Від ролі до фронту: Денис Капустін про «Кіллхаус», війну і професіоналізм без героїзації

Денис Капустін — актор, режисер і військовослужбовець Третьої штурмової бригади. Після головної ролі у фільмі «Кіллхаус» він мобілізувався і нині виконує бойові завдання. Ми поговорили про важливість мистецтва, службу і вибір, який змінює все.

Ви зіграли роль Сіда, і це співпало з вашим рішенням  мобілізуватися. Скажіть, наскільки персонаж, якого ви граєте, співпадає з вами, вашим характером?

Напевно, на рівні характеру десь співпадає. Я теж такий, сердечно переживаючий за роботу, за людей, близько приймаючий до серця. Але загалом це досить різні люди. Сід, наприклад, спадковий військовий. У нього вся сім’я військова. Це не я. Я, як актор, ніколи не ототожнюю себе з персонажем. Це все-таки професійне ремесло.  Я знаю історію, як Джек Ніколсон знімався у «Пролітаючи над гніздом зозулі» у справжній психлікарні. Знаю, що він любить так занурюватись. Я не такий актор. Я не Хоакін Фенікс, не Джек Ніколсон і не претендую на цей рівень. Бо так можна загубитись: де ти, а де персонаж.

Розкажіть, будь ласка, детальніше про рішення мобілізуватися. Це відбулося поступово? І, як я розумію, Кіллхаус став такою точкою неповернення?

Так, це пов’язано, в першу чергу, з тим, що мій колега-актор Олексій Самойленко загинув, а мій друг Нікон Федотов зник безвісти. Це змусило мене багато про що думати. Кіллхаус став, по-перше, моєю метою. Я хотів перед мобілізацією втілити певні мрії в професії — зіграти головну роль у кіно. Без перебільшень скажу: мені цього дуже хотілося. І це сталося. І ще й так співпало, що це все про військових: поруч було багато класних військових — зі ССО, ГУР, інших підрозділів.

Кіллхаус не стільки вплинув на моє рішення мобілізуватись, скільки на вибір бригади, в яку я піду. Мені відгукнулися атмосфера та цінності Третього армійського корпусу. Відгукнулася культура. Я людина, яка інтуїтивно приймає рішення. Я чесно визнаю: до кінця нічого ніколи не зрозуміло. Я не можу судити, бо не був в інших бригадах. Але інтуїтивно мені здалося, що мені сюди. І я не помилився. І для мене важливо, що після рішення в рекрутцентрі це відчуття вже в частині підтвердилося. Мені близька культура “Трійки”, певною мірою дисципліна.

От, наприклад, є така деталь — молитва українського націоналіста. Вона популярна в підрозділах, в 3 ОШБр. Мені дуже подобається ця сентенція: подобається її читати, слухати, бути поруч із нею. Ну і багато інших речей теж мені відгукуються. Значить, це правильний вибір. Інтуїтивно правильний.

Як підготовка до зйомок допомогла вам на полі бою?

Нас тренували круті хлопці: Юра Антонов — він у фільмі ще відповідає за саунд, професіонал, ветеран, діючий військовослужбовець. З ЦСО «А» нас тренували.

Ще один крутий чувак — Євген «Цербер». Нас вчили правилам поводження зі зброєю, стрільбі з різних положень, зачисткам, роботі в парі, роботі з гранатою, з БПЛА.

Мене Юра Антонов учив літати на «Мавіку». Також я самостійно проходив курс «Killhouse» від Третьої штурмової бригади. Плюс десь 100 годин провів у симуляторі в Liftoff, щоб зрозуміти рутину дронщика.

Підготовка до фільму допомогла підготуватися до реальної служби. Особливо що стосується стрільби: нас навчили дуже добре, адже на кожного було багато часу. Тут просто елементарна математика: нас, акторів, було двоє, і поруч були круті професіонали. А на БЗВП — величезний потік людей: приїжджає 90 людей на полігон, і на всіх просто не вистачає часу.

Я ще хочу зазначити: для ролі мені допомогли не тільки ці тренування, а й три людини. Це технік з ДФТГ «Свобода», якого я першого розпитував. Він теж дронщик, воює з 22-го, якщо не раніше… Дуже крутий чувак. Даня Примачов — мій колега, актор і режисер. Він мобілізувався десь у 2024 році, якщо не помиляюсь. Він теж дронщик — зараз служить у бригаді «Ахіллес». Я теж його розпитував, брав таке інтерв’ю — це один з акторських інструментів роботи над роллю. Ти знаходиш людину, яка до цього причетна або чия психологія поведінки тобі цікава, і просто її розпитуєш, а потім береш із цього потрібні речі.

Наприклад, Даниіл Прімачов показав мені, скільки насправді є паралелей між акторською професією і роботою в бою. Це мені дуже допомогло. А також Павло Алдошин — теж мій колега-актор, військовослужбовець, з 2022 року воює. Він теж багато чого мені пояснив і проконсультував. Хочу віддати належне цим трьом людям, які допомогли мені зробити цю роль.

Розкажіть про ці паралелі між акторством і реальним боєм.

Момент виходу на сцену передбачає, що в тобі активується певний стан уваги. Ти розумієш: у тебе зараз немає права на помилку — це не репетиція. Як зробиш, так і буде. Якщо щось піде не за планом, ти маєш із цього якось “випливати”. І дуже схоже це працює в бойових умовах. У тебе немає права на іншу реальність — ти вже всередині процесу. Як актор, ти сильно тренуєш увагу. Я інколи згадую свій досвід: перші виходи на сцену, перші роки — це такий затиск, коли ти робиш усе в паніці і потім навіть не дуже розумієш, що саме робив, бо це був такий автопілот. З часом ти звикаєш, вдосконалюєшся і починаєш, грубо кажучи, “танцювати” в цьому процесі. І в тебе формується натренована увага до всього, що відбувається: до простору, до людей, до своїх дій, до змін, які виникають.

Плюс — емоційна стабільність. Якщо щось іде не за планом, ти не вибухаєш і не втрачаєш контроль тільки тому, що зламався “сценарій”. Ти підлаштовуєшся: окей, цієї деталі немає — як ми з цього виходимо?

Коли сцена йде не за планом і ти викручуєшся, а потім думаєш: блін, як класно придумав. Так само і тут: коли, наприклад, батареї виявилися незарядженими, а треба вже вилітати, ти імпровізуєш на місці.

І ще важливо: в акторській професії є якості, які виявилися дуже релевантними — вміння бути “тут і зараз”, робота в команді, емоційний контроль, мислення наперед. Для мене це стало несподіванкою, наскільки це паралельні речі. Це про гнучкість психіки. 

А що є такого, що кіно не може передати про поле бою? 

У першу чергу, я думаю, це рутина. Будь-яке кіно цього не передає. Кіно показує найяскравіші моменти, а життя наповнене рутиною, терпінням, незнанням, відмінами.

Коли ви вже зібралися на виїзд, уже проїхали півдороги — і назад. Очікування: коли ви спорядили борт, готуєтесь вилітати, вже ввімкнули подавлення — і не можете летіти. Все, сидите. Оця повторюваність, коли на позиції через одноманітність роботи день стає схожим на інший. Я пам’ятаю цей стан: споряджаю дрони і думаю — блін, я не можу відрізнити, чи це мій вихід сьогодні чи в інший день.

Тут хочу зазначити: я не якийсь військовий із неймовірним досвідом. Я два місяці як виконую бойові задачі, і в багатьох ситуаціях просто не бував. Тому не хочу брехати. Коли даю інтерв’ю і мене питають про службу, інколи ловлю себе на тому, що ніби говорю так, наче досвіду більше, ніж є. А це не так.

Якщо чесно, більше нічого зараз не спадає на думку, що кіно прямо не може передати. Але от рутину — точно. Є хронометраж фільму: дві-три години максимум, а ці повторювані моменти з дня в день передати неможливо.

У цій рутині народжується гумор. Є такий “розгін”: коли ви довго сидите разом, уже про все поговорили, і починається якийсь абсолютно дурний гон. І цей гумор… він десь місцями є у фільмі, пов’язаний із персонажами, з якимись фразами. Але насправді він набагато жорсткіший, чорніший — і мені він дуже подобається.

Або буває, що накриває ностальгією. Є такий вайб просто сидіння разом, розмов ні про що і про все. 

Розкажіть, будь ласка, трохи про процес зйомок фільму. Що було непередбаченим, що було складним? І скільки загалом тривали зйомки?

Якщо я не помиляюсь, знімальний процес тривав близько пів року. Десь у квітні ми тренувалися, наприкінці квітня — на початку травня почали знімати. Мій фінальний знімальний день був у листопаді. Це не означає, що всі пів року ми безперервно знімали: були перерви, більші й менші, але загалом якось так.

Ми спочатку знімали більш польові історії: спершу те, що пов’язане зі штабом, потім — сцени в полі, а вже потім підзнімали київські епізоди. Паралельно були інші сюжетні лінії, в яких я не був залучений, тому не знаю, як там будувався процес.

Найскладніше було, як завжди, організувати масові сцени — екшн, бойові епізоди. Там найбільше людей, а значить, — найбільше ракурсів і кадрів. Наприклад, сцену обміну знімали кілька днів.

З часом усе це не сприймається як “складність” — швидше як цікаві задачі. Сьогодні одна сцена, завтра інша — все поступово, це доволі технічний процес.

Наприклад, там, де сцена з великою кількістю тексту — мало дії, і головне завдання — текст. А там, де багато дії, біганина, стрільба, — там майже немає тексту, і це інший тип роботи. Акторськи мені найскладніше давалися не якісь великі чи драматичні сцени, а навпаки — прості, прохідні. Бо це мій перший досвід великої ролі, і я не мав досвіду працювати з такими перехідними моментами. Я інколи губився: чи я недограю, чи навпаки переграю там, де цього не потрібно.

Але загалом досвід вам сподобався?

Дуже, дуже, дуже. Це ж взагалі прекрасно — знімати кіно. Це чудово.

Розкажіть, що б ви хотіли, щоб глядачі усвідомили після перегляду «Кіллхаус»? 

Особисто мені по-людськи дуже важливе відчуття, що ти не самотній. Я не знаю, наскільки це легко передати у фільмі, але мені здається, що це задача мистецтва, задача кіно: об’єднувати.

За моїми спостереженнями, відчуття самотності дуже сильно посилилося з початком повномасштабного вторгнення і його продовженням. І я постійно зустрічаю це відчуття: що б ти не робив, як би не старався — ніби нічого не змінюється, і ти все одно самотній. А цей фільм — про єдність. Про скоординовану роботу різних підрозділів, різних людей. І не тільки в армійській структурі.

Для мене важливо, що ця спільна робота проявляється на всіх рівнях: і в тому, що командири в підрозділі ухвалюють рішення, і в тому, що мати не готова залишити ні чоловіка, ні доньку. У всіх цих деталях важливо, що кожен людський вчинок — це маленький, але необхідний гвинтик у великому механізмі. Що все це єдине.

Це, можливо, банальна думка, але в принципі всі меседжі кіно зводяться до простих речей. Нічого нового тут немає, але вони для мене важливі і відгукуються.

І ще для мене дуже важлива думка, яку каже мій побратим, командир «Сова»: ніхто тут не вважає себе героєм, але всі є професіоналами.

Для мене, як для людини, яка працює і в мистецтві, і тепер в армії, дуже важлива романтизація саме компетентності, професіоналізму,  а не героїзму.

Бо “герой” як образ — він трохи штучний. А люди, яких ми потім називаємо героями, — це ті, хто просто до кінця виконував свою роботу максимально професійно.

Це можуть бути військові, які віддали життя або здоров’я. Це можуть бути полонені, які тримаються, не здають позиції, не переходять на бік ворога.

Це все, по суті, частина певного кодексу — поведінки, етики. І от цей кодекс, по суті, і є тим, що ми називаємо героїзмом.

І для мене важливо, що люди не намагаються бути “героями”, не лізуть у чужу компетенцію, а просто максимально добре роблять свою справу і розвиваються в ній. Оце для мене і є справжня сила. Це не тільки про професії. Навіть та ж мати, яка не залишає доньку, — це, грубо кажучи, “професійна” мати. Вона просто робить те, що має робити. Це стосується будь-яких ролей: хороший батько, хороший син. Усі ці речі — це теж про відповідальність і про свою роль.

Яка роль культурного продукту зараз у державі, що воює?

Я вчора зідзвонювався зі своїми друзями, вони теж актори, викладачі в Карпенко-Карого. І ми якраз говорили про те, чим має зараз займатися театр. Я думаю, в першу чергу це, звісно, об’єднувальна місія — знаходити можливості об’єднувати різні соціальні верстви й сторони. Мені здається, чим демократичніша країна, тим люди в ній більш різні. Свобода проявів означає, що люди будуть дуже різними, і тим важливіше знаходити точку єдності.

Знову ж таки, банальна думка, але нам ця єдність зараз потрібна як ніколи. Щоб люди в цивільних професіях робили свою роботу, щоб ті, хто можуть, підтримували державу, щоб ті, хто можуть, долучалися до армії, щоб військові були вмотивовані, підтримані, мали ресурс працювати. Тобто, в першу чергу — це об’єднання.

По-друге, це просвітницька функція. Я вірю, що вивчення історії реально допомагає мисленню: дозволяє бачити патерни, не повторювати помилки. Тобто є освітня, етична, виховна складова, і їх треба продовжувати.

Я щиро вірю — і «Кіллхаус» я теж до цього відношу — що важливо показувати і в певному сенсі “святкувати” роботу й вчинки наших військових. Грубо кажучи, ще рано ставити пам’ятники, але й не буде якогось ідеального моменту для цього. Тому нагадувати, демонструвати, захоплюватися цією роботою — це теж дуже важливо.

І ще одна функція мистецтва — ставити питання суспільству. Про те, як має функціонувати Україна в майбутньому. Навіть якщо футуристично уявити, що війна закінчується, ми все одно залишаємося поруч із державою, яка може напасти знову. Як нам із цим жити? Як інтегрувати цей досвід у всі сфери? Це теж зона роботи культури.

Є думка, що зараз не час для кіно, музики, мистецтва. Я з цим не погоджуюся. Культура має існувати завжди поруч — незалежно від того, чи це воююча країна, чи будь-який інший стан. І навіть більше: на мою думку, саме культура — це те, за що насправді варто боротися. Бо багато інших речей розмиваються. Законодавство змінюється. За політичне керівництво ніхто не буде воювати. А от мова, історія, культура, традиції, і те, як вони проявляються в піснях, кіно, книгах — це і є носій цінності. І це дуже важливо.

Як би ви описали акторство декількома словами? 

Провідництво. Медіаторство. Очищення: сміх або сльози — це має закінчуватись чимось таким, на мою думку, хорошим мистецтвом або сміхом або слізьми.

Як би ви описали війну декількома словами?

Близькість. Жадібність. Дурість. А ще любов, я думаю, дуже важлива в цьому контексті. Не можна займатися війною, забуваючи про любов. Фільм «Кіллхаус» уже в прокаті — не прогавте у кінотеатрах свого міста.

Спілкувався: Михайло Товтин