MUZWAR. volume 2: Плємяш
MUZWAR — нова рубрика на нашому вебсайті, де розповідатиметься про військових, які сміливо захищають Україну у лавах 3-го армійського корпусу, та їхню творчість.
Плємяш (Руслан), 20 років.
Оператор FPV. Боєць, який пройшов перше бойове хрещення під селом Уманське у складі 109-ї бригади 107-го підрозділу. Там він отримав перше поранення і втратив перших побратимів. Після важких поранень Руслан втратив усі кінцівки. Але не втратив голос — сьогодні він пише вірші та прозу, говорить про національну памʼять, війну, біль і дух.
До війни Руслан займався молодіжною політикою у своєму місті, був учасником місцевого самоврядування. Його діяльність була пов’язана з просвітою серед молоді, пропагандою українського патріотизму й формуванням національної пам’яті — темами, які, на його думку, на Донеччині довго й системно нищилися через вплив північного сусіда.
Сьогодні він говорить прямо: фізично воювати більше не може, але слово для нього стало продовженням боротьби.
На запитання про момент, коли він зрозумів, що його вже нічим не зламати, Руслан відповідає без пафосу, як про внутрішній стан і прийняття.
«Головне — прийняти самого себе. Той, хто не зможе зробити цього, ніколи не пізнає справжньої свободи. Я писав у своєму вірші “Тріумф духу”, що руки і ноги — всього лише формальність.»
Перші бої, перші втрати, перші поранення не могли не змінити його письмо. Але замість злості прийшла тиша, замість гучних формулювань — біль.
«Після багатьох втрат я став більш закритим, навіть нічого не хотілося писати. Наразі я пишу, бо висловлюю свій біль, ПТСР.»
Руслан відкрито говорить про націоналізм, національну памʼять і відповідальність слова. Для нього текст — це не образ і не символ, а ключовий доступний вже зараз інструмент дії.
«Процитую Ліну Василівну Костенко: “Страшні слова, коли вони мовчать”. Знаючи те, що робила росія на Донеччині — робила з моїми посестрами, з моїми побратимами, з моєю історією. Спаплюжили мою честь, мою гідність, знищили мій дім, окупували. На окупованих територіях продовжили нищити частину мене, частину моїх товаришів і посестер.
Фізично наразі я не можу захищати Україну, тому все, що в мене залишається, — це слово. Хочу за допомогою літератури змінити менталітет українців на краще, зробити майже ідеальне суспільство. Стати провідником між цивільним населенням та військовими.»
Про ставлення цивільних до поранених військових Руслан говорить стримано, без узагальнень і звинувачень.
«Наразі рідко буваю на вулиці, тому мало бачу негативних реакцій населення.
Проте те, що мені доводилось бачити, — це одразу погляди, які вони кидають.»
Головне, що він хоче, аби читачі почули в його творчості, — не жалість і не героїзацію, а тяглість війни, памʼять і внутрішній стан війська.
«Дух одвічної стихії! Перш за все — щоб пробудилася національна пам’ять про мертвих, живих, ненароджених. Щоб цивільне населення побачило духовний стан війська. Передати всю тяглість, всю ту ношу, яка спала на наші плечі. Вшанування полеглих. Щоб історія, яку ми творимо, не жила тільки на сторінках підручників, щоб вона жила серед нас, у кожному з нас.»
Свою творчість Руслан описує трьома словами:
«Бунтар, жигало, екфразис.»
А війну — так само прямо й без метафор:
«Біль, рани, смерть.»
