Ярина Сізик про «ЩукаРиба», етику спадщини та Євробачення

«ЩукаРиба» — проєкт, що з 2018 року популяризує українську традиційну культуру, музику та спадщину. Колектив, більшість учасників якого — професійні фольклористи й етнологи, зосереджується на відтворенні традиційної музики у її первісному звучанні. Учасниця гурту Ярина Сізик розповіла про історію створення проєкту, залучення молодої аудиторії, співпрацю з композитором Ярославом Татарченком, яка відкрила новий напрям роботи, а також про те, чому «ЩукаРиба» наважилася взяти участь у Нацвідборі на Євробачення.

Нагадаємо, що 21 грудня в київському Concert Hall відбудеться святковий захід “Різдво з ЩукаРиба & FUSION JAMS”. Програма представить унікальний український фольклор у сучасному джазовому та електронному аранжуванні від продюсера Ярослава Татарченка. Гості почують як традиційні колядки, так і нові пісні з альбому «Розкіш-воля», що поєднують лірику з козацьким епосом. Окрім музичних виступів, на подію залучено живий супровід духових інструментів та ударних для створення особливої святкової атмосфери. Важливою частиною вечора стане благодійний аукціон, усі кошти з якого будуть спрямовані на потреби ЗСУ.

Квитки за посиланням! А для читачів МУЗВАР ексклюзивний промокод зі знижкою 20% — FusionLovesMuzvar.

Розкажіть історію створення гурту

Проєкт «ЩукаРиба» почав своє існування у 2018 році. Зараз часто можна почути, що він був створений на базі Музею Івана Гончара. Частково це правда, але важливо уточнити: ми не є проєктом музею як інституції. Нас об’єднала спільнота молодих людей, які навчалися у профільних закладах і вивчали фольклор та народну культуру.

На той момент фактично не існувало молодих фольклорних гуртів як альтернативи. Були колективи, що сформувалися ще наприкінці 1990-х — на початку 2000-х, — наші старші колеги. Водночас у суспільстві й досі живе стереотип, що народною культурою займаються виключно старші люди. Ми ж хотіли показати інше.

Музей Івана Гончара став для нас точкою збору, адже це простір, де завжди знаходили підтримку молоді ініціативи. Частина нашої команди займалася у фольклорних гуртках при музеї — зокрема в «Орелі» та «Дай Боже». Нас охоче прийняли, і спочатку все трималося виключно на ентузіазмі: ми зустрічалися, вивчали пісні, спілкувалися, просто проводили разом час.

Згодом ми зрозуміли, що маємо ресурс і потребу оформити цю діяльність у проєкт. У нас не було чіткої стратегії чи далекоглядних планів — ми розвивалися поступово, стикаючись із викликами й навчаючись на них. Найбільшим із них стало залучення молодої аудиторії та подолання уявлення про традиційну культуру як щось архаїчне й відірване від сучасності.

Для нас було принципово важливо показати, що традиційною культурою можуть займатися сучасні, прогресивні люди з різними інтересами. Так, ми багато часу проводимо з носіями традиції — бабусями й дідусями, — і це надзвичайно цінний досвід. Але водночас ми існуємо тут і тепер, у сучасному контексті.

Від самого початку «ЩукаРиба» концентрується на відтворенні традиційної музики — вокальної й інструментальної — без аранжувань, додаткових нашарувань чи стилізацій. Саме це стало основою нашої ідентичності.

Які цінності є основою вашої творчості?

Ми навіть радше називаємо себе не гуртом, а проєктом, який популяризує українську традиційну культуру, музику та спадщину. Одна з наших ключових цінностей полягає в тому, що більшість учасників є фахівцями у цій сфері. Хтось долучається на аматорському рівні, але переважна частина команди — професійні фольклористи та етнологи, для яких народна культура є справою життя.

Для нас принципово важливо базуватися на знаннях і працювати зі спадщиною відповідально. Ми постійно консультуємося з колегами, залучаємо фахові думки й багато говоримо про етику роботи з традиційним матеріалом. Ці речі часто залишаються поза увагою артистів.

Культурна спадщина належить народові, але всередині фахової спільноти існують чіткі етичні правила. Наприклад, якщо ти записуєш пісні у бабусь — це не «безкоштовний ресурс». Їхню працю потрібно поважати й оплачувати. Те саме стосується архівних записів, зроблених колегами у 1990–2000-х роках: якщо ми користуємося цими матеріалами, ми намагаємося компенсувати цю роботу. За кожним записом стоїть велика кількість зусиль, часу й відповідальності.

Тож одна з наших базових цінностей — етична робота з культурною спадщиною. Інша — глибока популяризація української традиційної культури для широкої аудиторії. Ми віримо, що можемо бути якісною альтернативою і впливати на те, як люди сприймають українську культуру.

Йдеться не стільки про зміну уявлень, скільки про їхнє розширення. Традиційна культура — це не лише сопілка, трембіта чи вишиванка.

Це величезний світоглядний комплекс, який ми самі ще до кінця не осягнули. Можливо, на це піде все життя — але ми в процесі.

Нам важливо, щоб люди, які з нами взаємодіють, також починали заглиблюватися, повертатися до себе. Це не обов’язково означає слухати наші альбоми чи приходити на концерти. Ми багато працюємо з освітніми форматами: проводимо лекції, вечірки, просвітницькі події для дітей. У цьому сенсі ми бачимо себе радше медіаторами — тими, хто може надихнути й мотивувати людей інтегрувати традиційну культуру у власне життя.

З якими труднощами стикається гурт, що працює з традиційною культурою в сучасному музичному середовищі?

Традиційна музика історично існувала поза шоу-бізнесом. Є індустрія з чіткими правилами, форматами та ринковою логікою — і є спільнота, яка також працює з музикою, але не інтегрована в цю систему. Формально це рівноцінні гурти, але через відсутність професійної індустріальної підтримки така діяльність часто не сприймається як повноцінна артистична практика. Відповідно, вона стає неконкурентною.

Для нас одним із головних викликів було створити продукт, який залишався б вірним традиційній культурі, але водночас міг конкурувати в сучасному музичному просторі. Ще одна складність — стійкі стереотипи про українську культуру як щось зведене до вишиванки, короваю та декоративного фольклору. Ці образи й досі активно використовують, у тому числі й наші колеги. Це працює — і це нормально. Просто наша історія інша.

Ми вже не можемо існувати інакше, бо маємо дуже сильний освітній і фаховий бекграунд. Тому для нас важливо працювати глибше й відповідальніше. І той факт, що ми опинилися у шорт-листі, для нас є маркером: значить, ми створюємо продукт, який є конкурентним і може представляти Україну, зокрема й на такому майданчику, як Євробачення.

Це був довгий шлях — майже вісім років роботи з аудиторією, з власним усвідомленням себе як артистів, з пошуком мови, якою традиційний жанр може говорити до сучасної людини. Ці виклики нікуди не зникли. Ми й досі бачимо агресивні й меншовартісні коментарі — зокрема про те, що українська традиційна пісня нібито «під сто грам». Для нас це болісно, бо ми бачимо зовсім інше.

Українці і ми також, часто захоплюються закордонним мистецтвом, не помічаючи глибини власної культури, яка формувалася тисячоліттями. Саме тому нам хочеться ще більше про неї говорити й ділитися тим, що ми знаємо — без нав’язування й без ієрархій «краще–гірше». Просто показувати, що є й така сторона роботи з культурною спадщиною.

Водночас ми дуже цінуємо те, що за ці роки навколо нас сформувалася тепла й уважна аудиторія. Ми бачимо багато позитивних згадувань — навіть від людей, які на нас не підписані, але чули про нас, бачили нас на вулицях під час колядування чи приходили на вечорниці. Через наші події пройшли тисячі людей, і ми відчуваємо, що ця присутність має значення.

Для нас також важливо виглядати сучасно — у звучанні, в образі, у подачі. Ми не виходимо на сцену з позиції «правильних українців». Ми сучасні люди, які живуть у цьому світі, користуються його благами й водночас працюють з традиційною культурою. І нам дуже цінно мати можливість ділитися цим досвідом.

Як ви почали співпрацювати з Ярославом Татарченком?

У 2022 році ми познайомилися на проєкті «Колядки на Кудрявці» з композитором і музичним продюсером Ярославом Татарченком — співзасновником гурту «Тонка», який нині працює в багатьох різних проєктах. Ми вирішили спробувати попрацювати разом, і саме з цього почалася історія напряму, з яким ми сьогодні, зокрема, йдемо на Євробачення.

Ярослав є композитором нашої конкурсної композиції. З 2022 року ми послідовно розвиваємо цю гілку проєкту й нині дуже плідно над нею працюємо.

Що Ярослав змінив у звучанні гурту?

Це абсолютно новий напрям і великий виклик для нас як для вокалістів. Раніше ми не поєднували традиційну музику з авторськими мелодіями та композиційними формами. Для нас було принципово важливо працювати з людиною, яка глибоко розуміє, чим ми займаємося, і здатна етично, естетично й дуже делікатно доповнювати традиційний матеріал.

Ми працюємо з народною музикою, яку вважаємо бездоганною. Але водночас вона малознайома широкій аудиторії й у процесі свого існування часто спрощується. Попкультура орієнтована на швидкий продукт, тоді як традиційна музика потребує занурення, слухання, осмислення. Ми знаємо про корсиканське чи грузинське багатоголосся, але дуже мало — про українське, хоча воно не менш складне й потужне.

Я б не сказала, що Ярослав змінив наше звучання — радше він дуже точно й органічно його доповнив.

Його поява відкрила для гурту новий напрям роботи, за який ми щиро вболіваємо. Це складний і тривалий процес, адже ми не прагнемо швидкої популярності чи конкуренції заради конкуренції.

Наша мета — створювати естетичну, якісну альтернативу тим продуктам, які вже існують, не знецінюючи їх. Ми лише починаємо повертатися до власної ідентичності, постійно перебуваємо в процесі пошуку й дискусії: як, з позиції фахових людей, працювати з цією спадщиною влучно, доречно, етично й сучасно.

Як відбувається робота над поєднанням автентичного фольклору з джазовими та електронними звучаннями?

Насправді ці поєднання з’явилися ще на рівні ідеї проєкту. Все почалося з запрошення від колег з «мегого»: мене покликали як супервайзерку проєкту, де я мала навчити артистів співати українські колядки. Я одразу сказала, що такий підхід не спрацює. Неможливо просто «вбудувати» фольклор у чужу ідентичність, змінюючи природність артиста і нав’язуючи йому жанр, який йому не притаманний. Це завжди виглядає неорганічно.

Тому ми запропонували інше рішення: поєднати гурт «ЩукаРиба», відповідальний за автентичну народну складову, з індивідуальністю артиста — так, щоб це була співтворчість, у якій кожен зберігає себе. У тих проєктах це звучало радше в поп-напрямі, але для нас це стало першим досвідом такого формату.

Згодом ми пішли глибше: долучили інструменталістів, почали активніше працювати з живим звучанням. Ярослав Татарченко значно розширив цю гілку, і нам самим стало цікавіше рухатися саме в цьому напрямі. Важливо, що це не знецінює ні традиційну музику, ні сучасні жанри — просто цей виклик виявився для нас органічним.

Процес роботи виглядає так: ми наспівуємо Ярославу пісні, які нам відгукуються, він іде з цими записами в студію, працює з ними самостійно й повертається вже з аранжуванням. Далі ми разом допрацьовуємо матеріал, додаємо інструментальну частину. З нами працюють саксофоніст, трубач, живі барабани — нам важливо залишатися в живій, дихаючій музичній формі й створювати нові звучання.

Для нас важливі й орієнтири. Наприклад, «ДахаБраха» — це гурт, з яким ми виростали: хтось знає їх з юності, хтось — ще з дитинства. Вони завжди були в нашому плейлисті. Але ми не намагаємося створювати щось схоже чи конкурувати. Нам важливо робити своє — нести власну ідею, власний запал. І якщо в цьому процесі з’являються слухачі й глядачі, які з нами резонують, — це найбільша радість.

Чи можете назвати трек із вашої концертної програми, який найкраще демонструє це поєднання?

Це моя суб’єктивна думка, адже сьогодні я представляю колектив сама. З останнього альбому мені дуже близька колядка «Зажурилася крута гора». Також дуже сильно відгукується слухачам пісня «Корабель» — потужна, драматична композиція про складну долю, прожиту через метафору моряка.

Взагалі, з народною культурою дуже складно «конкурувати», бо вона для нас бездоганна. Саме тому торкатися її завжди трохи страшно. Ми працюємо з нею дуже обережно й трепетно. Звісно, не все нам завжди подобається, але ми за це постійно переживаємо й рефлексуємо.

Зараз, якщо трохи відійти від концертної програми, ми проживаємо ще один важливий етап — підготовку повністю авторської композиції для Євробачення. Але щоб відчути драматизм і красу поєднання народної музики з сучасним звучанням, я б порадила саме «Зажурилася крута гора» і «Корабель».

Чому ви вирішили взяти участь у Нацвідборі Євробачення?

В якийсь момент я просто прокинулася з відчуттям: «Мабуть, уже час». Ми завжди були відкриті до експериментів і виходу на нові аудиторії — зокрема через колаборації з fusion. І я подумала: де ще ми можемо зустріти таку різноманітну й широку аудиторію?

Я відчула, що в нас є потенціал: сильний композитор, потужна історія кожного учасника, чіткі цінності. Сьогодні Євробачення — це не лише пісня, а цілісний образ артиста: його бекграунд, сенси, позиція. Я написала Ярославу: «Давай спробуємо». Він відповів: «Добре, давай».

Процес був непростим. Ми довго шукали точки дотику, як створити абсолютно нову композицію. Були моменти повної деморалізації — з думками на кшталт: «Навіщо нам це?» або «Яке ще Євробачення?». Найскладніше було зі словами, бо текст мав бути надзвичайно точним. Я зрозуміла, що тут потрібна професійна поетеса, і запросила Дарію Лісіч. Вона заклала основу тексту, і, чесно кажучи, без неї цього поштовху могло б і не статися. Уже разом ми допрацьовували приспіви й хуки, але її роль була ключовою.

Коли все почало складатися — коли ми побачили себе у списках, коли з’явилися відеозвернення від Джамали — стало зрозуміло, що потрібно йти до кінця.

Так, для нас це величезний вихід із зони комфорту. Попереду ще багато роботи над собою як артистами, над образом, над подачею. Але ми дуже довго до цього йшли.

Було багато страхів: хто ще подається, скільки буде представників у жанрі, як нам виділятися. Ці сумніви справді могли зупинити. Але в якийсь момент усе склалося — і тепер ми працюємо максимально потужно, без можливості «відкотитися назад».

Які сумніви вам висловлювали щодо «неформатності» вашого звучання у контексті Євробачення?

Мені не близьке саме протиставлення «формат — неформат». У сучасному контексті це радше означає альтернативну музику, але, з огляду на те, як зараз розвивається українська музична індустрія, будь-який артист може знайти свою аудиторію. До того ж Євробачення завжди було конкурсом різноманіття.

Мені дуже імпонує підхід команди, яка працює над відбором: там справді намагаються показати різні жанри й обличчя української сцени. Щоб було видно, що вона не зводиться лише до одного популярного імені. Є різні артисти, різні підходи, різні історії — і це важливо.

Були й зауваження щодо учасників, які живуть за кордоном. Але це також величезний ресурс і серйозна робота на міжнародну аудиторію. Це спосіб популяризувати українську культуру і водночас залучати підтримку для країни. Тому для мене присутність таких артистів — це не проблема, а навпаки, сила.

Мені здається, що замість розбрату і хвилі негативу ми могли б святкувати українську музику як явище. Кожен такий конкурс — це акт культурної дипломатії, можливість ще раз нагадати про себе на міжнародній сцені. Чи є ми «неформатом» — покаже реакція на пісню. Сьогодні український музичний ринок узагалі важко прогнозувати: нішеві артисти можуть раптово ставати популярними, і в цьому є великий потенціал. Саме таким і має бути шлях живої музичної індустрії.

Що для вас означає те, що ваша пісня потрапила до шортлиста відбору?

Для нас це справді велике досягнення. Ми відчуваємо дуже велику увагу й очікування — це видно і за реакціями, і за коментарями. Те, що нашу пісню постійно згадують серед конкурентних, ми вже сприймаємо як підтвердження того, що вона працює.

Звісно, сумніви були й залишаються, але ми не займаємо жорсткої позиції «тільки так і ніяк інакше». Ми достатньо гнучкі, щоб залишатися собою і водночас чітко розуміти, для чого ми йдемо на Євробачення і що це за конкурс. Це комплексна робота — музична, візуальна, смислова.

Попри велике навантаження, ми щиро раді цьому виклику. Це можливість подивитися на себе інакше, кинути собі новий виклик. Нам важливо не просто «вписатися» — ми хочемо добре виступити, передати емоцію, радість, сенс. Щоб глядач відчув нашу музику, нашу позицію, наше слово.

Для гурту, який усе життя працює з традиційною культурою і існує в досить вузькій ніші, це справді важливий етап — можливість поборотися за право представляти Україну на такій великій міжнародній сцені.

Скоро ви презентуєте програму «Різдво з ЩукаРиба & FUSION JAMS» у Києві та Львові. Чим вона відрізняється від попередніх?

Ми одразу усвідомлювали, що працюємо з матеріалом, який є вічним. Артистам часто потрібно постійно створювати новий продукт, але традиційна музика не працює за цим принципом. Немає сенсу щороку вигадувати «нові колядки», адже ці пісні осмислювалися століттями. Вони — про вічні речі.

У програмі звучатимуть колядки й щедрівки, але цього разу ми вперше презентуємо альбом «Розкіш Воля». Це для нас велика відповідальність. Ми не ставимо собі за мету дивувати заради новизни. Традиція — це спадкоємність, передача знань і досвіду з минулого в майбутнє.

Цей формат для нас дуже цінний: уже третій рік поспіль ми разом із FUSION JAMS збираємо свою аудиторію. Фактично це єдиний великий концерт на рік у такому складі. Ми не існуємо в логіці турів і постійних виступів — у нас інший шлях. І нам важливо створювати не подію «на раз», а традицію спільної зустрічі.

Ми хочемо, щоб люди не просто слухали колядки з нами, а потім ішли колядувати й щедрувати самі. Бо якщо традицію не практикувати — вона зникає. Для нас важливіші ці вищі сенси, ніж швидкоплинне дивування контентом. Ми хочемо залишати щось тривале — те, що продовжує традицію і відгукується людям.

Є пісні, які ви свідомо «повернули з архівів» для цих концертів. Яка з них стала для вас відкриттям?

Фактично кожна пісня, яку ми співаємо, є таким відкриттям. В альбомі «Розкіш Воля» це, зокрема, однойменна композиція, а також пісня «Ще не вмерла Україна», записана у 1990-х роках на Кубані.

Історично там проживала велика кількість етнічних українців, і, попри жорстку асиміляцію, досі є люди, які знають українську мову й традиційні пісні. Саме один із таких колективів у 90-х роках зафіксував цю версію «Ще не вмерла». Ми виконуємо її як акапельно, так і в інструментальному аранжуванні — і вона справді вражає.

Цей твір дуже сильно демонструє тяглість української традиції: вона живе в різних регіонах, навіть у найнесподіваніших. Слова Павла Чубинського існували задовго до того, як стали офіційним гімном, і в народній традиції вони мали багато музичних втілень. Для нас велика честь працювати з цим матеріалом і повертати його в сучасний культурний простір.

Чи плануєте ви адаптувати програму під Київ і Львів окремо чи хочете зберегти єдину історію вечора?

Це буде єдина атмосфера й єдина історія вечора. Єдина складність у тому, що у Львові в нас дуже багато друзів і колег. Ми приїжджаємо туди вперше з різдвяною програмою, а Львів — місто з дуже глибоко вкоріненою традицією, особливо в цій сфері. Це велика відповідальність, адже прийде багато людей, які працюють у цьому жанрі. Сподіваюся, нам вдасться їх вразити й створити справді теплу, сильну зустріч. Для нас це хвилююче й важливо.

Що б ви хотіли сказати читачам, які ще не були на ваших живих виступах, але, можливо, планують прийти вперше?

Хочеться побажати всім щодня святкувати українську культуру: шанувати минуле, але усвідомлювати себе сучасними людьми. Плекати своє коріння — культуру й традиції — у теперішньому. Концерт для нас — це можливість співтворення: не просто послухати музику, а забрати щось із собою додому, до родини, у своє життя. У час, коли Україна переживає дуже складну сторінку історії, така атмосфера єднання є надзвичайно потрібною.

Чи плануєте ви продовжувати експерименти з джазовими та електронними аранжуваннями, чи повернутися до «чистої» автентики?

У нас діє кілька напрямків проєкту, і це різні гілки однієї історії. Зараз, у період зимових свят, ми багато працюємо з акапельними колядками та інструментальною музикою — цей формат дуже затребуваний. Водночас підготовка до Євробачення повністю сконцентрувала нашу увагу: ми перекроїли графіки й працюємо максимально відповідально. Ми не зупиняємо жоден із напрямків, але зараз головний фокус — гідний виступ. Як це вплине на подальшу долю проєкту, поки сказати складно. Український музичний ринок сьогодні непередбачуваний, і це, насправді, прекрасно.

З ким із артистів вам хотілося б зробити наступну колаборацію?

Такі думки є, і це можуть бути як нішеві, так і дуже відомі артисти. Нам важливо, щоб була довіра й спільні цінності. Дуже хотілося б попрацювати з Мариною Круть — ми багато в чому співпадаємо світоглядно. Також це Ziferblat, з якими нас пов’язує спільна історія й дружні стосунки. Не виключаю й співпраці з Jerry Heil — Яна працює з культурною спадщиною, і мені здається, у нас може вийти сильний спільний проєкт.

Яким ви бачите розвиток «ЩукаРиби» у 2026 році?

Думаю, побільшає концертів з інструментальним складом, адже після Євробачення з нами познайомиться ширша аудиторія. Уже є запити з-за кордону, але ми не поспішаємо — у нас своя стратегія. Нам важливі великі культурні проєкти, співпраця з інституціями, виставки, музичні інсталяції, робота з дітьми та просвітницькі ініціативи. Для нас це не шлях до абстрактної популярності, а спосіб принести реальну користь українській культурі.