«Ми просто дали музиці статися»: історія Hyphen Dash в розмові з Мишком Бірченком

Hyphen Dash — український експериментальний проєкт, що поєднує фʼюжн, імпровізацію й глибоку емоційність у своїй музиці. Ми поспілкувалися з учасником гурту — музикантом, одним із засновників руху FUSION JAMS і продюсером Мишком Бірченком про силу спільнот, музику як інструмент підтримки військових, роботу над проєктом Basement 626, створеним у Краматорську, нові альбоми. Крім цього, Мишко розповів про амбітні культурні події від  FUSION JAMS, зокрема джем у Національному Цирку за участі попвиконавців, що відбудеться вже у липні. Це розмова про творчість у часи війни, внутрішні трансформації та важливість зухвалих ідей.

Що було найскладніше для тебе у створенні Basement 626?

З емоційної точки зору найважче було прийняти рішення і їхати туди. Тому що це складний проєкт, який я вигадав буквально «на колінці». Мене таке мотивує, але я все ще в процесі розуміння й усвідомлення, що такі практики — статися їм чи ні — залежать тільки від мого рішення.

І ось зараз я в процесі усвідомлення того, що можу зробити все сам: можу прийняти рішення, бути впевненим у своїх ідеях, моя ідея варта реалізації і все таке. Тому що, на жаль, раніше я так не думав, не був настільки впевнений. Саме тому це було найскладнішим.

І, звісно, є перспектива, з якої ми дивилися на цей проєкт. У першу чергу — це військовий контекст. Ти не зовсім розумієш, наскільки доречним буде подібний проєкт у такому місці. Ми — не Артем Пивоваров, який приїде й заведе всіх своєю енергією, говоритиме, що «Україна незламна». Ми не використовуємо такі формулювання, це не наші інструменти. Напевно, ми митці трохи з іншого поля. І для нас великим сюрпризом стало те, скільки підтримки ми отримали від військових та цивільних, скільки розуміння — цієї музики, цієї концепції, наших поглядів.

Однією з причин, яка спонукала тебе та Євгена поїхати до Краматорська, було те, що ваші друзі служать там, так? 

Вони стали нашими друзями вже після того, як ми поїхали до них з благодійним виступом з Надією. Так ми почали спілкуватися, взаємодіяти багато у різних контекстах. Почали збирати для них гроші, цікавитися їхнім життям.

І от випадково так сталося — я розповідав у документальному фільмі, — що ми були в гостях в Андрія Доброго з Мариною. Андрій проводив мені екскурсію своїм домом, і я просто підмітив, що в підвалі дуже прикольна акустика. І все. Це зауваження не залишилося без уваги. І саме воно, власне, привело нас до того, що все це сталося. І я насправді неймовірно цим пишаюсь. Я впевнено вважаю цей проєкт монументальною роботою для мого персонального розвитку як музиканта і продюсера, як би пафосно це не звучало.

Це дуже круто. Ідея народилась буквально з випадкової фрази — і переросла у масштабний проєкт

Це правда. Нам просто пощастило бути оточеними непересічними людьми, які розуміють цінність таких речей і відкриті до того, що їм дає світ. Вони приймають усе. І Андрій — дуже унікальна в цьому людина. Він реально змінює військо зсередини, долучає до нього багато людей у будь-якому контексті. І от він почув це — і сказав: «А хочеш альбом? Записуй, я буду щасливий. Вперед!» І це не так, що «ну, хочеш — запиши». Він каже: «Якщо ти хочеш — я зроблю все, щоб це сталося».

Який спектр емоцій ви переживали з Євгеном, коли перебували в Краматорську?

Це були справжні американські гірки. Точніше — «українські». «Східні гірки». Каталися на них щодня.

Я, наприклад, був дуже хиткий емоційно — у сенсі, що сильно переймався всім, що стосується проєкту. Я думав не тільки про музику, а й про те, як знімається відео, чи вистачить нам грошей на таргетинг, де ми будемо це випускати, скільки пісень увійде до релізу. Треба купити їжу, вирішити технічні моменти — оце все.

І я постійно стрибав: то в музичному процесі, то в організаційних клопотах. Шукав цей баланс. Женя дуже круто тримав фокус. Він допомагав мені залишатися в музиці, бути відкритим, говорити про емоції. Я памʼятаю одну сесію: я зовсім випав із процесу, думав про щось своє, сумне. Просто зняв навушники й Женя каже: «Поговори зі мною». І це було дуже важливо. Тому що, напевно, якби цієї розмови тоді не сталося, усе б пішло вимушено. А вимушеною така музика не може бути.

Після того, як ти поговорив із Євгеном, музика допомагала тобі допрожити ці емоції, коли ви створювали пісню?

Це дуже високо звучить, насправді. Але словами, мабуть, важко передати те, що відбулося. У нас із Женею доволі різноманітний життєвий досвід — і він так чи інакше просочується в те, що ми робимо. Контекст, у якому ми тоді перебували, дуже сильно надавав сенсів і додаткових значень нашій музиці.

Але, напевно, треба дивитися на це простіше: ми просто дозволяли музиці статися. І основною запорукою того, що вона справді відбувалася, був наш зв’язок. Музичний зв’язок, який теж дуже непересічний. Я дуже вдячний світові за Євгена. Бо ні він, ні я, я впевнений, навіть не мріяли про такий творчий дует. Це, як щось таке, що могло б статися з кимось іншим, але не з нами. А сталося з нами — і ми справді докладаємо зусиль, щоб цей зв’язок зберегти.

А коли ви познайомилися? Як виник цей зв’язок?

Ми познайомилися десь у 2018–2019 році. Тоді я був іноді запрошеним барабанщиком в імпровізаційне тріо New Brain Trio. Там грав Єгор Гавриленко — басист гурту [О] з тогочасного лейбла Masterskaya, а ще — неймовірний піаніст Олег Пашковський, який де тільки не грає.

Я мав честь бути серед запрошених ударників. У них грали Саша Білий, Артур Солов, Сергій Балалаєв — просто капець які круті барабанщики. І мене теж запросили спробувати з ними імпровізувати. 

І от на один із таких джемів прийшов Євген. Насправді те, що ми тоді робили, дуже схоже на те, що ми робимо зараз з Євгеном — просто в контексті avant-garde jazz. Він подумав, що я американець і сказав мені «Hello!». Так ми й познайомилися. І він каже: «Чувак, вау, це ти грав? Класно, супер». Потім ми ще перетнулися на Fusion Jam. Тоді у студії ШООМ на Нижньоюрківській ми з Даніїлом Зубковим (Lucas Bird) презентували першу музику Hyphen Dash як дует — барабани й клавіші. Ми подумали, що було б круто, якби Женя доєднався. І він з таким ентузіазмом вписався! Потім ще освоїв бас-гітару. А зараз грає і на басу, і на електрогітарі. З того часу Даніїл вийшов із концертного складу Hyphen Dash, хоча залишається частиною композиторського ядра. Він зараз багато зводить нашу музику. А ми з Євгеном ще більше поглибили наш творчий зв’язок.

Пересічна-непересічна зустріч. Бо ми справді просто перетнулися через музику, не знаючи один одного. І при тому в нас дуже різний бекґраунд, різні історії потрапляння в музику. 

Як створювались назви пісень для Basement 626?

Ми просто описували те, що ставалося навколо.

Наприклад, “Yevhen is waiting for pizza” — тут все зрозуміло. А “Is It Rage?” — це у вас були емоції злості в той момент, коли грали?

Так. Це була наша ярість, наша злість, наша ненависть. Здається, це було після того, як ми побували на полігоні. Ми тоді почули багато історій, і заглибились в цей контекст. Взагалі війна  «вдарила по голові» ще тоді, коли ми тільки-но сіли в машину й поїхали на схід. Бо щойно ми доїхали до Полтавської області, Андрієві Доброму зателефонував один із командирів підрозділу й сказав: «Нас щойно розʼ*бали. Багато 200-х, 300-х. Потрібно терміново ремонтувати машину. Віддавайте її в будь-якому стані, бо немає на чому евакуювати людей». І ми просто дуже гучно видихнули. Намагались не заважати цій розмові, бо Андрій намагався розв’язати проблему.

Але це вже була чаша, яка й так була повна, а в неї ще почало капати. І ці краплі більші, бо ти поруч з цими людьми, і в передачі болю немає посередників. У нас зазвичай є посередник — соцмережі. А там, коли спостерігаєш, як військовий говорить із військовим — ніхто нічого не прикрашає. Вони кажуть: «Андрій, нам п*зда. У нас прильот». І це звучить сухо, але в цій сухості — море болю. Сльозливого болю, бо це живі люди. І ті військові, кого ми знаємо, справді цінують людей — і це відчувається.

Наприклад, є трек “Moto” із гранжевим звучанням. Він був одним із перших, і одразу стало ясно, що ми зробимо щось важке на цьому альбомі. Інакше я вже не уявляю.

Але є й легші моменти. Наприклад, “For Jeff and Mark” — це присвята Марку Джуліані, чудовому барабанщику, та Джеффу Паркеру, гітаристу, яких ми дуже любимо. І ми просто зіграли дуже грайливу, безтурботну мелодію. Ми дуркували. І воно вийшло легким.

І при цьому всьому ми проживали той самий спектр емоцій, який, мені здається, переживають і військові. Можливо, це звучить гучно, але ти сумуєш, тобі важко, тебе накриває апатія — і водночас поруч із тобою люди, які заряджають, надихають. І ти раптом смієшся, слухаєш історії. Це треба цінувати. Момент. 

Що вам вдалося переосмислити після повернення? 

Я зрозумів, що можливо абсолютно все. Ти можеш вигадати будь-який проєкт — і, ймовірно, він вдасться. Бо поруч дуже багато крутих людей. Треба просто дати імпульс, дати запит у зовнішній світ — і він буде почутий.

Ще один важливий висновок — військовим потрібна будь-яка підтримка: фізична, емоційна, дзвінок, повідомлення, що завгодно. Це справді комусь може врятувати життя, психіку, зняти травму. І, можливо, потім у цивільному житті це вплине на те, як вони взаємодіятимуть із суспільством. Ми вже зараз можемо впливати на те, як Україна переживатиме повоєнний період. Це дуже важливо.

І, звісно, дуже важливий особисто для мене висновок — це моя дружба й творча взаємодія з Євгеном. Це проєкт, який був просто вигадкою. Але став серйозним, потужним проєктом.

І “Rolling Stone” написав про нас. Вийшло велике інтерв’ю з головним редактором. І підтримка від United24 — це теж дуже круто. І документальний фільм. Це хороший milestone в нашій дуетній історії.

Це навчило мене цінувати те, що навколо. Бо раніше я не завжди це вмів. І тепер вчуся приймати речі не як даність.

Ми вже говорили про те, що, ймовірно, реалізуємо ще щось подібне. Треба трохи перезарядитися, попрацювати над іншими благодійними проєктами, фондами, FUSION JAMS. Це широке поле діяльності. Але ми точно повернемося до чогось подібного — можливо, восени. Можливо, поїдемо ще до когось.

І ще один напрям, який ми не встигли реалізувати — це музична реабілітація. Хочеться подати цю музику військовим, послухати її з ними. Наприклад, у Superhumans Center. Хочеться якось заколабитися з ними, зібрати зворотний звʼязок. Бо вже є доказова база, що музика лікує ПТСР, травми, контузії. І це справді хочеться дослідити.

Якою була реакція людей під час премʼєри документального фільму в Українському домі?

Ми доволі пізно вийшли з анонсом, тому людей було менше, ніж мені хотілося. Але менше з тим — для мене найголовніше було, щоб у фільмі була надія. І вона там є. Вона просякає весь фільм — через гумор, який є дуже важливою частиною мого життя, частиною моїх стосунків з друзями. Плюс — Євген там сказав дуже важливі речі. Прямо дуже. І люди їх почули — я дуже радий.

Після фільму ми ще провели панельну розмову з аудиторією. І це були дуже хороші, близькі нам по духу люди. Ми поговорили і про подібні проєкти, і про існування митця в сучасному світі. Я закликав музикантів, які сиділи в залі: будьте зухвалими в ідеях, не бійтеся конекту з військовими. Я от, наприклад, дорогою на цю дискусію згадав — нещодавно підписався на одного військового, який втратив руку на війні. Дуже життєрадісна, світла людина. І хоча я думав, що моя підтримка йому не потрібна, все одно написав: «Ти — легенда». І він круто відреагував. Це наповнило і мене, і, я впевнений, його. І от такі речі треба робити. Треба говорити. Я наголосив на цьому й дуже сподіваюся, що мене тоді почули.

Розкажи про ініціативу Music Saves Ukrainе. Як молодим музикантам можна долучитися й отримати фінансування на свої проєкти?

У нас уже був досвід співпраці з Music Saves Ukraine. Ми робили разом виступи за кордоном. Вони дуже активні — поширюють український мистецький і воєнний контекст на світових фестивалях. У них всюди свої інфокорнери, дуже крута команда. Зокрема, там є Влад Яремчук — програмний директор Atlas Weekend, мій товариш. Він дуже поділяє нашу любов до музики й вірить у те, що Hyphen Dash має розвиватись. Ми перетиналися в різних контекстах, підтримували одне одного, виступали на їхніх подіях. Наприклад, був крутий івент Pohoda Loves Ukraine» — це коли частина артистів із київського Atlas поїхала на фестиваль Pohoda. Ми теж там виступали. Такий собі «обмін студентами».

А як вийшла саме ця співпраця для проєкту?

Я просто написав команді Music Saves Ukraine, сидячи в машині до Краматорська. План був такий: зробити поїздку за власні збереження. Але стало зрозуміло, що не вийде реалізувати все так, як хочеться. Я написав їм: «Є ідея, ми зберемо донати, направимо, куди скажете, буде документальний фільм, буде контент, буде згадка про вас». Вони погодилися. Так, як у нас були затримки по таймлайну, зробили трохи не так, як обговорювали. Але ми з ними відкрито комунікували. Все пояснили. І вийшло дуже круто. Думаю, прямо якоїсь структури фінансування в них немає. Але я не шукав, у кого є гроші. Я не знав, чи є в них вони. Я просто писав усім, кому міг. І Music Saves Ukraine відгукнулися. 

Тобто ключ — це діяти, стукати всюди, куди тільки можна.

Саме так. Можна писати Міністерству культури, а якщо не вийде — брендам, асоціаціям, Українському інституту, фестивалям. Хтось точно відгукнеться.

Яким складом Hyphen Dash виступатиме цьогоріч на Atlas Festival?

Цього року ми виступаємо як Hyphen Dash Trio: я, Євген і Поліна Майборода на клавішах.

Ви плануєте презентувати щось із майбутнього LP LATE на Atlas?
Так, ми вже зараз граємо музику, яка вийде в LATE LP. І з осені ми нарешті сідаємо писати четвертий альбом Hyphen Dash. 

А після LATE одразу з’явиться наступний реліз — I Was Afraid of Stone Rooms. Цей альбом ми записали на Duma Studios у наших дуже крутих друзів, справжніх профі. Це теж був такий мій авантюрний проєкт. Я прийшов до Алекса Крамера, співзасновника студії, з яким давно знайомі, і він сказав: «Чувак, давай так — ось два дні студії, роби, що хочеш». Я відповів: «Окей. Хочу прийти без музики та написати її прямо там». Так і зробили. Це імпровізаційний альбом. Ми з Євгеном записувались перший день удвох, а на другий до нас долучилися Поліна Майборода на клавішах і Борис Могилевський — на саксофоні. Вийшов класний альбом. І він, до речі, вийшов ще до Basement 626: ми записали його в листопаді 2024.

Це дуже продуктивно. Вражає, як ви тримаєте ритм.

Так, це наслідок рішення: з 2025 року Hyphen Dash — в пріоритеті. Хочу системно займатись проєктом, будувати фундамент.

А як виглядатиме ролаут LATE LP? Ви випускатимете треки по одному?
Так, вони вже потроху виходять. Попереду ще сингл 11.11, потім Berlin, Hyphentalica, Test, Luuuheit. І вже восени, у вересні, або жовтні, вийде повноцінний альбом.

Ми трошки адаптуємо графік релізів. Є технічні моменти: хочемо правильно подати LATE міжнародійї аудиторії — зокрема, редакторів плейлистів. Ми з командою дистриб’ютора обговорюємо, як зробити це ефективно. Тому, ймовірно, у червні в нас буде пауза, а з липня повернемось до графіку.

Раніше мене це лякало. Я думав: «От все, ми зупинилися — що тепер?» Але потім попустився. Прийняв, що життя рухається — і ми маємо адаптуватися. Не все можна втримати в цих «малесеньких долоньках».

Чи планується реліз LATE або Basement 626 на вінілі?
Так! Особливо Basement 626. Це данина цьому проєкту. Він має бути на фізичному носії. Але є нюанс: півтори години музики — це більше, ніж чотири сторони вінілу. Шість сторін — це вже перебір. Треба подумати, як це зробити: може, пʼять — а шоста з гравіюванням.

У нас є круті партнери, які захоплюються вінілом. Якщо вони впишуться — буде супер. Бо цей альбом як пізня дитинка: довго не виходило, багато зусиль. Але ми її дуже любимо — і купимо їй найкращі кросівки. І це буде вініл.

Розкажи про FUSION JAM у Національному Цирку, який відбудеться 5 липня. Звучить як щось унікальне.

Це справді особливий проєкт. По атмосфері він дуже схожий на LATE LP — як пізня дитинка, яка дуже довго й важко народжувалась. Це, чесно, найскладніша ініціатива, з якою стикалась наша команда. Ми втомлені, але воно того варте. Бо сам концепт — джем у справжньому цирку — вже вартий всіх зусиль. Плюс ми — це вже не просто колектив, а спільнота, яка швидко росте. І ми хочемо собі виставляти нереалістичні, на перший погляд, орієнтири. Це як культурний альпінізм: ставиш точку підйому, яка не відповідає твоїй підготовці, і потрапляєш туди як можеш — але робиш. 

А що саме відбуватиметься в межах івенту?

Це буде серія коротких, шоукейсних виступів: п’ять українських попартистів у колаборації з п’ятьма колективами зі спільноти FUSION JAMS. Кожна пара робить своє реаранжування пісень попартистів. Уже можу назвати декого: BRYKULETS, LATEXFAUNA і Володимир Дантес точно будуть. Ще 2 артисти — Secret Guests, і є ще один, щодо якого думаємо, як красиво його анонсувати. 

І це буде не просто музичний концерт у цирку — ми інтегруємо фокуси, ілюзії, циркові елементи. Це буде реальне свято, живе, щире, часом трішки крінжове, але по-доброму. І точно атмосферне.

Це дуже обʼємна робота.

Так і є. Я тут і організатор, і музичний продюсер, і технічний продюсер. Але мені дуже допомагає технічний директор Борис Зюзін — він близький до нашої спільноти, суперкласний фахівець, тож технічні процеси йдуть легше. Основна складність — організаційна: сценарій, продюсування, узгодження з партнерами. Але в нас крута команда, яка реально розділяє ці ідеї. Це дуже допомагає.

Після цієї розмови хочеться тільки одного — не зволікати та спланувати похід на наступний джем, або на велику подію восени, анонс якої відбудеться згодом.

Квитки на FUSION JAM в цирку можна купити за посиланням.

Автори фото: Вадим Пінягін та Микита Журавльов

Спілкувався: Михайло Товтин