«Естетизація апокаліпсису»: HLIBOROB та Сашко Брама про створення кліпу «НЕРО»
HLIBOROB презентували кліп на «НЕРО», режисером якого став Сашко Брама. Відео зняли в Театрі Лесі Українки у Львові, перетворивши його простір на постапокаліптичний світ із манекенами, викривленою пластикою, проєкціями та аналоговими ефектами деформації.
У розмові для MUZVAR Сашко Брама та Ілля Мірошник розповіли, як текст пісні сформував візуальну мову кліпу, чому для роботи звернулися до естетики буто, як театр допоміг створити відео з мінімальними ресурсами та що означає «НЕРО» як спроба зафіксувати пам’ять про себе.
Як формувалася концепція кліпу «НЕРО» і з чого ви почали роботу над його візуальною мовою?
Сашко Брама: Формування концепції розпочалося з аналізу тексту, бо саме в ньому закладений основний зміст. Композиція називається «НЕРО» – у перекладі з грецької це означає «вода».
Текст побудований як каталог, у якому поруч опиняються природа, міська інфраструктура, предмети побуту, хвороби, страхи й людські почуття. Це називання ніби фіксує світ і водночас поміщає його в перспективу зникнення, бо наприкінці куплету звучить фраза: «Все це змиває Неро». І тут Неро використовується як метафора катастрофи. Зрештою, ця пісня написана всередині катастрофи, у якій ми всі зараз живемо, але водночас вона небуквальна.
Ілля, автор тексту, використовує поетичну метафору і цим виводить композицію на універсальний рівень та відкриває можливість різних прочитань. Тож ми намагалися вигадати візуальну поетичну мову, яка не звужуватиме смисловий простір композиції і не даватиме однозначної інтерпретації. Потрібно було зробити це в рамках мінімального бюджету.
Вода є центральним образом композиції, тож ми вирішили використати її як інструмент деформації зображення, щоб створити відчуття руйнування форми, відчуття катастрофи. Потрібно було знайти прості й доступні інструменти, які створювали б у кадрі натяк на воду і водночас трансформували зображення. Коли я шукав референси на Pinterest, то побачив портрет, зроблений через скляну колбу, наповнену водою. Це виглядало дуже незвично і чіпляло. Тому зібрав у друзів різні колби, щоб перевірити, як вони можуть працювати в кадрі.
Другим інструментом стало гнучке дзеркало. Раніше я використовував його у фотосесіях і знімав через викривлене відображення дивні трансформовані портрети. Подумав, що у відео воно може давати цікаві аналогові ефекти деформації. До того ж пластична поверхня дзеркала чимось схожа на воду. Ним також можна відбивати світло: коли дзеркало вигинається, виникають рухливі бліки, схожі на світло, відбите від води.
Ілля Мірошник: Ми з Сашком багато розмовляли і будували внутрішню візуальну логіку, яка трималась на асоціаціях і образах, які з’являлись у наших розмовах і в паузах між ними. Мені було складно уявити, як відеоробота на цей трек може виглядати, оскільки в мене були особисті візуальні погляди, вийти за межі яких було складно, оскільки вони були надто сильними. Адже сама композиція була натхнена однойменною оперою, в якій я грав, коли був юнаком, і тут з’являється натхнення, кліп, зверху на натхнення.
Але поступово Сашко качав мою фантазію, і я почав уявляти собі якісь картинки, про які він мені говорив.
Театр Лесі Українки став основною локацією кліпу. Як його простір вплинув на те, яким у результаті вийшов «НЕРО»?
Сашко Брама: Театр дав нам середовище, у якому можна було побудувати постапокаліптичний світ кліпу з мінімальними ресурсами. Це велика стара будівля з фактурними стінами і радянською машинерією. Завдяки цьому театр місцями нагадує індустріальний об’єкт і добре поєднується з атмосферою композиції.
Важливу роль відіграли театральні штанкети. Ми могли закріпити на них камеру і знімати динамічні верхні кадри за рахунок підіймання та опускання штанкетів.
Театр також надав нам реквізит і обладнання: манекени зі списаної вистави, додаткове театральне світло та дим-машину. Усе це стало частиною візуального світу «НЕРО».
Ілля Мірошник: Мені здається, це одразу відрізало перші банальні асоціації і змусило концентруватись не на локації, а на тому, що безпосередньо відбувається в кадрі і яку якість присутності людина в кадрі має. Тому довелось трошки попрацювати над руховим апаратом.
У кліпі є багато тілесності, викривленої пластики та образів, пов’язаних із буто. Як ви прийшли до цієї естетики?
Сашко Брама: Далі потрібно було зрозуміти, як у цій візуальній системі мають виглядати самі музиканти і як вони мають рухатися. Щоб відповісти на ці питання, ми пішли за натхненням до японської перформативної практики буто.
Танець буто почав формуватися в Японії наприкінці 1950-х років у контексті історичної катастрофи, повоєнної травми, окупації та кризи ідентичності. У певному сенсі буто – це спроба відповісти на питання, яким може бути мистецтво після руйнування звичного світу.
Поетика буто пов’язана зі смертю, розпадом та ентропією. За цією поетикою стоїть складна перформативна традиція, і ми не мали наміру імітувати її. Нам швидше йшлося про запозичення окремих елементів образності.
Насамперед нас цікавила непобутова пластика – викривлені пози й рухи, у яких порушується звична логіка. Так ми хотіли вийти за межі типової сценічної поведінки музикантів у кліпах із лайв-перформансом.
Ще один елемент, який ми взяли з буто, – біла фарба. Вона прибирає побутові ознаки тіла. Тіло, пофарбоване в білий колір, — це дуже поширений образ. Він може відсилати до різних культурних контекстів — від архаїчних ритуальних практик до театрального гриму. Ну і зрештою це костюм, який нічого не коштує.
Ілля Мірошник: Якщо уявити, що я не писав цей трек, не працював над цим кліпом і подивитись на все вже готове як глядач/слухач, то вийшла естетизація апокаліпсису.
Як би дивно це не звучало, але мені подобається цей висновок, бо це буквально те, в чому ми живемо, а людина – таке створіння, яке не може не створити культуру навколо навіть найстрашнішого. Більше того, така міфологізація і ритуалізація допомагає переживати складні моменти і мати можливість розповісти про них наступним поколінням.
Шо то трохи про все і ні про що, але хз, я художник, я так відчуваю.
У кліпі з’являються манекени, які нагадують мешканців якогось мертвого світу. Звідки взявся цей образ?
Сашко Брама: Коли ми визначили основні візуальні прийоми й образ музикантів, наступним кроком було розвинути сам сеттинг. Ідея виникла з одного літературного спогаду.
Свого часу мене дуже вразив фінал оповідання Рея Бредбері «Довгі роки» з «Марсіанських хронік». Там описується безлюдний Марс, на якому лишилася родина андроїдів. Вони щовечора розпалюють вогонь і дивляться в небо. Цей образ дуже поетичний і моторошний. Мені хотілося попрацювати в кліпі з відчуттям, яке він викликає.
Сам кліп ми знімали в Театрі Лесі Українки. На складі там зберігалися манекени та фрагменти манекенів зі списаної вистави. Я подумав, що у візуальному світі «НЕРО» вони можуть стати чимось на зразок андроїдів Бредбері.
Манекени з’являються в різних сценах кліпу й переважно виконують композиційну та атмосферну функцію. Конкретного значення цей образ набуває у сцені, де манекени дивляться на проєкції музикантів. Проєкції тут як привиди в мертвому світі, як спогад про людей і про музику, яка колись звучала.
Наскільки багато простору для імпровізації залишалося під час зйомок? Чи кліп у результаті вийшов таким, яким ви його уявляли на початку?
Сашко Брама: До зйомок ми підготували сторіборд, побудований як система перформативних сетапів. Але він був лише концептуальною рамкою для роботи. Ми розуміли напрямок, але не могли заздалегідь передбачити, як усе відбуватиметься на майданчику.
Найбільше я хвилювався, чи спрацює ідея з буто, особливо з учасниками гурту, які не мають акторської освіти. На зйомках я попросив хлопців рухатися відповідно до того, як вони відчувають свою музику, і через цей рух виходити в дивні пластичні форми.
Те, що вони почали робити в кадрі, мене просто шокувало. Це було дуже органічно й цікаво з точки зору хореографії. Біла фарба також лишалася зоною невідомого. Ми до кінця не розуміли, чи цей образ спрацює і чи не виглядатиме все це крінжово.
Тож на майданчику ми експериментували всередині заданої рамки. У підсумку зняли все, що було заплановано, але на монтажі скомпонували матеріал, відштовхуючись уже від того, що ми відзняли, а не від початкового задуму.
Ілля Мірошник: У нас був простір для імпровізації і пробування, але загалом рухались за режисерським сценарієм. Чесно, я вже не пам’ятаю, яким мав би бути кліп до початку зйомок.
Але точно можу сказати, що перші два дні ми з хлопцями були заряджені віддаватися енергетично і фізично на 100 відсотків. Наступні два дні вже були нюанси.
Ілля, ти був пов’язаний із «НЕРО» ще до створення цієї пісні. Як змінилося твоє сприйняття композиції після роботи над кліпом?
Ілля Мірошник: Відео тільки підсилило ті відчуття, які були в мене від цієї композиції. Звісно, вдруге пережити те саме, що я відчував, коли мені було 16, я вже не зможу, та навіть те, що я відчував, коли писав трек, теж більше ніколи не повториться.
Тому все, що залишається, – це пам’ять. Вона є дуже важливою в житті кожної людини, адже вона робить мене саме тим, хто я є.
Тому ця відеоробота – це і мій спосіб, і спосіб усієї команди залишити невеличку риску для того, щоб через 10 років на неї можна було подивитись і згадати, хто ми такі.
Сашко Брама: Моє сприйняття композиції справді змінилося, але не тоді, коли я побачив готове відео, а ще під час зйомок. Спочатку мене зацікавив насамперед текст, його філософія і нетипова структура. Саму музику я тоді ще не до кінця відчував.
Усе змінилося, коли хлопці почали грати композицію наживо. Тоді я відчув її енергію, і мене захопило, наскільки переконливо музиканти існують усередині свого матеріалу. Цю енергію я потім намагався передати через монтаж.
Сашко, як почалася ваша співпраця з kontrabass promo і HLIBOROB?
Сашко Брама: Останні п’ять років я займався документальним кіно. Потім вирішив змінити фокус і зосередитися на зйомці музичних кліпів. Для мене це новий шлях: потрібно розбиратися, як працює індустрія, знайомитися з людьми.
Я почав цим активно займатись, написав листа до Kontrabass Promo з пропозицією співпраці. Команда «Контрабасу» відгукнулася. Так почалася наша співпраця. Згодом мені надіслали демо композиції «НЕРО» гурту HLIBOROB.
