Shepit: як голоси перетворились на гурт, що звучить по-новому

Сьогодні Shepit — це не тільки експеримент із традицією, а й чесна розмова трьох музиканток, Галини, Софії та Дар’ї, про своє, спільне й можливе.

Як би ви описали свою творчість нашим читачам?

Галина: Наша творчість — це нью-етно.
Софія: Це популяризація українського традиційного співу в сучасному світі.
Галина: Ми не боїмося відходити від традиції. Це експеримент із народною музикою, часто поза канонами. Наприклад, наш перший сингл «Колосочок» — це техноетно.
Дар’я: Ми втрьох хочемо показати, що фольклор — це актуально, що він може звучати не тільки на сільських вечірках, а й на великих сценах.

Як у вас з’явилася мрія стати артистками й нести етнос у маси?

Дар’я: У мене музична родина, але я єдина, хто пішла у професійну музику. Закінчила училище та академію з класу бандури. Спочатку мріяла про сцену з бандурою, але саме традиційний спів розкрив у мені бажання виступати.
Софія: Мене віддали до хору в п’ять років. Моя сім’я — музична, але без офіційної освіти. Мама була бандуристкою. У 17 років мене запросили до проєкту «Коло раю», де я відкрила для себе традиційний голос. Тоді й з’явилася любов до автентики. Зрозуміла, що це не шароварщина, а жива, сучасна творчість.
Галина: У мене інша історія. Родина — прагматична, я працювала в ІТ. Але співала з дитинства, в ансамблі «Калинка». Це сприймалося як гурток, не як серйозне заняття. Все змінилося після переїзду до Львова і зустрічі з Даринкою. Ми випадково зіспівалися на одній події — і це було магічно. Люди зупинилися, слухали. Я зрозуміла, що в цьому є сила. Відтоді все стало на свої місця. Для мене це процес. Я пробувала різне — і попсу, і не співати взагалі. Бо приймала це як рішення: зосередитися на чомусь іншому. І зараз я це ще більше досліджую. Особливо останній рік. Усе більше розумію, що сцена — це реально. І от наші перші концерти, інейри — це для мене ріст, якого я не очікувала.

Де ви зустрілися?

Галина: Це був похорон Ірини Цибух на Марсовому полі. Не було сценарію — просто співали народні пісні. Марина Круть запропонувала сісти й поспівати поруч.
Дар’я: Я думала, що всі люди просто долучаться. Але Марина зібрала знайомих з тусовки. Ми сіли в коло й співали годин три, до заходу сонця.
Галина: Це було дуже магічно. Ми зрозуміли, що народна пісня — спосіб проживання емоцій. Слова Марини «Робіть. Ну давайте ж!» стали для нас поштовхом.
Дар’я: Насправді, вона була першою людиною, яка похвалила мій вокал. До того я чула лише негатив про свій голос — у мене природно низький тембр, і казали, що я не вмію співати. Але після майстер-класу Уляни Горбачевської я зрозуміла, що мій голос — потужний. На державному іспиті в академії я заспівала народним вокалом. Мабуть, я була першою бандуристкою, яка так зробила.

Галина: Ми дуже пишаємося Даринкою.

Тож день на Марсовому полі — це заснування гурту?

Софія: Не зовсім. Це була точка зустрічі, але гурт почався трохи пізніше. Для мене початок — це виступ на День Незалежності.
Галина: Тоді вже з’явилася ідея, що варто дати цьому хід, почати працювати серйозно.

Розкажіть про участь у конкурсі МУВ 3

Софія: Ми намагаємось подаватися на різні ініціативи — концерти, конкурси. Подали заявку на МУВ 3, подумали: а раптом?
Галина: «Колосочок» була нашою єдиною піснею, і нас… прийняли. Дуже неочікувано. Потім — півфінал.
Дар’я: У перший день півфіналу ми ще виступали на Дні музики — були страшенно втомлені.
Галина: Сумнівалися, чи взагалі їхати. Думали: там же такі потужні артисти!
Дар’я: Я подивилася список учасників: усі з іменами, командами. А ми — ніхто.
Софія: У нас була найменша аудиторія серед усіх десяти півфіналістів.
Дар’я: Потім — фінал. Наша подруга зняла момент оголошення. Ми стоїмо, нічого не розуміємо. Марія Старчак каже: «Я бачу, що ви нічого не розумієте».
Софія: А Ребекка сказала мені: «Це будете ви. Сто відсотків».
Дар’я: Але в нас є синдром самозванця. Спочатку не вірили, що пройшли. Потім сіли, згадали: є слухачі, друзі, підтримка. І вирішили: зробимо все, що можемо.
Галина: А ще — тато Софії. Його знають у фейсбучних колах. Після концертів питають: «Ти — дочка того самого?»
Софія: Ми навіть почали думати: може, справді можемо виграти.
Дар’я: І виграли. Це був перший раз, коли я взула підбори — саме на МУВ 3.
Галина: І дуже граційно! Молодець.

Shepit: як голоси перетворились на гурт що звучить по-новому

А тепер, коли у вас вже є досвід і зʼявилась упевненість у собі — чого хочете досягти цього року? Плануєте щось випустити?

Дар’я: Наша мета зараз — писати якомога більше музики. Ви вже чули мої перші спроби.
Галина: Даринка просто рвонула! Прокинулась авторка — тексти, мелодії, ідеї…
Дар’я: Дуже хочеться створити щось власне. Але також — і традиційне. Щоб воно звучало сильно, щиро.
Зараз готуємось до першого великого сольного концерту — два відділення по 45 хвилин. Як у “дорослих” музикантів.

Галина: Ми вже майже рік виступаємо з програмою. Десь половина виступів — акапельні або з мінімальним акомпанементом.
Але з усього цього записана лише одна пісня — техноетно. І це лише крихітна частина того, що ми робимо.
Концерти — це вже зрозумілий процес: нові аранжування, нові інструменти.
Але запис — наш найбільший виклик. Особливо, коли йдеться про авторське або власні аранжування.

Софія: Це наш «камінь спотикання»: як записати щось таке, щоб передати, якими ми є насправді — як колектив.
Дар’я: Хочемо знайти власне звучання. “Колосочок” — повністю наша ідея, але аранжування створювалось із продюсером. Він зробив класно — і ми вдячні, але хочеться повного контролю.

Софія: Бо ми — це більше, ніж той трек. І зараз по-справжньому нас можна почути лише наживо.
Галина: А ми хочемо, щоб нас почули ширше. Не бути тінню, а бути самобутніми — як Go_A, DakhaBrakha, чи KRUTЬ.
Мріємо знайти свій власний “Шепіт” — і зашептати ним світові. Щоб качало.
Софія: Щоб ми відчули себе повноцінними артистками: з сольними концертами, релізами, кліпами. І, можливо, виступами в інших містах. Бо поки що ми були тільки в Києві та Львові.

Дар’я: Я б дуже хотіла поїздити з нашою програмою по Україні. У нас реально цікаві композиції.
І це могло би бути цікаво не тільки львівській публіці. Бо у нас — бандура, контрабас, колісна ліра, багатоголосся…
Софія: І триголосся — не забувай!
Дар’я: (сміється) Так, і триголосся. Попри традиційні інструменти й спів, усе звучить дуже свіже. Як у DakhaBrakha: інструменти традиційні, але звучання — нове. Марко вже й гітари бере! І це круто. У нас традиційний склад — але новаторська подача.

Софія: Іноді ми звучимо зовсім не традиційно — і саме в цьому наша сила.

Як у вас народжуються ідеї для аранжувань?

Дар’я: Починаємо з пісень, які беремо за основу. Іноді змінюємо ритм, мелодію. Я можу уявити, як має звучати перкусія чи що має грати бандура.
Але аранжування створюють не тільки я — музиканти також дуже залучені.

Галина: Магія трапляється, коли є структура, але починається джем. Особливо — на 3-4 годині репетиції, коли всі трохи “в тумані”. Починається імпровізація — і з’являється щось несподіване.
Перед Днем музики у Львові я почала робити бітбокс — і всі такі: “О, прикольно!”. І ми потім це вставили в пісню. Це теж частина нашого процесу — експеримент і спонтанність.

Софія: Аранжування — це не тільки структура, а й енергія, яка об’єднує все. “Вишенька на торті”.

А як щодо внутрішніх критиків? Смаки збігаються?

Галина: Ой, не завжди! (сміються)
Дар’я: Буває, що я кажу щось складне — а дівчата: “А можна по-людськи?”
Софія: У нас дуже різні музичні бекграунди. Це і складність, і сила.
Хтось більше за поп, хтось — за альтернативу, хтось — за глибоке етно. І в цьому — три перспективи. А з музикантами — вже шість.

Галина: Далі — справа домовленостей. Слухаємо ідеї, даємо фідбек.
Може, зовні ми й схожі — високі, темноволосі — але характери й музичні відчуття різні.
І це круто: ми постійно обмінюємось новою музикою, відкриваємо одне одній щось нове.

А як вам вдається досягати згоди?

Дар’я: Залежить. Іноді ідеї відсіюються самі — бо не працюють. Кажу: “Ось так має бути.” А мені: “Ми вважаємо інакше.”
Галина: Але ніколи не ігноруємо чиюсь думку. Завжди пробуємо.
Софія: Реально граємо кожен варіант, слухаємо — і вже тоді вирішуємо, що лишається. Тоді й питань нема — усе стає очевидним.

Галина: У нас принцип: будь-яка ідея має право на життя. Навіть якщо здається дивною. Бо часто саме така ідея виявляється найцікавішою.
Буває, зміна динаміки або гучності в одному фрагменті — і пісня заграла зовсім інакше. Я тоді думаю: “Ми молодці.” Бо ми справді чуємо одна одну.

Софія: Але, звісно, все залежить і від настрою: чи ми втомлені, чи ні, чи “цикли співпали”. (сміються)
Дар’я: Найбільший критик у нас — я. І найбільший песиміст, і найбільший консерватор. Але це допомагає тримати баланс.

Дуже круто, що попри всі ці фактори ви все одно поважаєте думки одна одної.

Софія: Ну так. Бо ми всі в одному човні — і всі гребемо в один бік, уперед.

Їхній «шепіт» уже звучить голосно — і, здається, це лише початок.