«Особисто моє життя — це мюзикл»: інтервʼю із композиторами «Емілії Перес» Клеманом Дюколем та співачкою Каміль
Навесні цього року, в основній програмі Каннського кінофестивалю був представлений французький драматичний фільм «Емілія Перес». Історія стрічки розповідає про очільника мексиканського наркокартелю, який мріє стати жінкою. В історії про дивовижну трансформацію зіграли відомі акторки Селена Гомес та Зої Салдана. Режисером виступив відомий французький режисер Жак Одіар («Іржа та кістка», «Брати Сістерс»). Фільм підкорив суддів Канн й отримав нагороди за найкращу жіночу роль й найкращу музику. Також «Емілія Перес» буде цьогорічним претендентом на «Оскар» від Франції. Важливу роль у фільмі зіграла музику, адже частково стрічка є мюзиклом.
З 7 листопада фільм вийде у прокат в українських кінотеатрах. З цієї нагоди композитори «Емілії Перес», Клеман Дюкол та співачка Каміль розповідає як вони прцювали над фільмом.
Ви почали працювати з Жаком Одіяром, коли «Емілія Перес» була ще оперним проектом. Наскільки це вплинуло на ранню стадію розробки?
Клеман Дюколь: Опера, музична драма… Під час наших перших зустрічей з Жаком ми не були впевнені, в якому середовищі це буде відбуватися. Але ми говорили про музику, танець, кіно, про багато речей… Я щойно закінчив роботу над «Аннеттою» Леоса Каракса, де був музичним керівником та аранжувальником. Це, безумовно, стало у нагоді, коли я почав працювати як композитор, що є більш творчою посадою, над «Емілією Перес».
Каміль: Уявний світ фільму, розробка сценарію, яскраві персонажі — це все підпало під вплив нашої роботи ще на ранніх етапах. Ми довго говорили про акти, і я досі думаю про фільм як про такий, що розбитий на акти. Думаю, це також вплинуло на те, як ми підійшли до персонажів — як до архетипів. У першій сцені, яку ми назвали Alegato («Прохання»), Рита звертається до своєї уявної аудиторії, а також до свого народу та глядачів, як у першій сцені п’єси Шекспіра.
Ви врешті-решт зупинилися на «мюзиклі», нехай і своєрідному…
Каміль: Особисто моє життя — це мюзикл. Я постійно співаю, і спів вирішує для мене все. Але мюзикли часто здаються мені надуманими. Я хотіла зруйнувати звичні тропи, і ми з Жаком були на одній хвилі в цьому питанні, оскільки він, як режисер, керувався тим самим бажанням. Тяглість, яку він шукав між шоу та позаекранними моментами, між оперою та фільмом, близька до того, що я завжди шукаю у своїй роботі між тим, що говориться та співається — йдеться про те, щоб знову зачарувати реальність.
Клеман Дюколь: З самого початку ми погодилися з тим, що фільм не повинен бути наскрізь проспіваним. Ми хотіли, щоб пісні слугували наративній меті, тому ми з Каміллою хотіли розібратися з тим, що має статися в деяких сценах, щоб потім втілити це в піснях.
Ви обидвоє розпочали перші робочі процеси навесні 2020 року. Якими були тоді ваші творчі рішення?
Клеман Дюколь: Ми зустрічалися вранці, і мені здавалося, що я відвідую майстер-класи зі сценарної майстерності. Оскільки пісні мали слугувати наративній меті, для нас з Каміллою було важливо бути присутніми, в тому числі й тоді, коли вони будували сюжетну лінію. Томас і Жак запитували нас про нашу думку, обʼєднання нашого різного творчого досвіду мало сенс, коли ми зрозуміли, як ми можемо, кожен своєю мовою, розповісти про одне й те саме. Ми визначили, куди можна вписати пісні, переходи й приспіви, а потім після обіду ми з Каміллою ховалися в студії, щоб попрацювати над демо, які Жак і Томас прослуховували наприкінці дня. Було щось хвилююче в тому, як швидко відбувався весь процес.
Наскільки близько ви були знайомі з мексиканською культурою? Чи проводили ви якісь дослідження?
Каміль: Що мені сподобалося в ідеї Жака, яка здалася особливо сміливою, надихаючою і зрозумілою з художньої точки зору, так це те, що це було схоже на оперну трупу, яка грає виставу, що відбувається то в Італії, то в Японії, то в Мексиці… Я француженка, як і Клеман, і ми не прикидаємося мексиканцями. «Мексиканськість» пісням надають мовні звороти й тонічні акценти, а також голоси виконавців, хорів і масовки.
Клеман Дюколь: Жак обирав французьких композиторів, і ніколи не йшлося про імітацію мексиканської музики. Однак сильний вплив обов’язково має музикальність іспанської мови, грубість приголосних, гармонійний спектр голосних…
Як вам працювалося в студії з Селеною Гомес і Зої Салданою, які є більш досвідченими співачками?
Каміль: Я познайомилася з ними, відверто кажучи, знаючи дуже мало про кожну з них. Я не хотіла піддаватися впливу, бути враженою чи зачарованою їхніми публічними образами, чи кар’єрами. Селена з’явилася в студії зі своїм звукорежисером. І він був надзвичайно корисним. Вона працьовита, дуже уважна і скромна. Зої така ж допоміжна і безкорислива (що мені так подобається в акторах), але вона зовсім інша. Вона не дуже добре знайома зі студією, і одразу сказала, що спів — це не її зона комфорту. Але у неї неймовірний інстинкт і дивовижний природний музичний талант. Вона велика перфекціоністка, яка, коли виступає, повністю підключена до свого серця, контролюючи кожен свій погляд і підняту брову. Вона спортсменка.
Під час зйомок ви теж були на знімальному майданчику?
Каміль: Так. Ми записали всі музичні номери з акторами та актрисами перед їхніми сценами, тож, на перший погляд, все зводилося до технічних коригувань та синхронізації губ. Але врешті-решт Жак захотів записати свої дублі наживо, особливо коли він зіткнувся з акторськими проблемами. Після зйомок всі актори перезаписували свої репліки в ADR на відзнятий матеріал. В результаті, те, що ви чуєте у фільмі — це комбінація записаного аудіо та ADR, створена на основі живого звуку зі зйомок.
Клеман Дюколь: У музичній індустрії у нас набагато менше грошей, ніж у кіно, тому ми звикли працювати дуже швидко, не маючи можливості турбуватися про майбутнє. Але Жак постійно все ставить під сумнів. Це дуже захоплює. Так, поп-пісня Селени Гомес була написана, коли зйомки вже почалися. Він хотів нову, більш глибоку пісню, яка б розповідала її історію. Він запропонував нам подивитися її документальний фільм «Мій розум і я». Так з’явилася пісня Mi Camino.
Клемане, ви також написали музику до фільму. Можете розповісти нам про неї більше?
Клеман Дюколь: Це був величезний виклик — у нас була сильна музична основа з піснями, і не йшлося про те, щоб додавати якісь коментарі. Тому я придумав вокальний матеріал для партитури у виконанні Каміль й себе, хори, які дійсно виділялися з пісень. Від діалогів до пісень і звукових пейзажів, голоси слугують наскрізною лінією фільму.
