«Якір у стосунках»: що означає альбом «Романтика зникла» для Darie Lu

Як звучить доросла відвертість і де зникає романтика? У щирому інтерв’ю Darie Lu ділиться історією створення ЕР «Романтика зникла» — платівки про перші дорослі стосунки, емоційну вразливість, мистецтво домовлятися і чесність у текстах. Вона розповідає, як змінювався їхній стиль, чому простота — не означає банальність, і як старі демки можуть перетворитися на важливі пісні альбому.

Як можна охарактеризувати ЕР «Романтика зникла»?

«Романтика зникла» для мене — це альбом, який повинен бути поряд з тими людьми, які вперше опинилися в серйозних стосунках і  так само вперше зіштовхнулися в них з проблемами, але попри все –  відчувають, що це не змінює рівень їхніх почуттів.

Коли я писала альбом, згадувала, як будувалися мої перші наївні, підліткові стосунки. Там все простіше: «А, не підходиш мені — до побачення, більше не побачимося». А коли ти дорослий, розумієш, що люди якось все таки будують взаємини, і, скоріше за все, вони теж у чомусь не пасують один одному на 100%, але певним чином домовляються про все на світі. І ти починаєш думати: як взагалі можна, маючи несхожі сторони, все одно зійтися? Як можна домовитися про щось спільне в ситуаціях повної розбіжності?

І, в принципі, це я й досліджувала. Тому що, по суті, зараз я знаходжуся у своїх перших дорослих стосунках, в яких точно більше не страждаю наївністю. Але на початку все дійсно виглядало як «Крутись навколо мене» — повна романтизація. І нашій парі це навіть пасувало.

А потім, коли ми вже довше побули разом, і стало потрібним вирішувати, коли будемо з’їжджатися, які у нас спільні плани, чи є вони взагалі, то й зʼявилися такі пісні, як «Дай мені час» чи «Романтика зникла».

І, власне, як альбом уже було завершено, я зрозуміла, що коли зараз у нас виникають якісь розбіжності в думках (а у нас дуже багато дотичностей у сферах діяльності, бо Стас, Skarb, ще й музичний продюсер мого проєкту — він «збирав» всю «Романтику»), – тобто в нас стільки різних полів, де можна або розійтися в конфліктах, або співпасти — я зрозуміла, що «Романтика зникла» для мене тепер як якір. Коли щось стається зараз, я така: «Ну, але це вже було». І ось — усе прийшло до того, що я написала пісню “Все знайшла”. Ну і супер — чекаємо наступного етапу, не панікуємо.

Тому я сподіваюся, що альбом виконає саме таку роль для інших.

Ти говориш про “невилизану реальність” — чи було важко не згладжувати правду у текстах, а дозволити собі вразливість?

У мене з текстами найважливіше, щоб було щось емоційне, що мене дуже сильно сколихне. І це може бути або щось дуже хороше, або щось дуже погане. Тоді я просто сідаю і мені зрозуміло, про що писати.

Коли я знаходжусь у гармонійному стані — ось це найважчий момент, щоб щось створити, насправді. Колись я думала, що можу писати тільки тоді, коли я в негативному ключі зворушена, але це виявилось неправдою.

Тобто найважливіше — щоб було якесь «оверпочуття». І тоді тексти з мене линуть суперлегко. Без стримування і вилизування.

«Романтика зникла» —  це вперше, коли я писала не настільки завуальовано, як зазвичай, бо взагалі дуже люблю погратися з метафорами, порівняннями, зіставленнями.

Я памʼятаю, як колись одна з моїх старших подруг прочитала вірш у мене на стіні у фейсбуці і каже: «Ти так гарно пишеш, мені дуже подобається читати, але я ніколи не розумію, про що це». Тоді в мене був такий підлітковий максималізм, я думала: «Це ж чудово, що люди не розуміють, про що я пишу. Клас, треба продовжувати!» Типу, такий у мене стиль — образний, унікальний. Але коли ти починаєш писати пісні, намагаєшся їх опублікувати або виходиш вперше десь заспівати, і бачиш, що люди з серйозними обличчями вслуховуються — думаєш: «А чи не занадто я притягую за хвіст якусь супергіперхудожність?..»

Не те що б я себе змушувала писати простіше. Просто мені здається, що раніше я змушувала себе писати складніше, аби бути унікальною. А зараз — навпаки. Я користуюся тим, щоб витягнути з простоти найпростіші слова, які мені нагадують конкретні ситуації. І чим більш детальним буде опис певного шматка “реальності” – тим більш я задоволена й зворушена створеним.

Тому, коли я писала «Романтику», я просто витягувала з буденності те, що мене оточувало. Було достатньо просто повернути голову — і ти такий: «О, оце воно».

Чи відчуваєш ти, що слухач із часом краще тебе розуміє й конектиться?

Сто відсотків. Я почала щось випускати в 2018 році, але цікавий шлях мав старт ще у 2017-му: я тоді почала викладати шматочки своїх пісень одразу після написання. Записала — і через п’ять хвилин усе вже в інтернеті.

Десь через пів року до мене написав Богдан Зарецький, Revsun, — український EDM продюсер із Дніпра. Каже: «Давай щось поробимо разом». А ми тоді жорстко сиділи на ONUKA. А вона — це якраз поєднання вокалу, сенсів та електроніки. Ми вирішили спробувати.

У нас було кілька україномовних демок, які ми так і не доробили. Взагалі тоді було важко щось завершити — ми були просто 19-річні «пробувальники».

Потім Богдан просто почав кидати мені свої інструментали. Це був жорсткий EDM — взагалі не те, що я планувала робити, але мені було цікаво вже хоч якось почати. Богдан попросив написати щось англійською, а в мене якраз була активна фаза англомовного сонграйтингу.

Ми випустили кілька треків: один у 2018-му, потім ще щось у 2020-му, а на його альбомі ще багато чого вийшло. І, по суті, хоч перші два треки вийшли на якихось американських лейблах — і навіть непоганих (Chinchilla, Lowly) — я зовсім не відчувала, що чогось досягла, бо мене ніхто не знав в Україні. Не вдавалося просунути це, у мене не було знань, як працює “музичний маркетинг”.. Мені здається, я навіть не знала, що таке пресреліз. Я просто думала: випускаєш пісню — і видання типу «Слух» її знаходить, пише про неї. У мене були дуже наївні уявлення.

Було складно. Я тоді багато писала англійською, виступала на відкритих мікрофонах в Варшаві. Міжнародне середовище мене полюбило, але це було щось локальне — просто інші чуваки, які також приходили пограти. Їм подобалося, але далі воно не йшло.

І коли я знову повернулася до україномовного наповнення — це теж було десь у 2018-му — почала виступати для україномовної аудиторії, трохи змінила структуру пісень, забрала зайве, все почало заходити набагато краще.

Я почала записувати акустичні демки. Досі мої найпопулярніші пісні — це дві акустичні демки на SoundCloud, які я записала в дуже поганій якості. Це дивовижно для мене. Чим більше я доходжу до якоїсь простоти в структурах, у текстах, у мелодії — а це навіть не простота, а читабельність — тим краще це сприймається.

І, по суті, якийсь справжній прорив в українську аудиторію у мене стався тільки минулого року. Тому, так, це дуже відчувається.

Ти розповідала, що пісня «Кричу» пройшла трансформацію ще з SoundCloud. Можеш розповісти трохи детальніше цю історію?

Так, і це якраз одна з тих двох пісень, які набрали дуже багато прослуховувань ще тоді. Причому я записувала її без метронома, без нічого. Просто попросила Богдана, щоб він хоча б трохи ревербу накинув і якось її звів.

Ця пісня була написана в абсолютно розлюченому стані. Моя бабця часто вживає слово «вертихвістка», і мені хотілося бути саме такою — змахнути хвостиком, показати, який я павич. Хотілося, щоб ця пісня справляла саме таке враження. Бо в 2017-му внаслідок певних особистих криз я писала дуже багато страждальних пісень, і мені вже хотілося це чимось розбавити. Показати, що я не страждаю, а агресую. І ось так з’явилася «Кричу». 

Вже в своїй новій ері, яка почалась в 2023, я показала її своїм актуальним музичним колегам — Дані Білецькому, Віталіку Шкілю та Стасу Карпову (Skarb). Кажу: «От, пісня така є». Вони: «Ну, прикольно». 

І ми її знову відклали в шухляду.

Але, коли працювали над альбомом, почали складати road map — що нам треба, які пісні, як відкривати сенси, і побачили, що під цей етап нам дуже підійде саме «Кричу». Дістали її. Вона виявилася найскладнішою в роботі. Бо в мене в голові її старий акустичний вигляд, у хлопців — уже якісь свої ідеї. Вони мені їх показують, а я така: «Хлопці, я не давала письмової згоди на регармонізацію, ми не повинні цього робити!»

Але в результаті пісня змінилася ну геть зовсім. Якщо шматками послухати — це просто дві різні композиції. І мені здається, тільки через місяць роботи над нею я прийняла те, як вона тепер звучить. Бо до того мені навіть здавалося, що “Кричу” звучить фальшиво, що там якась гармонія, якої взагалі не повинно бути.

Але зараз гадаю, що хлопці зробили з неї те, чим вона могла бути в найкращому варіанті. І, власне, отак воскресла пісня восьмирічної давності.

А що тобі допомогло справлятися з тими емоціями, які ти описала в пісні «Кричу»?

От якраз допомогло те, що я тоді писала пісень інколи по дві на день. І це були досить довершені роботи. В тому періоді я ще перебувала в якихось токсичних вайбах з колишнім, і мені дуже хотілося кожен день виставляти якусь пісню в Інстаграм — щоб він знав, наскільки він поганий.

Це була дуже хороша мотивація протягом дуже довгого часу. Мені здається, десь близько року я так діяла, тому що, власне, ми з ним і познайомилися завдяки тому, що він почав коментувати мої відео з піснями, дуже мене хвалив і так далі. А потім, мені здається, моя нарцисична структура не могла пережити, що ця похвала зникла.

Я злилась, страждала — і з цього виникали пісні. Або страждальні, або от таке, як «Кричу». До речі, з того періоду є ще пісня «Дощі», яку ми випустили з Околицею.

«Дощі» у мене спочатку народилися дуже страждальними й сумними. Але коли ми вже з Настею працювали, ми подумали: а давай прикольнемося просто, зробимо з цього більш саркастичну композицію, іронічну.

Тому сублімація в творчості в мене працювала просто прекрасно. Плюс — ще й когось можна було «підковирнути».

У «Дай мені час» відчувається потреба в особистому просторі партнера. Як ти зараз балансуєш між самостійністю й близькістю у стосунках?

Мені здається, що, як ми й планували, це мала бути переломна пісня альбому — момент, коли вже точно зрозуміло, що шляху назад немає. Тобто ти більше не повернешся в стан «Крутись навколо мене». І в моєму житті ця пісня стала саме такою. Момент її написання був етапом дорослішання, коли моя тривожна частина, яка завжди мені надиктовувала: «Якщо ви сьогодні не побачилися, він не ініціював зустріч — значить, йому байдуже», — от вона ніби затихла.

Наприклад, у мого партнера є велика потреба проводити час наодинці з собою. А я це зчитувала як: «Він не хоче проводити час зі мною», — тобто ось так моя уява це сприймала. Але коли ми просто поговорили — домовилися про те, скільки кому потрібно простору — я зрозуміла, що це взагалі не про мене. Це просто в людини є потреби. І в тебе є якісь потреби. І в цьому ви шукаєте щось спільне.

Бо моя потреба — це бути постійно разом, а в нього — інша. І ми шукали компроміс так, щоб і я не страждала від того, що нас «замало», і він — від того, що я наче коала, а він мій бамбук.

І, в принципі, написавши “Дай мені час”, я зрозуміла: для мене кожна написана пісня — це терапія. Ти написав — і в житті щось змінилося. Ніби завдяки цьому щось переосмислюєш. Не те що б це якась магія, і ти одразу переходиш на інший рівень. Але відбувається якась безповоротна зміна: ти озвучив те, що би мало статися, і як ти вже повернешся назад — до чогось, що ти вже пропустив через себе, пережив?

Це не свідома штука, але так і виходить. Інколи, коли в мене трапляються якісь важкі періоди, я думаю: «Так, як це написати так, щоб воно справді дійшло до мене самої?» Мені здається, що через пісні в мене нижчий поріг входження для адаптивних змін. Бо якби мені те ж, що я усвідомила пишучи текст, сказала психотерапевтка, мені б треба було місяці три походити, щоб второпати та імплементувати в життя. А тут — написала пісню, і вже щось розклалось по місцях.

Що для тебе особисто означає фраза “Романтика зникла”? Чи справді вона зникла — чи просто перетворилась на щось інше?

Я ніде ще не розповідала, чому ми взагалі обрали це як назву альбому. Бо можна подумати, що ми так назвали його через пісню «Романтика зникла» — мовляв, це найсильніший сингл. Але насправді ми так і не визначили, який з треків найсильніший.

«Романтика зникла» — і в пісні, і як концепція альбому — це фраза, яку ми витягнули з життя. Це те, що найчастіше звучить, коли в стосунках уперше щось іде не так. Люди ж не приходять і не кажуть: «Можливо, у нас співзалежність» або «Ми не підходимо одне одному». Ти просто приходиш до подруги і кажеш: «Все. Романтика зникла. Він мені не дарує квіти». Це такий перший, узагальнений спосіб назвати проблеми у взаєминах. А вже потім ти починаєш розбиратись: симбіоз це, співзалежність чи ще щось.

Тому ми й обрали це як назву альбому. У пісні ця фраза має пряме, первісне значення. І тільки в другому куплеті з’являється певне пояснення: що от та сама первинна романтика, вона дійсно зникла, у вас уже немає цього гормонального вибуху, і ви починаєте її будувати наново.

Тобто пісня — вона більше про трансформацію, але сама фраза «романтика зникла» буквально означає, що вона зникла. Бо певний час, принаймні в моїй історії, це справді так і відчувалось: все – є побут, якісь проблеми, багато точок непорозуміння, і якось ви вже не намагаєтесь одне одного зачаровувати. Це був дуже короткий період, але його було достатньо, щоб написати пісню.

Образ «сумної принцеси» на обкладинках дуже виразний. Як ти вигадала цей візуальний стиль і що він символізує у контексті змін, які описані в музиці?

Ця стилістика — моя омріяна. Вона давно лежить у мене в Pinterest. Я просто чекала моменту, коли матиму фінансову можливість її втілити — і щоб була принагідна пісня чи реліз, альбом. І тут просто стався тотал-меч.

Проблема — чи радше суть — у тому, що це не вигадка. Це те, ким я насправді є. Я пів року тому знову повернулася до психотерапії, і коли ми розбирали, чому мені так погано, чому я себе не відчуваю класною, все зводилось до того, що я застрягаю в якомусь дитячому анабіозі.

Але справді — дитячий егостан мені більше був притаманний, ніж дорослість. З одного боку, це може виглядати як щось миле: наївна, кумедна, ніжна. Але з іншого — коли ти постійно в цьому амплуа, то тобі здається, що всі навколо дорослі, всі краще знають, як жити, як діяти. А ти бігаєш, як оленятко, і думаєш: ну, хтось же мені колись допоможе, підкаже. Треба, щоб з’явився дорослий, і тоді все вийде.

Через це ти стаєш в інфантильну, пасивну позицію. Нічого не можеш у житті зробити. По суті, ці всі мої 8 років, коли я щось намагалася зробити в музиці — це був інфантилізм. Я думала: має з’явитись хтось, щоб допомогти мені досягнути потрібного рівня. І візуал альбому — це те, як я себе відчувала всередині.

Принцеса — сумна, напівображена. Є кілька кумедних фото, я їх ще не викладала. Бо в контексті альбому мені саме ці — сумна, ображена — пасували. Це був мій стан, ми його трохи гіперболізували, зіллюстрували і поставили на місце в сюжетну лінію.

Чи маєш ти відчуття, що цей ЕР — ще й діалог із собою попередньою? Що б ти їй сказала зараз?

Я думаю, що не сказала б собі нічого. Я б не заважала собі отримувати досвід.

У мене були періоди в житті, які в моменті відчувались як маленька смерть. Ти не бачиш сенсу продовжувати, здається, що ніколи це не полюбиш, що воно залишиться чорною міткою на карті, куди навіть подумати страшно повернутись. Але зараз я думаю: це було дуже важко, але круто, що це сталося. Бо саме цей період зробив мене такою, якою я є зараз.

Не можу сказати, що я себе повністю приймаю, люблю і все таке. Але я реально відчуваю себе гармонійно, щасливо більшість часу – щастя ж не є статичним.

Я просто вдячна цілому шляху. І нічого не хочеться змінювати. Хочеться лише краще й краще вчитися це все сприймати, проживати. Бо будь-яку драматичну річ, яка зі мною сталася, я могла б пережити легше, якби мала той досвід, який у мене є зараз.

Поговорімо про артистів, які тобі подобаються. Ти зазначила в пресрелізі, що це Florence and the Machine, Aurora, Vivienne Mort. Як вони вплинули на твою творчість і чи могла б ти назвати по одному улюбленому треку кожного з них?

Взагалі не можу назвати улюблені треки Aurora і Florence. Для мене цікавіші їхні особистості та масштаби їхнього музичного діяння. Є кілька пісень Aurora, які мені подобаються. Однак, більше люблю її енергетику, візуальну частину, те, чим вона наповнена. І ті нотки, які я почула в її виконанні, для мене як живий ключ, яким має бути музика, заряджати людей. Для мене Аврора більше енергетичний, емоційний коннект з її персоною в цілому.

З Florence and the Machine історія така: я довго намагалася визначити, якого масштабу я хочу досягти з усім тим, що в мене зараз є, а якому форматі. В нас з хлопцями повноцінний гурт, вони — частина Darie Lu. Ми сім’я. Але водночас з піар-точки зору з музичним гуртом завжди важче працювати, та й в мене в сольній історії вже є трохи напрацьоване ім’я, я гарно займаюся промо, але ми маємо рівні долі вкладення, роялті поділені на чотири. І ось коли я думала, як це можна засунути в “формат”, згадала Florence and the Machine. Є Флоренс, є гурт! У нас довго була розмова про те, щоб хлопці назвалися якось, як окремий бенд,але поки що ми залишаємося під прикриттям виключно мого творчого імені. 

Florence and the Machine стали для мене дороговказом, як можна нас запрезентувати без відчуття, що я знецінюю хлопців. Я розповідаю про них всюди — вони чудові. Без їх фанатіння від гарної української музики, бажання створити щось унікально якісне не було б ні альбому, ні мене прямо зараз прямо тут такої, якою я можу бути в цей момент. 

Але є ще один момент з Florence and the Machine — це масштаб, яким вона мене приваблює. Я думала, чи хочу я бути як умовна Тейлор Свіфт, чи більше хочу закритись в якійсь локальній історії андеграундній. І ось я зрозуміла, що Florence and the Machine — це чудовий баланс, якого я б хотіла досягти. У них великі концерти, вони виступають на велетенських фестивалях і при цьому грають музику, яка не зовсім в поп-формі. Для мене це стало орієнтиром, як можна бути успішним, не зраджуючи собі. Я їх слухала певний час, але не була фанаткою, щоб виокремлювати конкретні треки, проте мої учні співають їхні пісні на вокалі досить часто.

Щодо Vivienne Mort, то вся їхня дискографія мені близька. Мабуть, я завжди буду любити пісню «Пташечка», тому що з неї почався мій гурт. Нам треба було виступити на благодійному заході, де тематикою була українська міфологія. Потрібно було вибрати пісню з нотками готики, химерності. Ми вибрали «Пташечку», і це було чудово. У нас було всього 20 днів на підготовку. Даня Білецький не грав на барабанах мільйон років, але ми змогли зробити так, щоб все звучало пристойно. І з цього почалася історія нашого гурту.

В принципі, на піснях Vivienne Mort я виросла, принаймні в підлітковому віці. Я обожнювала «Сліди маленьких рук» і закохалася в пісню «Лети», бо це був такий лагідний рок для мене. Я пам’ятаю, як вмикала її і намагалася співати, хоча там досить складні пісні. Я приносила їх на вокал, але потім відмовлялася, бо не могла виконати. Зараз я бачу, що у нас з Даніелою в обох в історії є візити до викладачки співу Уляни Голіней. Після роботи з Уляною я вже можу співати Vivienne Mort, і це дуже приємно. Тому для мене це теж орієнтир.

А чи хотіла б ти колись співпрацювати з Vivienne Mort?

Мені здається, що якби я й хотіла з кимось співпрацювати, то це була б вона. Не скажу, що тільки з нею, але, що найбільше хочу – точно. Хоча тут теж маю хвилювання, наскільки я їй пасую. Її музика, особливо останнім часом, настільки наповнена сенсами, до яких я навіть не можу доторкнутися. Коли я слухаю альбом «Фата», згадую сон, який мені снився після смерті моєї прабабці, з якою в мене був тісний зв’язок. Вона мене вчила писати пісні. Мені снилося, що я йду від її хати городом до своєї. В нас на двох кінцях городів стояли хати. І раптом стало темно, з’явився якийсь дим, і вона десь там стоїть.

Ось коли я слухаю «Фату», у мене виникають такі ж відчуття, і це не в поганому сенсі, а в тому, як сильно вона заглиблює у якийсь інший світ, який навіть не хочеться називати реальністю. Ти думаєш, чи зміг би ти настільки глибоко переосмислити своє життя? Я вражена тим, як Даніела відчуває світ. Вона настільки глибоко його переживає. В контексті війни те, що вона дозволяє собі відчувати… Я собі не дозволяю, бо боюся, що це може перерости мене.. А вона сприймає це, дивиться в ці правди і транслює.

Мені здається, що зараз, ще й через те, що я живу у Варшаві, ми знаходимося в різних реальностях. Дуже страшно навіть, що вона може просто не сприйняти мене. Це великий страх. 

З ким ще ти б хотіла ще записати дует або просто співпрацювати?

Надихнув мене, звісно, пан Ковальчук з «Варіанти Львів». Він написав рецензію і сказав, що ми повинні співпрацювати з Renie Cares і Latexfauna. А ми насправді дуже любимо в гурті їх. 

Latexfauna — це майже те, з чого ми починали. Коли мені гітарист написав «Давай підемо порепетируємо», він мені скинув список, де були зібрані референси, яку музику він хоче робити. Там були Jungle, Latexfauna, і я подумала: «О, ми підходимо один одному, мені подобається». Latexfauna частково з Черкащини, я з Черкащини, тому можна сказати, що ми з ними сусіди. В ідеалі, мені б дуже хотілося поспівпрацювати з хлопцями, мені капець як подобається їхня музика. З Renie Cares, як і з Vivienne Mort. Я розумію, що вони зараз бачать зовсім інший кут життя. І це нормально. Можливо, колись нам вдасться знайти щось спільне саме для створення музики разом.

Зараз я ще дружу з Богданом SadSvit і Катею Do Sliz. Мені дуже подобаються вони як люди, тому з ними хочеться робити все. Ми будемо грати саппорт для Богдана, а також я часто записую беки для Каті. Іноді думаю: «Блін, треба вже записати пісню разом», бо ми дуже класно звучимо встрьох, і люди вони дуже затишні.

Є багато людей, з ким я б хотіла попрацювати. У мене є подружка Анна Ліпатова, я її обожнюю. Мені подобається все, що робить Yarima, але я розумію, що ми в різних жанрових площинах. Але у нас є єднальна ланка — це Рамі Каллас, музичний продюсер. Мені дуже хочеться з ним поспівпрацювати. Побачимо, яка в нас вийде музика разом. Можливо, тоді це стане якоюсь сходинкою до обʼєднання з Yarima.

Які в тебе творчі плани на цей рік? Читав, що планується ще один міні-альбом.

Так, це було відкритим питанням, коли ми писали свій воркфлоу на рік. Запланували два ЕР, але ми зрозуміли, що треба дати собі час побачити, що буде з першим. Якщо він не став би таким успішним, як ми сподівались, можна було б просто перейти до наступного ЕР.. Зараз ми бачимо, що перший добре йде, тому, можливо, варто більше часу присвятити тому, аби розкрити «Романтика зникла» максимально. І, можливо, наступний мініальбом перенесеться на весну 2026 або на зиму 2025, хоча я не дуже люблю випускати музику взимку, бо вона часто проходить повз.

Насправді я дуже хочу швидко рухатися вперед: у нас в гурті я менеджер-підганятор, і мені потрібно, щоб постійно щось відбувалося. До того ж варто визнати що у мене є нарцистична травма, яку я постійно прагну підгодовувати, аби вона мене менше чіпала, а для цього важливо не просто пушити старі пісні, а створювати нове. Тому, як мінімум, ми доробимо пісню, яка вже давно лежить у беклозі. Я також хочу попрацювати з Рамі і випустити хоча б одну спільну композицію –  дію за принципом: якщо мені щось у когось подобається – хочу це мати у  своїй історії.

Влітку також планую випустити кілька своїх торішніх літніх пісень, які я написала під фрібіти. Вони вийшли дуже класними, але нам доведеться переробити аранжування. Вони чудово пасують до літа.

Ще в мене буде кліп — перший в моєму житті! Не знаю, чи можна це назвати кліпом, але за бюджетом для мого об’єму можливостей – це точно кліп. Раніше я ніколи не вкладалася в такі речі, але цього разу було прийнято колективне рішення, що це варто зробити. Ми попрацювали з класними людьми, тож і відео вийде відповідним геть зовсім скоро.

ЕР «Романтика зникла» — це відверта розмова, покладена на музику. Слухайте його на всіх стримінгових платформах і відкрийте для себе, якою може бути романтика, коли вона дорослішає разом із вами.

Спілкувався: Михайло Товтин