Митець Володимир Цісарик про «Фенікса» MUZVAR

Скульптура «Фенікс» стала не просто візуальним символом премії MUZVAR, а метафорою стану української культури сьогодні. У розмові з Володимиром Цісариком ми говоримо про переродження музики й мистецтва у часі війни, про діалог скульптури та звуку, а також про те, як креативна індустрія в Україні поступово стає мовою правди, а не декору.

Скульптура «Фенікс» стала візуальним символом премії MUZVAR. Що для вас особисто означає цей образ сьогодні в контексті української музики та культури загалом?

Статуетка «Фенікс» є символом премії MUZVAR. В її основі — жіночий образ із волоссям, що підіймається догори й перетворюється на полум’я: локони розпадаються на численні язики вогню, які ніби спалахують у русі. Вогонь тут постає як сила очищення й оновлення — не руйнівна, а творча. Образ символізує переродження через вогонь, постійне відновлення та здатність народжувати нове з пережитого досвіду. Саме так нова українська музика проходить крізь випробування часу, трансформується й щоразу звучить по-іншому.

Образ Фенікса в людській подобі є метафоричним і підкреслює, що музика народжується в людині — з її внутрішнього напруження, болю й світла, а митці здатні перетворювати цей вогонь на звук і сенс.

Для мене сьогодні цей образ — не абстрактний символ, а живий стан української культури.

«Фенікс» у контексті української музики означає здатність звучати після тиші, після втрат, після зламів. Українська музика не просто вижила — вона пройшла крізь вогонь історичних травм, заборон, війни, вимушених пауз і знову народжується, щоразу зміненою, але впізнаваною. Саме тому вогонь у цьому образі не спалює, а формує.

Українська музика сьогодні часто народжується не з комфорту, а з внутрішнього напруження, з потреби говорити правду, навіть коли для цього бракує слів. Полум’я замість волосся — це думки, голоси, ритми, що підіймаються вгору, виходять за межі локального й стають чутними у світі.

У ширшому культурному сенсі цей «Фенікс» — не момент тріумфу, а момент переходу. Ми ще всередині процесу переродження. Українська культура не відтворює себе «як було» — вона ризикує, шукає нові мови, нові форми звучання й тиші. І саме в цьому — її сила.

Як змінився сенс «Фенікса» після повномасштабної війни?

Після повномасштабної війни сенс «Фенікса» став гострішим і конкретнішим. Якщо раніше це був радше універсальний образ циклічного оновлення культури, то тепер він читається як досвід, пережитий тілом і пам’яттю, а не лише як метафора.

Вогонь більше не є абстрактною стихією. Він асоціюється з реальним знищенням, болем і втратою. Тому переродження вже не романтизоване — воно відбувається не «після», а всередині катастрофи. «Фенікс» більше не піднімається з попелу в урочистому жесті; він змінюється, ще перебуваючи у вогні.

Зараз сенс «Фенікса» змістився з ідеї циклу до ідеї витривалості. Це образ культури, яка не чекає кращих часів, щоб відродитися, а продовжує творити — навіть тоді, коли сам світ навколо перебуває у вогні.

MUZVAR — це премія про сучасну музику й індустрію. Наскільки вам як скульптору близький діалог із музичною сценою? Розкажіть про свій досвід співпраці з Тіною Кароль. Чи працювали ви ще з виконавицею або чи маєте такі плани?

Для мене як скульптора діалог із музикою є дуже близьким. Скульптура працює з формою, вагою й тишею, музика — з часом, ритмом і звучанням. Але в обох випадках ідеться про внутрішній імпульс. Я часто відчуваю музику як просторову структуру: ритм має об’єм, звук — напрямок, а тиша — вагу. У цьому сенсі сучасна музика й скульптура говорять однією мовою, просто з різними акцентами.

Діалог із музичною індустрією для мене важливий ще й тому, що сучасна українська музика дуже чутлива до часу. Вона швидко реагує на реальність, фіксує зміни, ризикує з формою. Скульптура за своєю природою повільніша, але саме тому вона може зупинити момент, дати йому тривалість і пам’ять. Нагорода MUZVAR у цьому сенсі стає точкою перетину швидкого музичного процесу й довгої матеріальної форми. Для мене важливо, щоб скульптурний образ не ілюстрував музику, а резонував із нею на рівні енергії та сенсу.

Тому цей діалог я сприймаю не як співпрацю двох різних сфер, а як зустріч різних способів мислення про одне й те саме — про час, досвід і здатність культури звучати навіть у найскладніших обставинах.

З Тіною Кароль у нас була дуже цікава співпраця — якраз у тому контексті, про який я говорив. Це була синергія двох творчих стихій, що працюють із різними матеріалами, але мають подібну внутрішню природу. Співпраця вибудовувалася не як ілюстрація артистки, а як діалог двох енергій — форми та звуку, баланс між матеріальним і нематеріальним. Скульптури не «супроводжували» музику, а існували поруч із нею, створюючи єдине поле відчуттів.

Було багато творчих планів щодо інтеграції скульптур у сценічний простір, але, на жаль, COVID перекреслив ці плани. Втім, замість фізичної скульптури команда Тіни Кароль використала її скан і створила голографічне оформлення сцени на Atlas Weekend. Вийшло дуже цікаво: для мене це був новий досвід, коли скульптура ожила у великому масштабі — у віртуальній формі на фізичній сцені.

Ви багато працюєте з креативною індустрією: брендами, подіями, публічними постатями. Чим така співпраця відрізняється від “чистого” мистецтва?

Я не розділяю мистецтво на «чисте» й якесь інше. Для мене мистецтво залишається мистецтвом незалежно від контексту — змінюється не його суть, а функція, яку воно виконує.

У просторі галереї чи музею мистецтво може бути зосередженим на внутрішньому діалозі, тиші, індивідуальному переживанні. У співпраці з брендами, подіями чи публічними постатями воно виходить у публічний простір і починає працювати як медіатор — між ідеєю та аудиторією, між сенсом і досвідом великої кількості людей. У креативній індустрії мистецтво не втрачає глибини, а набуває іншої відповідальності.

Такі проєкти вимагають від митця вміння слухати й взаємодіяти, тому я сприймаю такі співпраці не як компроміс, а як розширення поля мистецтва — можливість говорити з суспільством різними мовами, не зраджуючи власної суті.

Чи доводилося вам жертвувати художньою ідеєю заради формату, бренду або публічного образу артиста? Як ви знаходите баланс?

Ні, мені не доводилося жертвувати художньою ідеєю. Я вважаю, що справжня співпраця з брендом чи артистом узагалі не передбачає такої ситуації.

Для мене такі проєкти будуються як постійний діалог і поступовий процес творення. Від моменту фіксації ідеї до фінального втілення відбувається багато етапів осмислення, уточнення, перевірки на відповідність контексту. І на кожному з них ідеться про обговорення, а не нав’язування.

Баланс знаходиться саме в цій поступовості. Формат, бренд чи публічний образ артиста не є обмеженням, а радше рамкою, всередині якої ідея може точніше проявитися. Якщо всі учасники процесу з самого початку розуміють цінність змісту, потреби в жертвах не виникає.

Я дуже уважно ставлюся до моменту узгодження початкової концепції. Коли ідея зафіксована й прийнята всіма сторонами, далі йдеться не про компроміси, а про спільну відповідальність за результат. Саме так народжуються роботи, які залишаються чесними і для митця, і для публічного простору, в якому вони існують.

На вашу думку, чи може сучасне українське мистецтво бути інструментом культурної дипломатії так само потужно, як музика?

Так, безумовно. Я переконаний, що сучасне українське мистецтво може бути інструментом культурної дипломатії не менш потужним, ніж музика.

Мова мистецтва є універсальною — вона не потребує перекладу й працює безпосередньо з людськими емоціями. Образ, форма, ритм, тиша чи напруга зчитуються інтуїтивно, незалежно від культурного або мовного контексту. Саме тому мистецтво здатне долати кордони швидше, ніж раціональні аргументи.

Людське мислення здебільшого є наративним. Ми мислимо історіями, образами, символами. І саме сильні наративи, закладені в мистецьких творах, залишають у свідомості сліди — емоційні й смислові. З часом вони перетворюються на зміну ставлення, на співпереживання, а зрештою — на дії.

У цьому сенсі сучасне українське мистецтво не просто репрезентує країну, а формує розуміння того, ким ми є і через що проходимо. Воно здатне говорити про складні речі — втрати, опір, гідність, надію — без прямої декларативності, але з великою силою впливу.

Тому я бачу мистецтво як довготривалий інструмент культурної дипломатії: воно не працює миттєво, але формує глибокі внутрішні зміни, які з часом визначають і суспільні, і політичні рішення.

Що для вас важливіше в роботі з великими подіями й преміями: впізнаваність, символізм чи емоція, яку переживає глядач?

Для мене в роботі з великими подіями та преміями найважливішим є діалог глядача з мистецтвом. Саме емоція, яка виникає в людини, є показником того, що твір працює.

Якщо в роботі закладено сильний символ, він не є самодостатньою метою, а виступає передумовою для діалогу. Символ створює контекст, резонанс, відправну точку, завдяки якій глядач може вступити у власну інтерпретацію, співзвучну з ідеєю митця.

Впізнаваність чи яскравий образ можуть допомогти привернути увагу, але без внутрішнього резонансу вони залишаються лише формою. Тому для мене символізм важливий як місток до емоції, як засіб, що запускає діалог між глядачем і мистецтвом, а не як самоціль.

І наостанок: яким ви бачите майбутнє симбіозу мистецтва та креативної індустрії в Україні після перемоги? Чи стане він сміливішим і радикальнішим?

Так, я впевнений, що після перемоги цей симбіоз стане сміливішим, гострішим і радикальнішим.

Україна вже зараз накопичує величезну кількість непроговорених і лише частково осмислених тем. Після перемоги вони не зникнуть — навпаки, потребуватимуть мови, форми й публічного простору для осмислення.

Креативна індустрія стане важливим майданчиком для такого проговорення, а мистецтво — його сенсовим ядром. Думаю, зникне страх бути незручним. Бренди, події, інституції будуть готові працювати з гострими, неоднозначними, некомфортними сенсами, бо суспільство вже не сприйматиме декоративність як достатню.

Цей симбіоз стане чеснішим і ризикованішим. Менше глянцю — більше змісту. Менше універсальних формул — але більше особистих і колективних історій. Мистецтво не буде «прикрасою» індустрії — воно стане її способом мислення.

Я бачу майбутнє, в якому мистецтво й креативна індустрія в Україні разом формуватимуть нову культурну мову — радикальну не заради провокації, а заради правди. Саме така мова здатна не лише представляти країну у світі, а й впливати на те, якою вона буде всередині себе.

Портретні фото: Володимир Шурубура

Фото робіт: Тарас Гіпп