"Серце спить — і це страшно": DakhTrio про театр як шлях

Театр набуває нової ваги — як місце чесності, простору для внутрішньої роботи та пробудження. DakhTrio — унікальний творчий колектив, що працює з поезією, музикою й голосом створюючи щось сакральне. Раніше тріо вже створив глибокі сценічні висловлювання “Тичина: феномен доби” та “Стус: перехожий”. Зараз колектив працює над виставою на основі текстів Тараса Шевченка. Це буде не просто інтерпретація класики, а спроба поставити діагноз часу, нації, собі.

Це інтерв’ю — щира розмова з Софією Баскаковою, Ігорем Димовим та Володимиром Руденком про процеси, які відбуваються всередині них і навколо. Про мистецтво, яке не терпить фальші. Про шлях, що вимагає зростання. І про силу команди, яка не боїться бути недосконалою, але завжди шукає правду — спільно.

Як би ви описали незнайомій з вашою творчістю людині те, що створює DakhTrio?

Софія: Одна людина прекрасно сказала, що театр — це місце, в якому, врешті-решт, можна поспати.

Але якщо без жартів, то в нашому театрі є місце, і час, і простір — там усе…. Ми такий театр любимо, ми його намагаємось створювати. Театр — це місце, в якому є співчуття до іншої людини. І в ньому можна його пережити. Співчуття, слабкість, знесилля. Тобто можна прожити те, що ми не дозволяємо собі проживати в житті. Тому що там нема на це часу. Це табуйовано. Не можна. Мужики не плачуть і так далі.

Ігор: Мені взагалі дуже дивно описувати свою творчість. Якщо ви хочете побачити, що таке справжній театр, то приходьте.

Володимир: Якщо я хотів би когось запросити на виставу, напевно, перше, що я б сказав: “Це — українська поезія, покладена на музику. І вона через музику має шанс актуалізуватися в сьогоднішньому просторі — через час, через звук, через присутність.” Тобто ми з вами можемо зустрітися на цих теренах під час вистави. Зустрітися з поетом, зі змістом, який він транслює.

Напевно, це на поверхні — але справді, перше, з чим ми працюємо, — це слово поета. А далі — вже все інше.

Які ваші відчуття після виступів? Якщо кілька вечорів поспіль у вас вистава, чи проживаєте ви кожне слово поезії щоразу, чи згодом звикаєте і просто виконуєте ролі?

Володимир: Дуже добре, коли вдається проживати кожне слово заново. Задача має бути живою. Якщо в тебе є хоча б заготовка або уявлення “я точно знаю, як це має бути, і втілюю це”, то, з одного боку, це дає можливість бути підготовленим і менше стресувати. Але з іншого — це вбиває відчуття реальності. І отут потрібно бути й не там, й не там. Мати певну опору, яку ти несеш у собі до вистави, але в моменті бути живим — реагувати тут і зараз. Кожне слово, кожен зміст — розпаковувати в моменті спільно з глядачем.

Софія: Я хотіла додати, чим відрізняється кіно від театру: кіно можна неймовірно натренувати, зробити раз — і це буде завжди одне й те саме. Але люди кожен раз знаходять у ньому щось нове, бо вони змінюються. А театр — це фантастична річ. Як і поезія, в якомусь сенсі.

А поезія й театр — для мене взагалі фантастичне поєднання. Я люблю театр. У ньому щоразу кожен глядач вносить свої питання, свої розуміння, своє бачення, за умови, що всі уважні. І розгортається щось нове.

Кожного разу, якщо ми уважні, ми самі в шоці від того, що сьогодні відкрилося на виставі.

І ми за це дякуємо саме глядачам. Бо саме вони вносять час, і атмосферу, і контекст кожного дня. Контекст змінюється. І тому кожного разу вистави дійсно дуже різні.

Ну от, наприклад, повномасштабне вторгнення змусило нас сприймати глибше. Тому що сама планка чуттєвості… вона стала дуже низькою. У тому сенсі, що поріг відчуттів опустився, усе стало дуже зрозумілим. Поняття смерті, втрат — вони стали дуже ясними. І, звісно, якісь контекстуальні речі змінюють сприйняття поезії.

"Серце спить — і це страшно": DakhTrio про театр як шлях

Чому саме співана поезія зараз набула такого ренесансу? Чи вважаєте ви, що вона легше сприймається, ніж просто написана?

Софія: Учора ми якраз говорили з Ігорем про сприйняття написаного. Якщо копати глибше — ми зараз трохи випали з традицій: і священних, і народних. Ми поза контекстом.

От ріґведи самі по собі майже не мають змісту у звичному сенсі. Там гімни написані санскритом. І самі по собі, без озвучення, вони майже нічого не означають. Їхнє призначення — бути заспіваними. І тільки коли їх співали — вони розкривалися.

Грубо кажучи, поезія — це як святе письмо. Тому що справжні поети — це люди, які пропускають крізь себе реальність. У різні часи й у різних країнах є свої транслятори. Поезія — це як код. Ми можемо його читати, але часто не можемо підключитися повністю до того, що в ньому закладено. І щоб цей код розкрити — потрібен ключ. Ключ — це спів.

Історично завжди так було: співали веди, священні тексти. Те саме з поезією. Якщо поезію правильно заспівати, тоді з’являється простір, у якому людина може знайти щось своє.

Володимир: Відштовхуючись від роздуму Софії, я теж згадав про церковну традицію. Навіть у християнських, православних і католицьких текстах завжди є “стих”. Тобто текст подається як строфа, вірш. Люди приходили до церкви, більшість не вміла читати — і ці тексти співали. Якби їх просто читали, можливо, в церкву б ніхто й не ходив.

По-перше, музика дає естетичне й духовне спрямування. По-друге — вона притягує, як магніт. Ми можемо розмовляти різними мовами, мати різні музичні традиції — але якщо ми відчуваємо настрій і емоцію пісні, ми до неї підключаємося, навіть не розуміючи слів. Плюс, дуже важлива роль того, хто співає. Тобто, не ти сам маєш пройти текст — ти йдеш за тим, хто вже його проходить. І це зменшує дистанцію між глядачем і текстом. Це спрощення — не в сенсі примітивізації, а в сенсі доступу, наближення.

Чому це зараз актуально? Мені здається, ми живемо в час, коли нам дуже хочеться зрозуміти: що було до нас, де ми зараз, і що нас чекає далі. Яке майбутнє ми будемо творити. І саме тут поети дуже потрібні. Бо це ті, хто відчуває епоху. Люди з підвищеною чутливістю, які можуть це перевести в слово. І в тому слові — цілий набір сенсів і почуттів, які належать нашому часу.

Наш учитель казав: “Не вивчайте історію — вивчайте поетів. Вони точніше передають суть”.

Тож ми намагаємося через них з’єднати минуле, теперішнє й створити щось для завтра — для нових поколінь, для себе.

До речі, я нещодавно дізнався: у Казахстані колись була така професія — людина, яка розносила новини з села до села. Це був такий собі місцевий глашатай — тільки він не просто приходив і говорив. У нього був музичний інструмент, і новини він співав. Він приходив на базар — і все, що почув у попередньому селі, співав людям. Щоб вони не просто почули, а пройнялися.

А які особисто у вас улюблені поети?

Володимир: Мені здається, це трохи провокаційне питання. Бо, умовно кажучи, кого взяли в роботу — той і улюблений.

Софія: Я дуже люблю Борхеса. Зараз маю його в дуже хорошому перекладі — здається, Борщевського. І мрію колись з ним попрацювати глибше, створити щось на основі.

Ігор: Мені здається, що ми любимо те, що розуміємо. А наша задача — як уже згадувалося — певною мірою бути “перекладачами”. Ми маємо розшифрувати код, закладений у тексті. І любов з’являється тоді, коли починаєш розуміти.

Те, що сказав Володя — що всі, з ким працюєш, стають улюбленими — це справді так. Бо ти їх читаєш, з різних боків дивишся, проспівуєш, і починаєш в якийсь момент по-справжньому розуміти. А розуміння — це вже і є любов. Зараз намагаємося полюбити Шевченка. Поки що не дається. Але велич любові часто визначається складністю. Це шлях. І це зусилля.

Поговорімо про процес створення ваших вистав. Який для вас комфортний темп? Чи є певна структура — спочатку аналіз, потім музика, далі репетиції?

Ігор: Якщо чесно, ми працюємо дуже повільно. Повільно навіть, я б сказав, непристойно — з огляду на виклики, в яких ми зараз перебуваємо. Бо війна — це виклик особистий, для кожного.

На самому початку повномасштабного вторгнення ми ще мали певну розкіш — тягнути час, щось собі вирішувати. Але зараз, коли реальність буквально затягує в безодню, ми досі працюємо дуже повільно. І, так, це нібито комфортний темп: даємо собі можливість збиратися, пробувати, шукати. Але всередині мене постійно щось палає. Я відчуваю, що це — неприпустимо.

До того ж ми — триголовий дракон. І справжній процес починається тільки тоді, коли всі три голови дивляться в один бік. Це надзвичайно важливо. Бо, як казав Екзюпері: “Любов — це не коли дивитесь один на одного, а коли дивитесь в одну сторону.” Але цей момент “збирання” — коли ми починаємо справді дивитися в один бік — завжди дуже затягнутий. Як ніби поки грім не вдарить, ми не можемо зійтися. А може, це тільки моя думка — інші дві голови скажуть інакше.

Володимир: Я згадав фізику. Є дослідження про структури з трьох елементів. Здається, саме вони створюють найкрасивіші фігури взаємодії — найгармонійніші, найбагатші на візерунки.

Але варто одному елементу вийти з рівноваги — і вся структура руйнується. І знову дуже довго потрібно, щоб зібратися в єдину картину. У цьому сенсі Ігор дуже точно сказав: ми справді можемо створювати прекрасне, тільки якщо всі троє — у резонансі.

Але досить одного втручання — зовнішнього чи внутрішнього — і все розпадається. І тоді знову довгий шлях до злиття.

Як відбувається процес? Потрібно вибрати вірш, виспівати його, дати йому зазвучати. Потім знайти музику, яка його підтримає. Потім — грати.

Ігор: Це трохи як в анекдоті: жінка приходить до психотерапевта, а той каже — у мене є 5 хвилин, розкажіть усе, що болить. Вона розказує, і на останній хвилині він каже: “Припиніть це.” І це ніби смішно, але це ж про складність — як зупинитись, зібратись, налаштуватись.

Кожна вистава — це наче операція. Як у хірурга: він може робити одну й ту ж операцію тисячі разів, але щоразу на столі — новий пацієнт. І якщо він не буде уважним, сконцентрованим, якщо команда не буде зібрана, — пацієнт приречений. Так само і з виставою. Якщо ми не зібрані в одну спільну ідею, то глядач у залі, вибачте, приречений. І коли це трапляється — це болить. Справді болить.

Софія: Я б сказала, що річ не лише в спільній ідеї, а в стані ясності. Бо або ти живеш ясно, або ти “захламлений”. Іноді ми сидимо перед виставою — і раптом розумієш, що одна людина в команді “захламлена”: думками в новинах, у власному стресі. І все наче в брудному вікні. Тоді вже нічого не почути, не відчути, не зʼєднатися.

Тому я й співаю поезію. Я намагаюся постійно повертатись у цю ясність. Бо тільки в ясності можливі зустрічі.І це відповідальність кожного з нас — постійно себе очищати. Це як мити руки перед операцією. Інакше — ніяк.

Які у вас є інструменти, щоб налаштувати себе?

Ігор: Я задаю собі одне питання: “Для чого?”: для чого ми збираємось на репетиції? Для чого ми граємо вистави? І коли ти в процесі щиро відповідаєш собі на нього — що для тебе головне, і для чого ти це робиш — то принаймні на мене це діє. Від мене відвалюється оце все гівно, яке не дає серцю битись. Бо основна проблема в тому, що серце спить. Ми зараз входимо в ситуацію другого АТО. Коли серце заснуло. І це страшно — коли засинає серце. Я не кажу про людей узагалі, я кажу про людей, у яких робота в площині творчості, мистецтва. Серце спить — оце найстрашніше. І якщо ти живеш зі сплячим серцем, то нема сенсу їхати на репетицію. Або зроби щось із собою, приведи себе у стан натягнутої струни, або я не розумію, навіщо цим займатися. Це для мене наче холодний душ.

Чи часто вам доводиться задавати собі це питання?

Ігор: Кожен день. Тому що кожен день на мене нападає апатія, лінь, стрес. І мені треба кожен день себе витягувати за волосся. Як Мюнхгаузен.

Тому або ти маєш ідею, любов і зміст, які більші за тебе, за твої бажання, твоє життя, заробітки, здобутки, особисту безпеку і все решта, або краще не виходь на сцену. Бо щоб вийти й щось сказати, ти маєш мати на це право. Тому Шевченко — надзвичайно важливий сьогодні. Він апелює до серця. “Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь…”

Я так зрозумів, ви зараз на ранніх етапах підготовки вистави про Шевченка?

Ігор: Ми почали працювати з жовтня.

Чи важко обрати саме вірші Шевченка, над якими ви хочете працювати?

Софія: Ні, не важко. Коли ми зробили першу пісню в березні — вона триває 17 хвилин — і починається зі слів: “Погибнеш, згинеш, Україно… Не стане і знаку на землі” Ми підготували це на 9 березня. І коли ми прочитали цей вірш — просто тремор по тілу пішов. Настільки страшно. Це таке влучання, якого не хочеться. Хочеться, щоб влучило щось приємне. А влучає — дуже неприємне. Все, що чути не хочеться. А чому страшно? Тому що ми розуміємо, що це — правда. Але не хочемо, щоб це було правдою. Оце страшно. Коли почали це робити, була думка: це співати не можна. Це занадто страшно.

Володимир: Навіть просто сказати це перше слово — “погибнеш” — як у нього ввійти? Тут проблема в тому, як взагалі туди ввійти, як сказати це перше слово? Я коли пробував, ловив себе на тому, що це ж ніби прокльон. Як мені туди піти?

Софія: Ні, це не прокльон, а факт.

Володимир: Я не знаю, як це сказати…

Софія: От як каже прекрасний Геннадій Друзенко, який сам зробив мобільний шпиталь: для того, щоб пацієнт мав шанс на одужання, йому необхідно поставити чесний діагноз. Просто діагноз, який є. Не той, який він хоче почути, а той, що відповідає реальності. І от Шевченко в цьому дуже крутий. Він надзвичайно чесний і безжалісний — а це дуже правильно. Треба й до себе ставити діагнози так само: чесно й безжально. Тільки тоді є шанс на одужання.

Шевченко — це скарб для нас. І сьогодні, я вважаю, нам це дуже необхідно. Нам дуже потрібно чесно розуміти, що відбувається, а не просто мати бажання щось співати. Співати — не за бажанням. Співати треба те, що є.

Ви казали, що Шевченка полюбити поки що не вдалося. Це саме через те, що його поезія буває настільки важкою?

Ігор: Ні. Це через інше. На мою думку, актори, коли приходять на репетицію, мають приносити десять варіантів пісень: “А от такий вірш?”, “А в мене є така ідея”, “А я хочу отак прочитати!”. Отак це має працювати. Поки що в нас такого нема. У мене такого нема. Я поки що не полюбив Шевченка. Всім серцем я йому ще не віддався.

А чи буває, що ви командно щось усвідомлюєте й допомагаєте один одному знайти сенс?

Ігор: Така опція в нас є. Це можливо — розробити повністю від початку до кінця всією командою.

Володимир: У нас взагалі немає такого, що хтось один сказав «отак буде» — і все, всі погодились. Хто б не запропонував ідею, не приніс текст або музику — усе потім кладеться на спільний стіл. І кожен дивиться: що він бачить, що може додати, що буде влучним.

Буває, що це навіть відхиляє від правильного вектора, але ми це з часом розуміємо, тоді відсіюємо, пробуємо ще. Шукаємо нові варіанти. Головне завдання — зробити краще. Або хоча б не зіпсувати. І якщо можна щось додати — це завжди плюс.

Софія: Звичайно, що процес створення — завжди командний. Хтось може принести ідею, вірш, але створення — це завжди утрьох.

Як змінилось DakhTrio за ці понад п’ять років?

Софія: DakhTrio було започатковано як виклик для кожного з нас. І на той момент планка була непідйомна. Це був проєкт “на виріст”. Ми випустили “Стуса”, але нам ще треба було до “Стуса” дорости. “Стуса” нам дали готового, а “Тичину” треба було робити самим. DakhTrio стало набагато більш професійним, я вважаю.

Наприклад, Ігор вперше взяв у руки контрабас саме для вистав. А зараз Ігор — вже музикант. Володимир абсолютно реалізувався і став композитором. Він і був ним, але тут — це постійне поле для вдосконалення свого мистецтва. Я була співачкою. Але тільки в цьому процесі, за ці п’ять років, я можу сказати, що я стала справжньою співачкою. Бо співати ноти — це не бути співачкою. Бути співачкою — це так співати, щоб було зрозуміло. Щоб самої “співачки” було не видно. Іноді мені це вдається. Я розумію, що DakhTrio — це шлях. Ідея створити його — це була ідея не просто вистави, а самого процесу.

Нам не сказали: “Ось вистава, ви це зробили — і все”. Нам сказали: “А тепер живіть цим. До кінця. Ростіть це, робіть далі”. Тому DakhTrio — це шлях, який вимагає постійного навчання, вдосконалення, розвитку в мистецтві. Бо як тільки ми перестаємо розвиватися — те, що ми робимо, починає худнути, тупіти, перестає народжуватись. Це якась така внутрішня необхідність — розвиватися.

Володимир: Людина влаштована так, що може видати тільки те, що вона знає. Лише той досвід, який вона отримала. Щоб створити щось нове — потрібно робити те, що вже знаєш, а потім дивитись: що тут є з того, чого я ще не знаю? Де я можу пізнати, спробувати нове, щось, чого ніколи не робив? І дати цьому місце. Для мене саме такий підхід важливий. Кожного разу в тебе є зона відомого і зона невідомого. І ти маєш зрушити хоча б на кілька сантиметрів у бік невідомого. Щоб вчитись.

Софія: До речі, процесі становлення DakhTrio Ігор став драматургом.

Ігор: Я не драматург. Це неправда. Коли актор розбирається в текстах — це нормально. Тут немає чогось особливого. Я не драматург.

Софія: Але ж п’єсу ти написав.

У цій розмові — не лише про театр. У ній — серце, що ще не заснуло. І ті, хто хоче його розбудити.

Спілкувався: Михайло Товтин