Франція на Євробаченні: невизнаний геній, що просить уваги — про що пісня “Regarde”?

Дрібка психоаналізу у бочку Євробачення від СoggiCon

Після цієї пісні від Франції мені раптом захотілося побачити на Євробаченні Поплавського з салом. Бо якщо Франція має право щороку продавати Париж як емоційну ковбасу цивілізації, то чим сало гірше?

Нам бракує сала, як Франції — Парижу.

Про що б не була французька заявка на цьому конкурсі, у ній завжди буде місце для Парижа. Власне, знайомтеся: це пісня «Regarde» у виконанні Monroe, представниці Франції на цьогорічному Євробаченні.

Амелі зістарілась, але досі шукала в Парижі кохання 

Хоча співачка Монро описала свою пісню як спосіб продемонструвати «багатство та різноманітність французької музики» через «напружений, щирий виступ з універсальним посланням», тут неможливо не помітити стабільну традицію. Кожна французька пісня на Євробаченні останніх років нагадує вокальний турпакет: неіронічне теражування “парижності” як цивілізаційного центру Європи, в якому немов у вічній “країні див” загубилася Амелі (хоча через самотеражування виглядає радше як втрата якоїсь самобутності). А тому, поки одні відзначили вокальну майстерність виконавиці, саму композицію інші вже встигли охрестити «бездушною», «прорахованою» і черговою спробою акуратно заграти з трендами та журі.

Перед нами класичний сюжет чергової дівчинки, що шукає кохання. Здогадайтесь, де саме:

Regarde
Дивись
Quand tout s’illumine
Коли все осяюється
Dans tout Paris
По всьому Парижу
Que les rues se vident
Коли вулиці порожніють
Je reste ici
Я залишаюся тут

Але пісня лише на перший погляд про кохання в місті кохання, Парижі, від закоханої дівчини до закоханої аудиторії. Цього разу щось пішло не так. Якщо кохання тут і є, то воно дуже зумерське: тривожне, самореферентне, голодне до валідації і підозріло схоже на добре освітлену сцену самоствердження.

Чому географія кохання — симптоматична?

Париж — це не просто гіперсимвол, який давно живе окремим життям від реальної, далеко не парфумерної столиці зі старими каналізаціями, пацюками, соціально напруженими передмістями неасимільованих мігрантів й нескінченною чергою охочих купити собі шматочок експортованої Францією фантазії про «місто кохання». Сьогодні Париж — це ще й старе дзеркало французької нації: красиве, потріскане від репутаційних травм Другої світової і закохане у власний відбиток. Адже так легше сприймати столицю, яка дедалі менше належить французам в розпал міграційної кризи. Та у тексті це виглядає так:

J’ai cherché ton amour
Я шукала твоє кохання
Dans tous les faubourgs*
У всіх передмістях
Je chante tous les jours
Я співаю щодня

Тут важливе слово faubourgs. Воно походить від старофранцузького fors bourg — «поза містом». Історично це не просто околиці, а старі передмістя, часто робітничі квартали. Тобто любовна географія пісні розкидається за межі романтизованого осердя, за міські стіни, у ті самі периферії, які зазвичай не потрапляють на листівки.

По-перше, героїня включає ці передмістя у свій символічний «тіндер-пошук», ніби намагаючись пришити периферію до великого полотна міста-символу. По-друге, саме слово faubourg — типовий гість міської поезії, шансону, бардівської традиції. Воно додає пісні натяк на старий міський романс, але в його акуратно осучасненій версії.

Та якщо ви думали, що дівчинка йде в передмістя лише по кохання, то ні. Вона йде ще й по символічне примирення Франції із самою собою. Адже є ті, яких не помічають. Однак правда і у тім, що сама Франція потребує цього визнання від інших.

Чому Францію ніхто не помічає?

Французький шансон часто не соромиться прямих звертань до слухача. Але цьогорічна пісня буквально наказує: дивись (або помічай). Не «пам’ятай», не «вір», не «палай», не «плач». Дивись/ «Regarde» — інтимне, пряме, майже педагогічне, що навчає іншого, як сприймати не лише мовця, але й себе:

Regarde moi, regarde toi 
Подивись на мене, і побач себе
C’est ça l’amour, ça te foudroie
Ось що таке любов, вона вдаряє тебе, як блискавка
Regarde-moi, regarde-toi
Подивись на мене, і побач себе
C’est ça l’amour Tu ne seras jamais perdu
Це любов, Ти ніколи не загубишся

Саме тут і починається найцікавіше. Франкомовні філологи зауважили б зумисну неточність: чому не regarde-toi, а regarde toi?

У звичайній граматиці: regarde-toi означало б “подивись на себе” як рефлексивна дія (Regarde-toi dans le miroir. — Подивись на себе в дзеркалі). Але в пісні використано: “regarde moi”, “regarde toi” — тобто еліптичну конструкцію: подивись на мене, [і потім] подись — ти. Тому що це toi стає об’єктним, а не суто рефлексивним, як ось наше “подивити + ся”. Іншими словами, від цього першого погляду на неї, змінюється і його власне бачення себе.

І ось тут ми дуже близько підходимо до психоаналізу. Бо наше «я» — ніколи не автономний острів. Деякі погляди Іншого вбудовані в саму структуру нашої суб’єктності та наших бажань. Якщо стисло: погляд Іншого (gaze) структурує суб’єкта (у Жака Лакана це: le regard de l’Autre structure le sujet ). Пісня трактує кохання як щось, що стає справжнім через акт взаємного впізнавання:

подивись на мене, подивись на себе — ось і любов.

Звучить красиво. Але саме тут і відбувається підміна понять. Формулу любові підміняють формулою нарцисистичного запиту.

У дзеркальній стадії (6–18 місяців) дитина вперше хапається за образ себе в дзеркалі як за цілісне «я», хоча її реальний тілесний досвід ще фрагментований. Ця ілюзія цілісності підтверджується схвальним поглядом дорослого. Пізніше цей погляд має бути інтегрований, щоб людина не залишалася цілком залежною від зовнішнього підтвердження. В нормі людина набуває “суверенності”, власне, як і нація за аналогією набуває свого суверенітету. Невже Франції досі потрібне визнання від інших і визнання чого саме? 

Проблема починається тоді, коли потребу у захопленому поглядівидають за саму суть любові. Тут любов підміняють старим добрим нарцисистичним запитом: “подивись на мене так, щоб я нарешті повірив у себе”.

Саме тому в цій пісні ви майже нічого не почуєте про самого іншого. Коханий тут цікавий рівно настільки, наскільки він готовий виконувати функцію добре освітленого дзеркала. Отже, перед нами нарцисистична любов:

я люблю себе в тобі — те, яким ти мене робиш своїм поглядом.

Це не «я люблю тебе». Це: мені терміново потрібен твій погляд, щоб я відчув себе реальним.

У контексті конкурсу це вже звучить майже як політична формула. В образі виконавиці не лише героїня, а й сама Франція просить нашого визнання: поглянь на мене, впізнай себе, і вуаля — це і є любов. З одного боку, це спроба символічно зшити центр і периферію, Париж і передмістя. З іншого — спроба сподобатися нам, європейській аудиторії, яку тут запрошують не до діалогу, а до взаємовизнання. «Зваж на мене — зважаючи на себе» —ось коротка формула французького лідерства. Та щоб стати справжнім регіональним лідером, Франція мала б нарешті ризикнути і запропонувати щось кардинально нове і власне своє. І ось що вона пропонує.

Чому кохання — це блискавка?

У французькій мові оргазм — це “маленька смерть” (la petite mort),
кохання з першого погляду — “удар блискавицею” (un coup de foudre), 
а лідерство, схоже, — взаємне визнання під оркестровий супровід:

Regarde moi, regarde toi
Подивись на мене, подивись на себе
C’est ça l’amour, ça te foudroie*
Ось що таке кохання — воно вражає тебе, мов блискавка
Regarde moi, regarde toi
Подивись на мене, подивись на себе
C’est ça l’amour
Ось що таке кохання
Tu ne seras jamais perdu
Ти ніколи не будеш загубленим

Проблема не у тім, що французькій еротиці завжди притаманна фаталістичність (напр. у Стендаля, Расіна, Пруста). Французьке un coup de foudre — буквально: удар блискавки, тобто кохання з першого погляду. Тому ça te foudroie викликає цілий культурний код: любов як раптове осяяння, а не копітка праця. Цей зоровий контакт стає подією, катастрофою, одкровенням, а не процесом споглядання чи пожирання. Саме це осяяння далі стає предметом драматизації і оспівування, а не коханий.

Результатом цього високовольтного погляду стає синхронізація пульсу: одна людина стає ритмом іншої. Зауважте злиття не відбувається, відбувається — синхронізація руху:

Allez viens, je peux t’emmener
Ходімо, я можу тебе повести
Là où c’est fort, fort de s’aimer
Туди, де сильно, де дуже сильно кохати
Allez viens, tu n’es pas fou
Ходімо, ти не божевільний
Dans ma poitrine, tu rythmes mon pouls
У моїх грудях ти задаєш ритм моєму пульсу

Очі — це завжди вікно у свідомість. У тексті ми маємо тут двох окремих суб’єктів. Однак як писав Жан-Поль Сартр «За зачиненими дверима» (1943): «Пекло — це інші» (фр. L’enfer, c’est les Autres). Іншими словами: погляд іншої людини та її оцінка позбавляють нас свободи, змушуючи бачити себе їхніми очима, що стає формою психологічного ув’язнення та заперечення власного «Я» тому, що у цьому іншому є його інакшість. Інший завжди бачить нас передовсім як об’єкт і має докласти зусилля, щоб розгледіти нашу суб’єктність. Ба більше, інші постійно вбудовуються в наше “я”. Ми постійно співіснуємо з думкою інших, яка може руйнувати нашу самооцінку та свободу. А тому не потрібно фізичного пекла. Для Сартра воно у неможливості втекти від оцінки інших, а тому і неможливості пізнати свою суб’єктивність повністю. 

Пісня, звісно, спрощує усе. І ось немов свідомість іншого тепер керує її пульсом, але це тіло досі її власне. Це одне з небагатьох місць, де вона виходить за рамки слогана. 

Та далі з текстом пісні трапляється який рекламний постер для турестичної агенції чи нового лідерського самопозиціонування Франції:

Allez viens sous la pluie battante
Ходімо під проливним дощем
Je dirai aux gens qu’il est présent
Я скажу людям, що воно існує
Je dirai aux femmes, aux hommes, aux enfants
Я скажу жінкам, чоловікам і дітям
Je dirai au monde dans chaque chanson
Я скажу про це всьому світові в кожній пісні

Зауважте, як раптом пісня зазвучала мов соціально-політичний маніфест. Тут дуже видно розширення адресації:
я → ти → Париж → передмістя → люди → жінки, чоловіки, діти → світ.

Рух місіонерський. Любов не просто відчувається; її потрібно транслювати. Перед нами вже не інтимна сповідь, а м’який маніфест.

І ось тут починається проблема. Можливо, це Франція, яка так і не стала лідером, але дуже хоче ним бути — і тому просить поглянути на себе закоханим поглядом. Але замість ризику й новизни вона знову пропонує впізнавану листівку себе, зроблену з такою серйозністю, щоб це читалося як «престиж», а не як дешевий туристичний кітч.

Якщо тексту замало — треба співати так, ніби в тебе конфлікт із гравітацією

Більшої глибини у самій ліриці тут, чесно кажучи, шукати годі. Пісня розрахована на конкурс своїми повторюваними формулами, великими словами і впізнаваними кліше. Це дуже французька республіканська звичка: взяти інтимне почуття й піднести його до чогось загального, цивілізаційного, майже публічно-морального.

Тільки от інтимності тут кіт наплакав, а оргазму ні у кого, окрім виконавиці, так і не трапляється.

Справжня сильна сторона пісні — не текст, а вокал. Після хвилі євробаченських номерів (Немо у 2024 році та JJ у 2025 році), де ставка знову робиться на оперну віртуозність, Франція теж йде цією дорогою: шепіт на початку, скрипки, хори, потім широкий приспів і фінальний оперний вокаліз.

Спершу мені здалося, що я слухаю дивний мікс каталонської співачки Розалії та Бйорк, які нещодавно таки співали разом у подібному крос-оперному стилі з оркестром. У центрі цієї ж композиції — динамічна ескалація. Пісні потрібно витягти з пальця драму та епік, навіть якщо у тексті цього і близько не покладено. Розрахунок прагматичний: якщо глядач запам’ятає візуал і голос, текст і так проскочить. 

Однак чому у таких піснях про кохання, коханням і не пахне?

Як звучить французьке несвідоме?

1) Кохання як відображення — глибоко нездорова історія

Так само, як і ліричній героїні, Франції в піснях хронічно потрібен захоплений погляд Іншого. Звісно, Євробачення загалом є сценою для визнання. Але не кожна країна так прямолінійно перетворює це прагнення на текстову формулу любові. Тут можемо пригадати хіба що українську Тіну Кароль і її представлення ще тоді молодій і нікому невідомій на Заході країні із піснею “Show me your love”. 

Пісня ж «Regarde» не просить кохання. Вона читає нам лекцію на тему, що таке кохання. І ні, воно — не зустріч з інакшістю іншого, а радше взаємне підтвердження всередині спільної сцени. Тут майже нічого не сказано про іншу людину як про окремого суб’єкта. Жодних суперечностей, жодної непрозорості, жодної складності. «Ти» тут існує переважно як одержувач заспокоєння та партнер у великій риториці любові. Пісню цікавить не людина, а “Кохання” з великої літери, як інституція, як бренд, як секулярний абсолют.

2) Кохання не дає втечі від себе

Основна схема несвідомого задоволення цієї пісні — обіцянка, що від себе можна втекти, а любов — тебе від себе ж урятує. Це не просто втіха. Це фантазія про те, що любов може не просто полегшити дезорієнтацію, а скасувати її. Пісня пропонує любов як протиотруту від фрагментації, самотності й екзистенційного дрейфу — ці стани вкрай близькі Європі з приходом Трампа. 

Проблема тільки в тому, що любов так не працює, власне, як і ідентичність.

3) Одкровення чистіше за стосунки

Формула «любов як блискавка» зумисно оминає все, що робить стосунки реальними: переговори, амбівалентність, образу, нудьгу, владу, повільність, тертя. У психоаналітичному сенсі це фантазія бажання без безладу, тобто бажання без реальної зустрічі з іншим.

Пісня проголошує кохання, але не демонструє його.
І чим частіше вона повторює «C’est ça l’amour — це кохання», тим сильніше підозрюєш, що це лише пакування, майже релігійна формула:

«Il est partout» — воно є всюдисущим, звучить майже як «Dieu est partout» — Бог є всюдисущим. Тобто любов тут подається як: квазірелігійний принцип секуляризованої духовності.

А тому згодом композиція починає рватися натяжками: інтимна сповідь перетворюється на соцманіфест любові як нової політичної етики. Любов тут одночасно і прихисток, де ти «ніколи не загубишся», і «блискавка», яка вражає тебе без твоєї згоди. Пісня жадає видимості й визнання, але майже нічого не говорить про іншого та його інакшість. Вона хоче осяяння, але ховається за туманними абстракціями, прокламаціями й небажанням дивитися на складність реальності та взаємин.

Текст починається з Парижа, щоб потім розтягнути це відчуття на всю глобальність Європи. Париж тут працює не як місто, а як емоційний експортний концентрат. Але від реального досвіду кохання в підсумку лишається лише дорогий топонім — візитівка, яка натякає на себе круасаном, Ейфелевою вежею і Тріумфальною аркою чи їхніми акустичними симуляціями.

Ефективно? — Авжеж. Ефектно? — Ще б пак! Свіжо? — Аж ніяк! 

Та що це говорить про лідерство Франції в Європі?

На тлі війни в Україні, кризи довіри до США і розмов про нове регіональне лідерство, Франція відправляє на конкурс дуже цілісний експортний пакет: молода співачка з класичною підготовкою, франкомовний виступ, паризька образність, поєднання опери й поп, універсальне послання. Франція ніби каже: наш національний бренд — це елегантність, ліризм, серйозність та емоційна цивілізованість.

У межах конкурсу така стратегія зрозуміла і, можливо, цілком робоча. Франція дійсно претендує на високий результат, бо кліше інколи заходять саме тому, що вони кліше.

Пісня постійно повторює нам: «це кохання», але рідко дозволяє пережити щось достатньо складне, щоб ця назва справді звучала заслужено.

Від Barbara Pravi з її червоною стрічкою шансонної самопрезентації у «Voilà» до La Zarra з її кабаре-престижем в «Évidemment» до Slimane, який у «Mon amour» буквально кликав назад у Париж, — Франція раз за разом продає не нову форму, а нову поліровку старого впізнаваного образу.

«Regarde» робить те саме. Просто цього разу — з розкішним вокалом і ще товстішим шаром позолоти.

Та лірична “маленька смерть” і “блискавичне кохання” як формула лідерства чи ідентичності лідера, на жаль, не лише не працюють, а й здатні приводити до “великих смертей” і “блискавичних провалів”. Питання лише в тому, чи вистачить Європі ще однієї дорогої листівки з Парижа, щоб повірити в нове лідерство, і чи зможе Франція нарешті відірватися від власного “дзеркала”, аби запропонувати нам “вікно” змін і свіжий погляд на себе.

Автор: Плахотнюк Євген, засновник каналу CoggiCon