Садові равлики від Австралії на Євробаченні

Дрібка психоаналізу у бочку Євробачення від СoggiCon

Чи знаєте ви, як розмножуються садові равлики? Ні! А дарма, бо саме вони дозволяють глибше зрозуміти цьогорічну Австралію на Євробаченні, а також російський вселюдський гуманізм.

Озброївшись потужним крещендо євровізійної драми, кінематографічним пафосом, поетичною банальністю тексту рівня “Tattoo” від Loreen і блискітками балади пізніх 2010-х, на огляд CoggiCon вривається співачка Delta Goodrem із піснею “Eclipse” від Австралії на ESC 2026.

У цій пісні велике все: від небесної художньої образності, широти австралійської пустелі і діапазону виконавиці до майже стерильної відсутності будь-якої самобутності. Нас нібито запрошують на приватне побачення, аби вже з перших акордів засліпити прожекторами того, що можна таки назвати “євровізійним форматом”. Адже бюбовний епік на сцені Євробачення досі звучить немов середньовічна консумація шлюбу у присутності багатомільйонної аудиторії.

І таких пісень на Євробаченні було чимало. Але справді залітали ті, що переконували не масштабом, а щирістю. Ті, які змушували сценічний епік працювати на спільний афект, а не просто на гучність. У Лорін, наприклад, теж усе велике, але там є сильна й конкретна метафора: коханий залишається на її тілі буквальним слідом, “tattoo”, майже фетишем втрати, який і чіпляє слухача:

No, I don’t care about them all
’Cause all I want is to be loved
And all I care about is you
You’re stuck on me like a tattoo

Тобто маємо образ-зачіпку як щось тілесне, конкретне, травматично інтимне. А чим чіпляє “Eclipse”?

1. Космос замість досвіду — десь це вже було…

У “Eclipse” все зумисне простіше і водночас порожніше.
Любов тут космологічна, вселенська, майже сакральна: вона настає, коли сходяться планети:

Shadows in the moonlight
(тіні в місячному сяйві)
Dancing with the sun
(танцюють в світлі сонця)
Planets are aligning
(планети сходяться в одну лінію)
To love as one
(аби кохати як один)

Це мова не про двох конкретних людей, а про дві абстракції, які акуратно зіштовхнули в космосі. Любов тут не народжується з досвіду, конфлікту, спогаду чи впізнаваної людської драми. Вона просто “відбувається”, бо так склалися зорі. Бажання теж не зовсім людське — воно санкціоноване вищими силами:

Call it perfect timing
(назви це ідеальним збігом часу)
I call it divine
(я називаю цю мить божественою)
Gravity is pulling
(гравітація притягую)
Your heart to mine
(твоє серце до мого)

Здається, текст так перебільшує піднесеність, що позбавляє кохання будь-якої тілесності, а головне — позбавляє агентності.

2. Кохання без індивідуальності — або два садові равлики під софітами

У цій пісні кохання не має індивідуальності, тертя, пам’яті, іронії, біографії чи соціального виміру. Закохані не говорять, не сумніваються, не конфліктують, не ризикують, не відкриваються одне одному. Вони просто зливаються — мовчки, гладенько, майже автоматично. Бо тут не серце тягнеться до серця через досвід, а “gravity is pulling” — їх тягне гравітацією. Не суб’єкти щось роблять, а космічна механіка все вирішує за них. І тому без візуальної епічності та вокальної драми цей текст місцями нагадує мовчазне злиття двох садових равликів:

— Чому вони счепилися своїми слизькими тілами?
— Бо настав їхній час.

Звучить жорстоко? Так. Але ж чи не такою є велич форми на тлі мізерності драматургії бажання? Чому в 21-му столітті кохання нагадує злиття двох мовчазних об’єктів у порожньому космосі?

3. “When we eclipse” — майже вдалий хід

Треба віддати належне: дієслівне вживання to eclipse — це чи не найцікавіший жест у тексті:

One touch, one kiss
(Один дотик, один поцілунок)
All my life for a night like this
(все життя за таку ніч як ця)
The world stops for us
(усевсь світ для нас зупиняється)
Only love exists
(існує лише кохання)
When we eclipse, when we eclipse
When we eclipse, when we eclipse
(коли у нас екліпс — тобто ми закриваємо собою одну одного чи зустрічаємося?)

Закохані не просто зустрічаються і не просто зливаються — вони стають астрономічною подією. І це хороший хід. Бо в слові eclipse є не лише романтичне “збіглися”, а й темніший зміст: одне тіло затуляє інше, затьмарює його, робить менш видимим. Тобто єднання тут відбувається через часткове зникнення… чи знищення?

Саме тому метафора потенційно сильна. Але пісня майже не розгортає цей потенціал. Вона підкидає красиву ідею — і одразу тікає назад у блискучий туман універсального “one touch, one kiss, only love exists”. І ось на цьому моменті, вам цікаво: Якого дідька автор взагалі прикопався зі своїми равликами до цієї безневинної поп-балади про кохання? А справа у тім, що кожна естетика, навіть ось така прогнозовано порожня, тягне за собою нову етику.

4. Поп-теологія порожнечі

Пісня майже демонстративно відмовляється від контексту: від Землі, від місця, від часу, від побуту, від історії, від будь-якої конкретики. Це не просто “універсальність” чи “романтизм”. Це стерилізація досвіду.

Щось схоже нам демонструвала одіозна букерівська переможна белетристика “Орбіта” від С. Харві про росіянців у космосі. Роман теж там відмовлявся від контексту, конкретики місця і часу та, власне, Землі і націєвості. І чимало оглядачів запідозрили в тому спробу відбілити росіянців повернувши їх у цивілізацію бодай художнього світу… чи космосу.

Та для чого звільнення від контексту пропонує нам ця пісня?

Зумисним вакуум у мистецькому творі робить наша тяга заповнити його власними очікуваннями, якщо цей вакуум — відкрита недомовленість. У вакуумі ж цієї композиції місця для додумування немає, бо він претендує на завершеність і тому в ньому легко запустити поп-теологію: “Важливе лише кохання, воно саме обирає, кого зіштовхнути, а світ на хвилину завмирає”. Метафора затемнення стає одночасно науковою, романтичною і духовною — і в підсумку нагадує щось середнє між відео-епіком, рекламою астрологічного курсу із читання натальних мап і запрошенням на ретрит із дещо обдовбаною, але обов’язково просвітленою New Age тусовкою.

І ось такі спрощені етичні повістки чудово продаються: “Відчуй, як відкривається третє око і дихається маткою під час космічного ретриту із гуринею любові”. Це не вигаданий художній світ, у який нас запрошують, а просвітлений сурогат нашого світу. Він підмінює людське надлюдським. Тому з далечини космосу легше як відбілити умовних росіянців, так і цією далечиною і піднесеністю легше закрити смістову порожнечу.

Та є у цій композиції щось варте перестороги.

Несвідоме задоволення від втечі у “космос”

У простих сюжетах євровізійних пісень, особливо тих, що претендують на вселюдськість, часто заховані не просто красиві фрази, а схеми нашого колективного несвідомого. Вони працюють не тому, що глибокі, а тому, що знайомі. І поки одні пропонують казковий чи вимріяний художній світ, відриваючись від реального, інші — йдуть шляхом узагальнених формул для самої реальності.

Перша з таких несвідомих схем — фантазія про ідеальне заповнення порожнечі. Ідея проста: ось зійдуться зорі, і я нарешті зіллюся з кимось так, що все стане на свої місця в моєму болісному реальному світі.

Однак любов між двома людьми в реальності працює не так. У психоаналітичному сенсі ми кохаємо не тому, що вже “цілісні” і маємо що запропонувати, а тому, що самі є істотами браку. Ми несемо в стосунки власну “нестачу”, власну “тріщину”, власну незавершеність. Саме тому лаканівська формула* “любити — це давати те, чого не маєш” б’є точніше, ніж будь-яка євровізійна космологія.

Проблема “Eclipse” якраз у тому, що вона продає фантазію: ніби десь існує мить абсолютного збігу, де брак зникає, суперечність стирається, а інший перестає бути іншим, бо “затемняється” коханням. Це не просто спрощення. Це інфантильна мрія про злиття без ризику, без амбівалентності, без реальної зустрічі з чужою інакшістю. А отже, така безневинна теза несвідомо штовхає не нехнування людською інакшістю.

Коли інакшість заперечується — інакших знищують.

Чому це ще й трохи моторошно?

Ідея повного злиття, хоч як романтично вона звучала б, має у собі щось моторошне. Бо замість іншої суб’єктності із її інакшістю ми отримуємо ідеалізований об’єкт, який нібито має заповнити нашу порожнечу. Тут немає здорової амбівалентності. Немає навіть простору для неї.

А метафора eclipse якраз і цікава тим, що в ній закладено не лише єднання, а й закриття, затінення, зникнення одного за рахунок іншого. Романтичний союз тут має ледь помітний відтінок знищення: аби сталося це ідеальне “ми”, хтось мусить бути частково перекритий. Це, звісно, спекуляція і проекція на політичне, але чи не таку саму тезу штовхають МАГА-прихильники Трампа: аби Америка стала “величною знову”, потрібно просто прибрати усіх тих, які не люблять наш прапор так, як Доналд?

Далі пісня добиває це майже язичницьким мотивом:

All my life for a night like this
(все моє життя за ніч, які ця)

Одна ніч, яка виправдає все життя. Один заряджений момент, який ретроспективно надасть сенс усьому існуванню. Це вже не просто романтика, а лібідинальне стиснення: вся життєва цінність вкладається в одну подію. Красиво? Так. Трохи тривожно? Теж так. Слухачеві між рядків пропонують дочекатися того самого моменту колись, коли все безсенсовне теперішнє і минуле набуде сенсу, карпе діем, яке трапиться саме собою, ну чи ніч перед дощем, коли садові равлики вилізуть на поверхню для одномоментного злиття.

Чому Австралія знову не показує Австралію?

І ось тут постає цікавіше питання, ніж просто “подобається пісня чи ні”.

Пісня ефективна. Вона написана під конкурс. Вона знає, як звучати “по-євробаченськи”. Але чи не дивно, що Австралія знову везе не себе, а транснаціональний універсальний поп-продукт, ніби досі складає іспит на право належати до євровізійного простору?

Невже не настав момент показати Європі не просто ще одну якісно відполіровану баладу про космічне кохання, а власну оптику, власну культурну текстуру, власний спосіб звучати? Яких непроговореностей власного австралійського контексту боїться ця країна, що стабільно посилає максимум блиску, максимум універсального меседжу і мінімум ризику?

Іронічно, на конкурсі, де національні ідентичності хоч-не-хоч змагаються між собою, Австралія виставляє пісню, яка ніби хоче не заявити про себе, а заспокоїти простір, врівноважити напругу, дати безпечний аполітичний космос. Мовляв, “Не сваріться, люди, у нас тут eclipse”. Ч

Красиво. Професійно. Конкурсно.
Але чи достатньо цього для перемоги — питання відкрите.

Автор: Плахотнюк Євген, засновник каналу CoggiCon

Зноски:

Жак Лакан про кохання:

Любов між двома людськими суб’єктами — це постійне тертя конституційними порожнечами (lack). Ми кохаємо не тому, що маємо надлишок, а тому, що у структурі нашої особистості і в самому несвідомому маємо певний невиліковний “брак”, який намагаємося заповнити. Ось це намагання є “demand” — запитом або попитом у великому ІНШОМУ, який мав би нас зробити цілісними і яке ми часто плутаємо із “desire” — тобто бажанням чи жаданням звичайного іншого — іншої людини, на яку проєктуємо наш запит. Тобто ви закохуєтеся у людину тому, що несвідомо переносите на неї власну фантазію про ту велику ІНШУ фігуру, якою вона має стати, аби заповнити те, чого вам бракує. Але по-перше, вона така ж сама звичайна людина із таким же браком і схожим запитом. А по-друге, справжня любов — це коли добре ви знаєте свій “брак” і своє бажання та взаємопогоджуєтеся на ваші недосконалості і визнаєте “брак” одне одного. І тому у семінарі Х, Жак Лакана пише:

‘Loving is to give what one does not have’ — Либити означає віддавати те, чого не маєш (тобто власний “брак”).

І далі психоаналітик пояснює:

“For it is with this lack that he loves. It is not for nothing that for years I have been repeating to you that love is to give what one does not have. This is even the principle of the castration complex: in order to have the phallus, in order to be able to make use of it, it is necessary precisely not to be it.” (Seminar X, 16th January, 1963).

(пояснювальний переклад) Адже людина любить [іншу людину] разом із власним “браком”. Отож недаремно роками я вам повторюю, що любити — це давати те, чого не маєш. Це ж бо принцип кастраційного комплексу: аби мати [символічний] фалос [якого дитина позбавляється у процесі виховання і входження у світ дорослих через перші заборони], й аби ним скористатися, потрібно якраз ним не бути.

Фалос у лакана — це фантазійна символічна функція дозволу безмежного задоволення, яка побавляється у дитини із відлученням від грудей та першими заборонами, часто від батьківської фігури (тому то й Закон Батька). А той, у кого ви закохуєтеся, стає для вас цим символічним бажаним “фалосом”, який у вас відібрали колись. Певний час вам здається, що він ідеально заповнює ваш брак, але це не так. Бо перед вами жива людина. І вся дражливість і драма людських взаємин у тому, що це злиття неможливе.

Тобто, ідея екліпсу — це не просто спрощення. Це інфантильна втеча в універсалізм і дитяче бажання отримати егоїстичне задоволення без драми, тертя і зустрічі із іншою людиною, яка насправді є реально інакшою і ніколи не стане нашим ідеальним фантазійним ІНШИМ.