«Наше древо гине». Чи готові українці почути це на Євробаченні? LELÉKA шокувала образністю пісні «Ridnym»

Україну на Євробаченні може представити пісня, яка говорить не те, що від неї звикли чути. І саме тому — дратує.

Йдеться про конкурсну композицію «Рідним» Вікторії Лелеки — співачки, досі маловідомої для широкої української авдиторії. Її вже намагаються вписати у знайому рамку: «ще одна лірична заявка», «етнічна меланхолія», «повтор Злати Огнєвич» чи «чергова сентиментальна балада». Це зручно. Але неправда.

Бо «Рідним» робить те, чого українська євробаченська традиція уникає: вона не обіцяє, що з нами все гаразд. Навпаки — вона говорить прямо: наше древо гине. Не цвіте, не «чекає весни», не стоїть у героїчній позі. Гине.

Це ризикований жест — особливо для артистки, яку частина публіки вже заздалегідь зустрічає зі скепсисом через навчання і життя в Німеччині. Але питання не в біографії. Питання в тому, чи готові ми почути неприємну правду про себе, не загорнувши її в мелодраму.

У своїх відеореакціях та аналізах пісень Євробачення мене завжди цікавить суцільна мистецька форма, а не окремо текст, вокал, музика й візуал. Пісня Лелеки привертає увагу кількома «підводними каменями», з якими слухачеві доведеться зіштовхнутися. Бо конкурсна композиція — це єдине полотно, що виходять з-під контролю пререлізів і навіть самого автора чи виконавця. 

По-перше, вона максимально м’яко, але свідомо вже з перших рядків вводить у нашу свідомість не метафору «важких часів», а мовну реконструкцію занепаду. Тут немає обіцянки швидкого чуда і жодної казкової логіки «просто повір — і станеш метеликом». Навпаки: трансформація починається з відмирання. Але чи не повторить така сміливість трагічну долю кафкіанського жука, якого, попри всю його чесність, травмоване суспільство може просто розчавити?

Кінематографічне аранжування й модерний текст розповідають тривожну оповідь: зелень іржавіє, назрівають зміни, все кудись зникає — буквально втрачає колір, блякне; червоне — символ любові й життя — згорає і перетворюється на пил; листя, відрізане від гілки, спалахує полум’ям, і ніде немає безпеки — ніщо не перебуває в безпеці.

Зелене в іржу
Вір у зміни
Все зникає, хай там як
Червоне в пил
Зрізане з гілки
Листя в полум’ї
Ніщо не врятується

(оригінал)

Green into rust
Trust in the change
Everything fades be that as it may
Red into dust
Cut from the branch
Leaves in the flames
Nothing is safe

Перед нами початок трансформації — але не діснеївської. Вона стартує з відмирання, опадання чи й повного згорання листя, з відриву від гілок, що його живили, і з входження в час непевності, небезпеки та змін. Цей короткий вульфіанський скетч нашого часу, світу й України у війні останніх років пропонує не романтизувати втрату, а відчути її текстуру — через алітерації шорсткого, омертвілого листя та іржі. «Вір у зміни!» — ця трансформація необхідна, якою б моторошною вона не здавалася.

Побачити загибель «свого древа»

Подібний ефект свого часу шокував мене трагізмом і чесністю кліпу на пісню Ізраїлю у рік нападу ХАМАСу: команда співачки підвісила вирване з корінням оливкове дерево, на тлі якого розгорталася ламано-скалічена хореографія під музичний супровід Eden Golan — Hurricane. 

Дозволити собі побачити — бодай символічно — трагедію загибелі «власного древа» — завжди боляче. Але саме це і є катарсис. Не втеча у мелодраму довкола втраченого цвітіння чи монастир провини, а робота з проривом травматичного Реального в символічне, яке більше не витримує напруги. Чи не цього ми очікуємо від мистецтва: працювати з реальним, а не створювати “ефект реальності”?

І тут «Рідним» робить другий, ще небезпечніший крок.

«Виш’ю нову долю» — формула, якої ми боїмося

Другий якір заземлює нас у травмі ще глибше. Від узагальненого чуттєвого англомовного куплету співачка звертається українською — до своїх:

Вишʼю Вишʼю
Вишʼю Нову Долю
Вишʼю Вишʼю рідним
Найріднішим

Народні вокальні елементи, кінематографічний музичний розмах і буквально відчутні у голосі щирі обійми «своїх», що нагадують афект перших днів повномасштабного вторгнення, зіштовхуються з чимось досі нечуваним. Виявляється, доля може бути новою, її можна вишити, і цей мотив оновлення цілком органічно поєднується з рідними та своїми.

У своїй книзі «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» Марина Стародубська недарма звертає увагу на переважання колективістських патернів у нашому менталітеті та проблему довіри до тих, хто не став «своїм», а отже — і до всього нового й інакшого, навіть якщо воно працює на спільні інтереси. Бо ніхто, крім нас самих, не встановлює сакральних самозаборон на перегляд власних традицій.

Вишивка тут — не лише метафора, а й важливий символічний якір. Чи не для того предки передавали поколіннями вишиті рушники, щоб надихати нас створювати власну «вишивку», а не ставати заручниками законсервованих реліквій, перетворених на музейний фетиш і знерухомлених постійною потребою захисту — і від зовнішніх ворогів, і від будь-яких «ворожих» змін?

Сама ідея «вишити нову долю» революційна, бо вона розвертає погляд у майбутнє — від оплакування й залюблення в минуле. Наше древо гине, але з його насіння можуть вирости нові дерева — вищі й міцніші.

Європа, Україна і страх змін

Фінальна формула пісні максимально проста — майже наївна, як і личить європопу: подолати страх, перетворити біду на рух уперед:

(оригінал) When we oppose our fears
And turn all our woes to cheers
I know the roots still carry water
When all the seeds we’ve sown
Blossom and lead us home
We’ll see the trees grow even taller

Вітри часу й змін безжальні до дерев. Але співачка наполягає: коли ми протистоїмо страхам, ми перетворюємо біди на силу. Дехто з оглядачів побачив у цьому посил до Європи — мовляв, перестати боятися російської загрози й стати сильною знову. Проте проблема глибша. Претензія Кремля незмінна ще з часів Достоєвського: Європа нібито перебуває у «моральному розтлінні».

Насправді ж «древо Європи» теж гине — просто стоячи на місці й удаючи, що старий світ і підважені домовленості досі гарантують безпеку. Але цей текст звернений і до українців: якщо страх зовнішньої агресії за п’ятий рік війни став звичним, то страх змінюватися й довіряти інакшості, яка могла б відкрити нові шляхи виживання, часто виявляється сильнішим за ворога.

Та пісня сповнена надії: у спільному корінні досі тече вода, а посіяне насіння проросте і приведе нас додому. Англомовне lead us home — не про буквальне «повернення», а про тяжіння до місця, яке стане домом. Насіння створює дім саме і “ми побачимо, як ці дерева стають ще вищими.”

Простими словами й легкими мазками текст вибудовує цілісне полотно, у якому трансформація — не чергова зміна сезонів, а необхідне прощання з минулим заради переродження в майбутньому. Подібно до мережива дерев у фентезі «Аватара», родинне древо постійно оновлюється.

Зміни неминучі, і композиція тривожною пульсацією музики, лелечим теплим співом та пористою текстурою лише фіксує момент руйнації «старого світу», водночас пропонуючи напрям виходу з кризи: зіштовхнутися з травмою, страхом і болем, аби переродитися. Древо гине, але ми не мусимо гинути разом із ним.

Не оплакувати — саджати

Пісня «Рідним» не кличе до поминок.
Не обіцяє воскресіння старого листя.
Не вимолює чудо повернення втраченої весни.
Вона пропонує саджати нове насіння — зшиваючи рідність традицій і нову долю майбутніх поколінь у живе, немузейне полотно. Вона для своїх, але про інакшість. Вона традиційно, але про нове. Вона — із минулого, але у майбутнє. Це не казка для дітей. Це казка для дорослих, яким доводиться визнавати: древо гине. Але ми не зобов’язані гинути разом із ним.

Питання лише в одному:

Чи зрезонує такий мотив з українським глядачем? Чи готова Україна до цієї «казки для дорослих»? Чи вистачить сил зазирнути в майбутнє з темряви воєнних буднів, що штовхають до простих відповідей, самогероїзації й мелодраматизації? Чи переконає Лелека своїм живим виступом, що трагедія між рядків — це шлях до катарсису?

Автор: Плахотнюк Євген, автор каналу CoggiCon