარჩეს ადამიანად“.“
«Тема пісні — “штучний інтелект і роль людини в сучасну епоху”… “що в епоху домінування цифрових технологій людина повинна залишатися людиною”».

Отже, офіційно перед нами заявлена пісня про людське в епоху цифрової штучності. Але саме тут починається найцікавіше.

Про що пісня “On Replay” — якщо читати текст і дивитися кліп уважніше

1. Рейв чи дисциплінування тіла?

Перед нами танцювальна композиція у футуристичній, майже стерильній локації з підкреслено механізованою хореографією. Перше враження: пісня імітує рейв, але картинка підсовує нам не свободу, а синхронізовану дисципліну.

Lights on, stand by
(Світло — вмикай, приготуйсь)
Unmasked, you and I
(Без масок — ти і я)
Step left, step right
(Крок ліворуч, крок праворуч)
Neon lights, they ignite
(Неонові вогні спалахують)

Можливо, нас просто запрошують на танцпол і обіцяють дике шаленство? Це ж так волелюбно, по-юнацьки і зовсім не схоже на героїчну шевелюру Кобзона! Та не поспішайте. Вже тут важливий нюанс. 

Англомовне дієслово stand by — це швейцарський ніж: тут тобі і “стояти на поготові”, і чекати — “не класти слухавку”, і “режим очікування” в домашніх приладах, і “утримання позиції” як жест підтримки (“залишатися поруч”), і вірність своєму слову чи рішенню, і спостереження без втручання (“стояти осторонь”). Але єдине, чого у ньому немає, — це рух. Нас запросили на цей танцпол не для того, аби рухатися, як тобі підказує тіло. Ми тут — аби стояти, чекати. Тіло не рухається — воно входить у режим роботоподібного танцю. Це дрібниця, але вона — симптоматична для розуміння наступної частини тексту. 

2. Текст ніби обіцяє звільнення — але одразу забороняє думати

Shameless, we tear it up
(Без сорому — ми тут усе розносимо)
Don’t ask why
(І не питай чому)
Don’t think
(Не думай)
Let go
(Відпусти)

Саме тут у тексті щось ламається. Бо протест або звільнення тут не має ні мети, ні об’єкта, ні напрямку. “Рознести все” — але що саме? (ну, певно, це ж просто про емоції…) “Не питай чому” — тобто причинно-наслідковий ланцюг вимкнено. “Не думай” — формула, яка у поп-музиці може означати і розслаблення, і капітуляцію мислення перед ритмом.

Тут з’являється спокуса назвати це просто “рейвом”, мовляв, ми втомилися від себе, і нам просто хочеться “не думати”, не мати цілі, не мати рефлексії. Та у рейві є щонайменше дві ознаки, які у цій композиції доводяться до абсурдного антирейву. Виявляється, ідеологічне зомбування — не єдина форма пропаганди. Куди більш витонченим є ритмічне компульсивне петлювання без руху і без контакту. 

3. Чому пісня звучить як антирейв?

Не буває рейву без руху і контактної синхронізації — того, що реєвери називають клеєм. 

Рейв-культура сформувалася на Заході наприкінці 1980-х як «плавильний котел» кількох жанрів: аcid house (пряма бочка ($4/4$) та специфічне «кислотне» звучання синтезатора Roland TB-303), Detroit Techno (футуристичне, індустріальне звучання з Детройта додало рейву енергії та механічності), Northern Soul та Реггі (культура звукових систем (sound systems) та традиція нічних танців). І ось ця суміш ритму, звуку і руху заклала фундамент нової культури масових стихійних вечірок у робітничих кварталах Британії.

Та рейв ніколи не був поза політикою. Він виник як несвідома потреба у звільненні від політичної втоми, зокрема для британської молоді (1988–1989) — це втома від жорсткої політики Маргарет Тетчер. Яка знайшла вихід лібідної енергії в екстазі (MDMA) та хаус-музиці. Вечірки перемістилися з клубів на відкриті поля та покинуті склади навколо лондонської кільцевої дороги M25. Для рейву не потрібно було маніфестів і гасел, але він завжди мав: 1) рух та був актом протесту, і 2) був “суспільним клеєм” і простором соціальної реінтеграції, контакту і взаємодії (філософія PLUR (Peace, Love, Unity, Respect) буквально протиставлялася індивідуалізму 80-х).

На танцполі зникали кордони між класами, расами та сексуальними орієнтаціями. Це була форма «тимчасової автономної зони», де державні правила не діяли, але ця автономність ставала новим соціальним полотном взаємопорозуміння і суспільної ритмової синхронізації. Саме тому влада спершу намагалася боротися із рейвами (Criminal Justice and Public Order Act 1994), сприймаючи потворювані біти як музику громадянської непокори. Рейв — це імітація міні-суспільства у його спрощеній і більш натуральній формі існування, що обнуляє відірвані від життя і тіла політичні конструкти. І саме тому рейв-треки — це не петля повтору, а спільний рух і спільний напрям. А чи є напрям у музиці Грузії?

4. Приспів як мантра повтору

Keep me on replay, okay
(Тримай мене на повторі, окей)
La-la-la…
(Ла-ла-ла…)
Keep me on replay, okay
(Тримай мене на повторі, окей)
La-la-la…
(Ла-ла-ла…)
Keep me on replay, okay
(Тримай мене на повторі, окей)

Replay — не просто повтор прослуховування. Це цикл. Зациклення. Компульсія. Повернення того самого під виглядом руху. Психоаналітично тут важко не почути знайомий мотив: суб’єкт щось програє знову і знову, але не для того, щоб вийти вперед, а щоб не вийти нікуди.

Саме тут пісня стає підозріло доречною для країни, проросійська влада якої вже не перший рік декларує європейський рух, але знов і знов опиняється у режимі імітації курсу без прориву. Однак, можливо, це лише ситуативна паралель. Чи дає текст уточнення і чи трапиться нарешті між учасниками цього танцю контакт?

5. “Людина проти цифрового” — але де саме тут людина?

Офіційна концепція пісні справді зводиться до того, що людина має залишатися людиною в епоху цифрового домінування. Але текст ламає цю версію вщент:

We go high-low, high-low
(Ми йдемо вгору-вниз, вгору-вниз)
Ta-ta-ta-take it over
(Та-та-та — захопи це все)
Feel it in your soul
(Відчуй це душею)
Can’t digitise our thunder
(Наш грім не оцифруєш)
No code, no clone
(Ні коду, ні клона)

Бо в тексті звучить заявка на живе, неоцифровуване людське, але візуально ми бачимо майже протилежне: машинну точність, синхронну роботизованість, компульсивну повторюваність руху. 

6. Пісня говорить про контакт — кліп показує роз’єднаність

Take my hand, don’t disappear
(Візьми мене за руку, не зникай)
This is real, this is clear
(Це справжнє, це ясно)
Not afraid of the trial
(Ми не боїмося випробування)
Stay with me a little while
(Побудь зі мною ще трохи)

Тут текст раптом переходить на мову близькості, реальності, присутності. Але у відеоряді ця близькість майже не матеріалізується. Номер не будує враження справжнього контакту між учасниками. Навпаки, він показує окремі тіла, які ніби підкорені спільному алгоритму. Протягом усього кліпу глядач не помічає буквально жодного дотику чи контакту між учасниками. Перед нами механістична хореографія, машинна точність і ніякого натяку на людськість. У цьому сенсі формула “This is real, this is clear” звучить майже як рекламне самозапевнення — особливо коли її промовляє візуально настільки штучний простір.

Можна, звісно, сказати, що це постіронія. Але якщо це іронія, то над чим саме? Над ідеєю людяності? Над мовою гуманізму? Над самою можливістю “не стати кодом”? А, можливо, перед нами імітація рейву без самого рейву, руху із текстом, що знерухомлює. Протесту, але просто чогось завуальованого і досі не названого? Складається враження, що пісні більше пасувала б назва цьогорічної австрійської заявки. “Ліцензія на танці” (Tanzschein), бо ці танці якось вже надто роботехнічні і тому нагадують музичну муштру. 

7. “Ми не чекаємо на дива” — але куди саме стрибаємо?

We don’t wait in line for miracles
(Ми не стоїмо в черзі по дива)
We jump in, we tear the veil
(Ми стрибаємо в це, ми розриваємо завісу)
Right here right now, no maybe
(Тут і тепер, без “може”)
No void that can take me
(Нема порожнечі, що поглине мене)
Yeah, yeah, we rise and fall and rise again
(Так, так, ми падаєм, знов злітаєм і знов підіймаємось)

І ось нарешті перед нами кульмінація пісні — і водночас її головна смислова порожнеча. Формально тут мова про рішучість. Але завіса не названа, випробування не назване, порожнеча не названа. Перед нами не політичний меседж, а набір героїчних універсалій, які можна наповнити чим завгодно. Та беззаперечною є психологічна схема: ліричний герой відмовляється чекати на дива, розриває завісу між ним і майбутністю/невідомим і … заявляє, що порожнеча, яка за нею відкривається, його не поглине, аби продовжити рухатися по-колу чи петлі буденності: “we rise and fall and rise again”. І ось це грузинський рейв?

Чи можливо, що ця вайбова порожнеча — зумисна і стала ідеальною формулою культурного продукту для самопроголошеної влади. Яка хоче одночасно нічого не сказати прямо і все ж таки правильно прозвучати для різних аудиторій?

Як згодувати різні посили різним аудиторіям? 

Пісня не розкриває нічого нового про тему “Штучного інтелекту і людини”, не пропонує ніякої людяної альтернативи, відмовляється від контактності, але одночасно робить цілком системне протиставлення. “Справжній нарід” (той самий із традиціями і монополізованим владою псевдопатріотизмом із минулорічної пісні) тут протиставляється “штучності”, “сконструйованості”, “чужості” зовнішніх наративів. І ось про те, як можна одним текстом таргетувати різні аудиторії із різними посланнями, ми неодноразово розглядали на прикладі пісень від Лукашенка та московитів. 

З однієї сторони, для європейців пісня має читатися як щось сучасне, вдавано ліберальне, майже клішовано чи гіпертрофовано “західне”.Для цього можна було вдавати лезбійське кохання ТАТУ, хижацьку розпусту гурту СЄРЄБРО, кричущу вотебаутиську соціалочку проти США у пісні Подольської чи всевдо-феміністичний гімн від співачки МАНІЖІ. Але завжди була інша сторона, інший меседж у тому ж тексті, візуалі і музиці, та до неї західна аудиторія виявлялася системно глухою. Ці пісні кодували окремий меседж для своїх: західне — чуже, штучне, награне, перебільшене, кодоване, генеративне, синтетичне, а наше — своє, рідне, єдине справжнє, оригінальне, консервативне. І тому Маніжа мала стояти на колінах і молитися, а ТАТУ із захопленням згодом розповідати, як Європа вкрала у них перемогу, а потім — як вони намахали власних фанів і Європу, бо ніякі вони не лезбійки. У дискваліфікованій пісні від улюбленого гурту Лукашенка взагалі йшлося про буквальне батьківське повчання проти ворожого Заходу, якому він метафорично “покаже кузькіну мать”. 

Щось вкрай схоже маємо в пісні “On reply”. 

Євроінтеграція “On reply”

Чому цей текст так підозріло точно лягає на історію самої Грузії останніх 30 років? Яких “див” вона відмовляється чекати? Яку завісу хоче зірвати і від якої порохнечі за завісою тікає чи захищається роками? Чи не пустили саме євроінтеграцію Сакартвело по колу знайомого саботажу прокремлівським режимом? І чи не спокушає влада цим вибором композиції європейців “західним” за формою “медком” від вчорашніх “бджілок”, вулик яких непомітно для єврофанів досі перебуває у заручниках “північного ведмедя”? Лише минулого року Євробачення переглядали одночасно 166 млн глядачів, що зайвий раз доводить, яким привабливим майданчиком м’якої сили конкурс залишається для невизнаних ніким урядів. Та найголовніше: як мають звучати ці слова про зривання вуалі і втечу у циклічну безпросвітну буденність від її “порожнечі” для протестувальників і опозиції всередині країни, яким буквально між рядків говорять: “ваша євроінтеграція — це морок, ми вас від нього захищаємо”?

Спроба прокремлівського режиму здатися Європі і світу за рахунок гуманістичного посилу пісні людяними, після багатомісячних розгонів протестів і скорочення свобод в країні на догоду московським кураторам, викладає все тим самим минулорічним блюзнірством, але сучасніше запакованим. А тому у ній досі роздвоєність: пропонуємо форму рейву і танцю, але тут же його нівелюємо текстом і зводимо всю картину до: “У Грузії свій шлях, і ми не дамо себе поглинути вашій порожнечі, яка ховається за завісою, яку ми рішуче зірвемо, аби нічого не змінювати.” Картвели жартують, що “на реплей” влада поставила чи забила їхню євроінтеграцію. Ось тільки європейці під це будуть танцювати…

З огляду на коментарі під відеокомпозицією, єврофани залишаються глухими до таких тонкощів міжрядкової риторики. Для частини картвелів вибір влади — це і суміш ностальгічних спогадів про часи до анексії московитами. Бачити, як Європа смакує пісню від твоєї країни, у якій плюндрується сама ідея свободи, соціального руху і євроінтеграції, і при цьому не знаходити слів, аби показати їм, де саме тирчать лапи “ведмедя” за драйвовим bzzz-bzzz-bzzz, мабуть, неабияк боляче. 

А ось тепер, мої читачі, скажіть ви мені: а як музична критика має, чи не має, викривати подібні маніпуляції в піснях? Як це все можна у доступній формі пояснити єврофанам? Як можна пояснити, що музика, текст і політика ніколи не живуть в окремих вселенних? 

Чекаю на наші ідеї і коментарі. А Сакартвело, бажаю справжньої свободи і справжнього рейву! 

Автор: Плахотнюк Євген, засновник каналу CoggiCon