«Основне – знати, ким саме ти хочеш бути у журналістиці», — Ася Радько про власне медіа, інтерв’ю для BBC та фіксацію історії

Мудрі люди говорять, чим більше ЗМІ про культуру та музику — тим й краще. Сьогодні маємо розмову з журналісткою Асею Радько, для якої темні часи стали поштовхом до реалізації себе у власній справі.

З чого починався ваш шлях у журналістиці? З мрії маленької дівчинки в Антрациті?

Коли мені було 11 років, я почала слухати музику Майкла Джексона. Можна сказати, що це був важливий момент у моєму житті, який згодом привів мене до мрії стати журналісткою. Я така людина, якій замало тільки слухати пісні виконавця, мені необхідно знати його історію та історію його текстів. Так вийшло, що месседж, який Майкл Джексон заклав у більшість своїх пісень – мені імпонує. Мені імпонувала його жага до покращення світу: я плакала, коли слухала Earth Song, поміж “Bad” обирала “Cry”, а у 15 була впевнена, що найліпшою його піснею є “Man in the mirror”. Я вважаю, що у цьому житті потрібно починати з себе, неможливо змінити світ, але можна внести у нього важливі корективи.

Коли я почала читати про його шлях, виявилося, що медіа майже зруйнувало його життя. Дивно, але у мене не виникло відрази до журналістики, навпаки, я захотіла стати журналістом, щоб хоча б хтось у цій діяльності був чесним. 

Коли я вступила до університету, першими моїми словами на питання “Чому Ви вирішили стати журналісткою?” – були саме ці слова. Увесь період навчання я несла у собі оту шалену енергетику, і чітко знала свою мету. 

Тоді я ще не знала, що не буду працювати вже в наявних ЗМІ, а захочу створити власне, але я стовідсотково була впевнена, що у моїх історіях не буде чогось неправдивого. Мої батьки підтримували мене в обраному мною шляху: тато приносив диски з Майклом Джексоном, поважав мою мрію і навчив мене одній важливій річі: правила створені для того, щоб їх порушувати. Це не про те, щоб погано вчиняти, це про сміливість змінювати те, що тобі не подобається. 

Я люблю журналістику, і я думаю, що я рухаюсь у правильному напрямку. Мені важлива глибина матеріалів, я не акцентую на стандартних питаннях. І я завжди на зв’язку з людьми – мені хочеться, щоб журналістика була більш доступною для талановитих людей, які тільки на початку свого творчого шляху, щоб дати їм старт, якого вони варті.

Знаю, що шлях до власного ЗМІ у вас відбувся через накопичення досвіду в інших виданнях. Чим цей досвід був для Вас корисним і чому він був дещо болісним?

Так, я не знайшла нічого спільного із своїм баченням у виданнях, де проходила практику або мала публікації. Є два варіанти: тобі імпонує система і ти лишаєшся в ній, або, тобі не подобається система – і ти створюєш власну. Мій шлях – створювати власну.

Шлях не був болісним. Скоріше, був момент розчарування, а потім, після того, як я зрозуміла, що не бачу себе вже в існуючих ЗМІ, бо маю на меті писати те, що я хотіла б, а не за вказівками, постало питання – що я буду робити далі? 

Так, досвід був корисним. Працюючи на стрічці новин, я усвідомила, що це не моє – я емпат та екстраверт, тож мені більше подобається постійний зв’язок з людьми, ніж робота в офісі в кріслі, під час якої я роблю тільки рерайт. Я розуміла, я можу зробити більше. Моє медіа розказує історію маловідомих митців, співаків, фотографів сьогодення, тому “я можу більше” – це познайомити світ з новими талантами і створити для них місце, де вони будуть почуті до того, як отримають перші нагороди або назбирають мільйонну аудиторію. Для більшості людей – медіа – щось далеке, а я хочу, щоб ця система змінилася, і що якщо людина має талант, вона не сумнівалася, що варта уваги.

Кожен із нас творить історію, і я маю на меті її зафіксувати.

Зараз багато хто розпочинає власний шлях у медіа без профільної освіти та базових навичок. Як вважаєте, наскільки важливою є теоретична база зараз? Ви відчуваєте, що «диплом» вам допомагає?

Я вважаю, що потрібно мати базу. Не обов’язково розбивати навчання на цілих п’ять років – я вважаю, що двох цілком достатньо, щоб визначитися, у якому напрямку ти хочеш рухатися. Основне – практика. Чим більше ти пишеш, чим більше аналізуєш роботу журналістів під час практики, тим швидше ти зрозумієш, що тобі імпонує, а що хочеться змінити. За освітою я радійник, і мені хотілося працювати на радіо, але потім я усвідомила, що текстові медіа мені підходять більше. Стрічка новин – ні. Занадто багато негативу, рерайту та обмежень. Мені хочеться нести щось світле. Навіть при тому, що багато людей, у яких я беру інтерв’ю, розповідають про війну, мої матеріали показують світло. Хтось знайшов у собі сили продовжити займатися власною справою, хтось поширює українську культуру закордоном, хтось пише книжки і видає, хтось закупає матеріали тільки в українських виробників, щоб підтримувати їх бізнес.. Багато людей. Тому, авторські тексти – це те, що мені подобається. І “база” допомагає мені їх писати, але, це не основне. Основне – знати, ким саме ти хочеш бути у журналістиці.

На яких жанрах ви акцентуєте увагу, чому саме вони? Як плануєте надалі розвивати свій власний медіабренд?

Інтерв’ю. Обожнюю ставити питання та допомагати цими питаннями розкривати глибину людського мистецтва.

Я розумію, що я ще на початку свого шляху. Кожен крок – новий успіх. Важливо тільки любити свою справу. Зараз маю на меті поширювати якомога більше інформації про своє медіа, щоб збільшити аудиторію.

Усе, що Ви бачите – я вигадую сама. Дизайн постів, рубрики, структуру матеріалів. Наприклад, для кожного героя я роблю індивідуальний дизайн Інстаграм-посту. Багато медіа використовує синій або помаранчевий колір (це мої спостереження), моє медіа – червоний, чорний та білий. Також, там, де я прописую текст, я не вирізаю фотографію людини, а ставлю на фон те, що створює людина, якій присвячений цей матеріал. Я не знаю, що буде далі, бо нові речі з’являються поступово. І мені подобається поступово додавати щось нове.

Розкажіть про свій перший матеріал. Про кого він був? Знаю, що там є цікава та романтична історія

У моєму першому матеріалі не було романтичної історії. А от у першому матеріалі для мого медіа, справді, історія є. Я написала перший матеріал для свого медіа про свого хлопця. Він талановитий музикант-сонграйтер, музику якого я щиро люблю. Цікаво, що досі, коли він бере участь у різних концертах, інформацію, яку я написала про нього використовують для анонсів. Так було у кінці вересня цього року, коли він взяв участь в одному з концертів закордоном. Він радіє цьому, і я також.

Щодо першого матеріалу… Найпершим моїм матеріалом були замітки в Антрацитівській газеті про любов до читання та наркотики у нашому місті. Коли мені було 15, я завітала до редакції, і сказала, що хочу бути журналісткою. Тоді я проводила опитування. Дуже люблю цей момент, бо навіть тоді я робила все, щоб бути ближче до мрії стати журналісткою.

Здебільшого, я опитала своїх друзів. Але, там не було обмежень – люди могли дати коментар і я його зафіксувала.

Також, є кілька матеріалів, якими я пишаюсь. Я писала їх не для свого медіа, але ці історії я занотувала під час навчання в університеті. Я взяла інтерв’ю в американського громадського діяча Суджо Джона, який створив благодійну організацію “YouCanFreeUs”, у рамках якої разом зі своєю командою звільняє жінок та їхніх дітей з районів червоних ліхтарів. У мене був матеріал про нього, як про того, хто вижив у теракті 9/11, а згодом я зробила з ним матеріал про його благодійну діяльність, яку він розпочав після цієї події.

Багато історій – багато людей. І зараз, я пишу історії людей, але вже для свого медіа.

У медіа ви пишете про маловідомих людей, кого з таких класних, але ноунеймів, ви можете порадити читачам? Про кого вони точно мають дізнатися більше?

Кожна людина талановита. Я не можу сказати, що якийсь матеріал потрібно прочитати, а якийсь ні. У кожній сфері є ті, про кого варто було б прочитати. 

Нещодавно я брала інтерв’ю в української художниці у жанрі постмодернізму – Олени Бу Шдід. Вона зберігає національний код у своїх картинах, а під час війни це необхідно. росія знищує наші історичні пам’ятки, спалює архіви.. тому, коли митці використовують свій талант, щоб зберегти нашу спадщину – це сильна зброя.

Обожнюю матеріал про японську фотографиню – мене захоплюють старі часи, а вона фотографує у вінтажному стилі. Момоко була дуже рада, що ми пишемо англійською – їх хотілося, щоб більше людей з Європи змогли побачити її роботи.

Я пам’ятаю всіх, про кого я писала. І я рада, що я поділилася мистецтвом цих людей і моя справа допомагає залишити в історії їхні досягнення.

Знаю, що у вас було інтерв’ю для радіо BBC. Розкажіть про цей епізод, як вони вас помітили?

Так, у мене брали інтерв’ю на BBC Sussex Radio у програмі з Сарою Горрелл. Тоді я хотіла розповісти британським слухачам, що я українка, і я створила своє медіа. Я сконтактувалася з редакцією, і, вони були зацікавлені, тому ми запланували дату, коли вони запросять мене до ефіру. Мені було страшно, бо британська англійська відрізняється від тієї, якою я розмовляю. Але, у мене вийшло. Шкода, що ефір не зберігся. Вони прибирають ефіри до архіву через кілька місяців.

Які ЗМІ особисто ви читаєте? Звідки черпаєте енергію та натхнення займатися власною справою?

Моє натхнення зовсім не пов’язане з читанням інших медіа. Мене надихає власне бачення, і сам факт того, що я працюю там, де хочу. Деколи я можу промоніторити новини, але, я більше люблю авторські тексти і музичну тематику, якої, на жаль, не так багато у медіакомпаніях. Я кожного дня шукаю нових людей, і розповідаю їхні історії. Тепер, рада, що можу поділитися моєю історією.

Яким бачите своє медіа за декілька років, є мета до якої йдете?

Успішним і відкритим до історії людей. Коли матиму більше людей у команді, хочу, щоб вони мали таке саме бачення – не віддалятися від людей і бути відкритими до кожного, хто створює щось цікаве, допомагати їм усвідомити, що про них мають писати.

Фото: Марія Купа