Алан Бадоєв: “Ворог, з яким ми зараз маємо справу, вкладає безліч грошей у міфотворення”
На YouTube-каналі журналістки Раміни Есхакзай RAMINA вийшла нова серія авторського проєкту, гостями якої стали режисер і продюсер Алан Бадоєв та письменниця Ольга Навроцька. У випуску порушуються питання ролі культури під час війни, доцільності культурних подій, а також значення масштабних історичних і міфотворчих проєктів у часи суспільних потрясінь.
Розмова відбувається на тлі успіху першої книги фентезі-всесвіту «Хорт. Перший характерник», яка за лічені місяці стала бестселером із тиражем у 40 тисяч примірників, а також масштабної всеукраїнської ритейл-кампанії, що познайомила широку аудиторію з героями всесвіту «Хроніки Сили».
Відверте інтерв’ю відкриває глядачеві закулісся створення фентезі-всесвіту «Хроніки Сили». Уперше публічно звучить сума бюджету, залученого на розвиток проєкту, та пояснення, чому його творці принципово відмовляються від державного фінансування. Окремо розкривається історія появи образу козака-характерника, яку Ольга Навроцька задумала багато років тому, а також складні розбіжності у поглядах між нею та Аланом Бадоєвим у 2014 році, що призвели до паузи в їхній співпраці майже на десятиліття.
У межах випуску Алан Бадоєв уперше за 15 років повертається до Донецької області, звідки він родом, і разом з Ольгою відвідує волонтера Олексія Юкова, який понад 25 років займається пошуком тіл загиблих військових.
Окремий блок розмови присвячений тому, чому надзвичайно важливо створювати українське супергеройське фентезі під час війни, таємничому замовленню від росіян на мільйони доларів, а також тому, як війна змінила погляди Алана Бадоєва та Ольги Навроцької на культуру, мову й особисту відповідальність; чому Бадоєв принципово відмовляється від еміграції, а Ольга — від материнства, темам самоідентичності героїв, значенню мови, необхідності повернення українців з окупованих територій і реакції дітей Алана Бадоєва на перегляд фільму «Довга Доба».
Про стартовий капітал фентезі-всесвіту «Хроніки Сили» в 500 тис. доларів
Останні, до речі. Ну, по-перше, щоб мати 500 тис. доларів, потрібно дуже багато працювати й створювати щось таке особливе, за що тобі люди хочуть нести ці гроші. Я знав спочатку, що не можу піти до Мінкульту і сказати: «Дайте мені гроші». Тому що, по-перше, мені здається, їм є куди їх витрачати. Це гарно, коли Мінкульт витрачає гроші потроху на нових режисерів, на їхні перші роботи, тому що це наше майбутнє, і це потрібно робити. А я знав, що це буде наш «хресний похід». І ось ми три роки витратили на те, щоб просто створити презентацію проєкту, щоб розробити повністю роудмеп, оскільки ми його будемо просувати, щоб бездоганно розробити кожен крок на вісім років вперед. І це все потребувало багато грошей.
Я режисер, і ніхто мене не вчив, як щось продавати. Я не маркетолог. Але чудово знав, що нам потрібна буде дуже велика кількість суперталановитих людей з різних професій. І щоб це все мати, щоб зібрати таку команду, потрібно було витрачати гроші. Чиї? Свої. І не шкодую про це, як і про жодну витрачену на роботу хвилину. Чому? Тому що все, що зараз я маю — все те наповнення, внутрішнє сяйво, надію (яка зараз так важлива для всіх), — я маю тільки завдяки тому, що ми створюємо щось дійсно велике. Щось, що я обов’язково залишу своїм дітям. А ще більше мене гріє те, що це обов’язково залишиться нашим дітям.
Алан Бадоєв про те, навіщо потрібне супергеройське фентезі під час війни
Супергеройське фентезі потрібно робити навіть не під час війни. Його вже давно-давно потрібно було створювати. Тому що ворог, з яким ми зараз маємо справу, вкладає безліч грошей у міфотворення навколо росії. Ми знаємо, які це гроші. Ми знаємо, скільки років це триває, ще з мого дитинства. Не секрет, що росія завжди вкладала величезні ресурси в те, щоб створювати міф про себе, щоб створювати правильний для себе наратив.
Але сьогодні наші військові — наші хлопці, дівчата, всі, хто нас оберігає, — для чого ризикують своїм життям? Для чого вони виграють нам ці секунди? Для того щоб ми щось створили, щоб ми змогли залишити про Україну правильні сенси, щоб встигли адвокатувати культуру України, історію України, територію України перед світом.
Алан Бадоєв про приховані російські наративи в кінематографі
росія завжди чітко й конкретно відстежувала наратив. Нічого просто так не з’являлось. До прикладу, «Гардемарини, вперед!». Це картина, на якій виросло моє покоління дітлахів. Ми кайфували. Ми всі були гардемаринами. А що таке гардемарини та про що цей фільм? Про росію-матушку, яка підкорює людей, про честь і про вітчизну, про єдину царицю. Якщо зараз це подивитися, то ти розумієш, що там просто в тебе мало не викруткою вкручують оці всі наративи.
А от їхній серіал, який був на початку вторгнення, який порвав усіх, — «Слово пацана». Здавалось би, там немає прямого наративу, але там є сенс, який зараз необхідний путіну: що всі мають гуртуватися у «бригадки», всі мають знати, що таке чоловіча честь. Він робить так, щоби ти не міг відсидітися вдома і не біг за кордон, коли він кличе в військкомат. Він узаконює бандитизм і жорстокість.
Як війна змінила погляди Алана Бадоєва на культуру, мову та відповідальність
Для того щоб сьогодні когось звинувачувати, необхідно зрозуміти, де ми жили. Бо дуже багато людей ніколи не жили в СРСР. Дуже багато людей ніколи не жили в 90-х, а хтось почав тільки з 2000-х. Ми всі дуже різні: хтось робив свідомий вибір, а хтось просто жив, тобто народжувався в атмосфері, де так було «нормально»…
І от коли все почало змінюватися, я ухвалив для себе рішення, що ми будемо знімати в Києві. І десь 90% усіх кліпів із 600, навіть для російських співаків, ми знімали тільки в Україні. Чому? Тому що мені хотілося, щоб моя команда із понад сотні людей отримувала зарплатню тут, щоб ці гроші витрачалися тут. Інколи я їхав до москви знімати, але це був завжди подвійний або потрійний кост.
Я б сказав так: спершу моя країна не зробила нічого для того, щоб розв’язати питання поєднання сходу і заходу України; щоб розв’язати питання «чому дитина має робити це чи це?», щоб заохотити. От зараз ми з Олею заохочуємо дітей. Зараз суспільство заохочує. Ти розумієш, чому це потрібно? Тому що твій ворог розмовляє тією мовою, якою я не хочу розмовляти. Я хочу бути іншим. Мова — це мій захист, і це захист для моєї країни. Це дуже важливо знати, бо мова — це коди. Мова — це не про слова. Мова — це звукосприйняття. Мова — це молитва.
Якщо ти розмовляєш цією мовою, у тебе по-іншому навіть у мозку все вибудовується. Я тримаю своє слово те, яке дав на “1+1”. Ми зробили спочатку “Довгу Добу”, а зараз розбудовуємо цей проєкт, який буде величезним кордоном між росією та Україною і поверне нам наше.
Чому Алан Бадоєв передумав емігрувати та вибрав Україну
Я до повномасштабного вторгнення знав, що в мене такий план: десь у 50 років поїхати в Італію і купити собі землю в Тоскані, взяти чи побудувати будиночок із червоної цегли, щоб там у мене була моя студія, моє життя. Щоб до мене приїздили студенти, ми могли б там щось робити. І діти поруч, і виноградник. Отака була в мене мрія.
Зараз я хочу всього того ж, але в Україні. Десь у Карпатах. Бо я відчув, що ніде, навіть під час війни, мені не буває гарно так, як в Україні. Я люблю цю країну і дуже люблю наших людей.
Алан Бадоєв про те, як мама прищепила любов до українського та як він сам розкривав свою ідентичність
Зараз я розумію, що мама дуже багато українського давала. Вона з Сумської області, з міста Конотоп. І вона хоча й була така трошки, знаєте, «совєтська українка», але завжди вишивала, малювала притаманні нашій культурі піони та інші квіти…
Коли я поїхав до бабусі, я зрозумів, чому мама це малює: тому що вони скрізь у бабусі Галі росли! Мама багато чого давала мені: українські пісні, якийсь певний національний бекграунд. Не тому, що хотіла це виховати — вона так жила. І зараз я багато чого беру зі спогадів про маму. Дуже багато. Дякую тобі, мамо.
А все, що я знаю про Україну, все, що я маю зараз у собі, — це тільки моя робота над собою. Це лише тому, що мені стало цікаво. Коли я приїхав уперше до Києва, у мене з’явилися україномовні друзі. І мені так подобалося, як вони розмовляють.
На своєму досвіді можу сказати, що я та людина, яка лагідно прийшла до цього сама по собі. А потім повномасштабне вторгнення поставило питання руба: «Де ти себе бачиш? Тут чи в безпечнішому місці?» Я відповів серцем: «Тут. Усе, питань нема». Якщо ти бачиш себе тут: знай свою мову, знай літературу, розумій свою культуру, знай свою історію.
Ольга Навроцька про те, чому важливо повертати наших людей з окупованих територій
Туди, куди приходить росія — все поглинає темрява. І це окуповані території. Вважаю, що там є наші люди на наших територіях зараз, тому що не так багато часу пройшло. Але я десь недавно почула, що навіть якісь місцеві російські гауляйтери кажуть, що ситуація там дуже маргінальна і вже немає так багато людей, за яких ми можемо зачепитися. Дуже мало.
Мені розповідали хлопці, які ходили «покурити» в Курськ чи в Бєлгород. Казали, що набагато безпечніше заходити на російські території, бо там є люди, які допомагають, ніж на так звані ЛНР/ДНР. Там пропаганда дуже свіжа і вона закручена. Тому я гадаю, що там, де зараз «ЛНР/ДНР», буде важко знайти людей, які нас зрозуміють. І як їх привчати — не розумію. Це має зайняти дуже багато років. Там ростуть діти, яких вчать, що українці — це зло і що це «армія».
А нещодавно окуповані території — це точно наші люди. 99% — я впевнена, що вони нас там чекають. Ми маємо повернути ці території. А «ЛНР/ДНР»… Я не знаю, як ми будемо з ними справлятися. Не уявляю, чесно.
Алан Бадоєв про своїх дітей та їхню реакцію на фільм «Довга Доба»
Коли я їздив до НАТО, коли в нас були покази в Європі й скрізь, я ж виїжджав, і до мене приїхали Боря і Лола. Боря — режисер, і зараз Лола також режисерка. Вона цього року вступила до Римської академії. Вона вже має там свої роботи, навіть грамоти. Тобто дуже класна дівчина. Дуже пишаюся.
І, звісно, ми сіли ввечері, і я кажу: «Я хочу, щоб ви подивилися фільм». Розповів усе їм. Ну що… це шок. Боря — він так, спокійніше відреагував. А Лола дуже довго мовчала після фільму. Коли я її укладав спати, цілував, розчісував волосся, вона запитала: «Тату, як же може бути стільки зла? Як може бути стільки злих людей?» І вона дуже, дуже довго просто не могла оговтатися від цього. Це важко.
Ольга Навроцька про те, що ніколи не мріяла про дітей і завжди була childfree
Життя настільки болюче і складне при всьому його кайфі, який ми теж відчуваємо, коли дивимося на якусь прекрасну природу чи спілкуємося з прекрасною людиною. Ось ці миті щастя — вони, звісно, прекрасні, але життя жорстоке. Дуже жорстоке. І ми це бачимо просто зараз у себе перед очима.
Не думаю, що я хочу комусь це побажати. От свідомо народити дитину й сказати їй: «От живи в цьому прекрасному світі». Якби світ змінився, якби я бачила якісь зміни, якби розуміла, що ця війна колись закінчиться і ніколи вони вже на нас не нападуть, ці тварі, що вони взагалі просто «випаруються» на тій території — то, може, я б задумалася. Але не можу. І не можу взяти на себе таку відповідальність… Жінка, яка народила і виростила дитину — це для мене богиня. Я не розумію, як із цим можна впоратися взагалі.
