«До і Після»: як KAROOKA перетворила особистий досвід на цілісний альбом
Альбом «До і Після» — це особиста історія трансформації, що народилася з досвіду зради, втрати й прийняття. У розмові KAROOKA відверто розповідає про емоції, які стали основою платівки, і пояснює, чому для неї музика — спосіб проживати травму, а не тікати від неї. Ми поговорили про концепцію альбому, внутрішні переломи та пошук себе через звук і текст.
Розкажи, будь ласка, про концепцію альбому. Чому ти вирішила створити не просто добірку треків, а цілісну історію?
З самого початку ми взагалі не планували робити альбом. Як на мене, ми поки що недостатньо медійний колектив, а сьогодні навіть топові артисти обережно ставляться до альбомних релізів: це часто невигідно. Увага до них тримається максимум кілька днів, а більшість треків залишається недооціненою. Водночас слухачі почали запитувати про альбом, коли сформувалася перша стабільна аудиторія. І в якийсь момент з’явилася історія, яку не хотілося розбивати на окремі сингли — вона вимагала цілісного висловлювання.
Це дуже особистий матеріал. Я пишу з власного досвіду, і поштовхом стала зрада близької людини. Цей досвід буквально прорвався у тексти. Не всі треки безпосередньо про це, але приблизно чотири композиції, від «Ґріґ» до «Випалюю», формують єдину драматургічну лінію. Інші пісні приєдналися пізніше, але органічно вписалися в загальну концепцію.
Мені дуже шкода через які досвіди тобі довелося пройти, щоб з’явився цей альбом.
Я не шкодую. Я розумію, скільки це дало мені в творчості. Єдине, про що інколи думаю, — скільки ще потрібно прожити, щоб з’явилися нові сенси. Бо часто так і працює: ти переживаєш травму і потім виносиш її в музику. Сподіваюся, що я вже назбирала достатньо досвіду, щоб рухатися далі. Хоча, звісно, хочеться, щоб у майбутньому було більше світлих історій.
Можливо, вони теж надихнуть на нові пісні — вже без болю.
— У мене є й такі. Наприклад, «Сіяти світло» — я бачу, що під неї люди часто знімають відео, і я сама дуже люблю цю пісню. Але загалом моя музика все ж більше про інші стани.
Як думаєш, цей альбом може допомогти слухачам прожити подібні досвіди — зраду, втрату?
Я дуже на це сподіваюся. Мені важливо, щоб люди знаходили себе в цих піснях. Ми — покоління, яке виросло з установкою «наполегливо вчись, виконуй обовʼязки і все буде добре». Нас цьому вчили в школі, у сім’ях. А потім ти дорослішаєш і розумієш, що світ працює зовсім інакше.
І ще один момент: нас вчили не виносити особисте назовні. Багато людей переживають біль у собі, не говорять про це. Я ж, навпаки, намагаюся це проговорювати через музику. Тому мені хочеться, щоб альбом допоміг комусь прожити свій досвід. Особливо зараз, коли тема втрат для багатьох дуже болюча.
Тобто музика тут як спосіб проживання?
Так. І для мене важливо не те, скільки травм у людини, а як вона їх проживає. Який шлях проходить і з чим виходить у фіналі. У кожного цей шлях свій. Я не вірю в ідеальні, рівні стани. Мені інколи кажуть: «знайди баланс, піди на йогу, досягни дзену». Але дзен — це нульова точка. А як із неї писати музику? Мені потрібні емоції. Це мій шлях, і я його приймаю. Якщо з цього народжується музика — значить, так і має бути.
Це така своєрідна жертва заради творчості?
Можливо. Але я не сприймаю це як жертву. Якщо моя музика відгукується людям, то це найвища нагорода.
«Проведи» нас через треки на альбомі
Альбом відкриває «Рандом» — своєрідна візитівка, іронічне «привіт, це я». Я часто працюю з сарказмом як способом осмислення реальності.
Далі розгортається історія стосунків: від зародження і пристрасті до поступового усвідомлення токсичності. Це стан емоційних гойдалок, коли ти водночас хочеш піти й не можеш. Такі переживання мають хвилеподібний характер.
Кульмінацією стає момент розриву — раптовий і різкий, ніби за один клік. Усе змінюється миттєво. Ці емоційні стани я порівнюю з морем: вони так само нестабільні й глибокі.
Фокусний трек «До і Після» — це точка внутрішнього розлому, своєрідний Рубікон, що ділить життя на дві частини. У цей момент руйнуються уявлення про людину й світ загалом. Далі — процес проживання: від спроб прийняття до усвідомлення залежності, від любові до ненависті.
«Випалюю» — це етап гніву, коли виникає бажання повністю стерти людину зі свого життя, позбутися всіх спогадів.
Після цього звучить «Потяг» — метафоричний трек про перехід і втрату. Образ потяга тут — це рух між світами, символ недосяжного. Пісня також пов’язана з особистою втратою близької людини. Мені складно про це говорити. Ми дружили з Мішею Адамом. Мій саундпродюсер Слава Шевченко працював з ним. Міша завжди нас підтримував. Його смерть стала сильним ударом. Перший куплет пісні був написаний раніше, а другий — уже після того, як Міші не стало. Це дуже особистий досвід, тому я говорю про нього обережно.
Далі йде «No Doubt»: трек, який ми подавали на Євробачення. Він англомовний, і хоча нас часто запитують про це рішення, для мене було важливо залишити пісню в альбомі. Вона звучить як маніфест внутрішньої сили.
У контексті альбому це етап відновлення після травми, момент, коли ти збираєш себе заново. Тема жіночої сили, прав жінок, боротьби із сексизмом і ейджизмом проходить крізь усю мою творчість.
У треку багато символіки: український хор, образ української жінки, елементи різних культурних впливів. І водночас — чітка рок-основа, що підкреслює силу звучання.
Фіналом стає «Кохаю тебе» — ніжна, світла композиція про зріле кохання. Це не обов’язково кінцева точка, а стан, до якого прагнуть. Любов без страху й болю.
І на завершення — бонус-трек «Єгипетський Бог», який повертає іронію й переосмислення. Він ніби ставить крапку в цій історії, але вже з нової позиції.
Давай поговоримо про перший трек — «Рандом». Він задає іронічний, саркастичний тон. Чи розчарувалася ти в ідеї, що «якщо старатися — все вийде»?
Я дивлюся на цей трек саме як на саркастичну історію. Так, там є думка, що іноді все вирішує випадок. Але я сама — приклад того, що без наполегливої праці нічого не відбувається. Я багато років намагаюся пробитися як музикантка і авторка і точно знаю: треба працювати постійно. «Рандом» — це радше іронія, ніж життєва позиція. Такий собі дисклеймер: не сприймати буквально.
Хоча водночас там є і дуже особистий шар — те, як я відчуваю реальність, подане із самоіронією.
Повертаючись до «Ґріґ»: ти називала стан закоханості «залежністю під маскою естетики». Що ти мала на увазі?
Це дуже сильна хімічна реакція. Мозок не встигає усвідомити, що відбувається — це просто вибух гормонів, який ти проживаєш як щось прекрасне. А вже потім приходить розуміння, що не все було здорово. Але в моменті ти цього не бачиш.
Я, наприклад, більше керуюся емоціями, ніж раціональністю. У мене серце часто біжить попереду розуму.
А де, на твою думку, проходить межа між коханням і залежністю?
Я довго про це думала. Чесно — не знаю. Ми всі від чогось залежимо. Ми не ізольовані. Питання в іншому: як зберегти здоровий глузд і не втратити себе.
Для мене важливою є здатність говорити чесно, відкрито. І розуміння, що форматів стосунків може бути безліч. Головне: щоб вам було комфортно разом і ви могли домовлятися. А баланс… це, мабуть, як у русі. Я інколи в метро спеціально стою без опори, щоб втримати рівновагу. І мені здається, у стосунках це так само: ти постійно шукаєш цей баланс. Не розчинитися в іншому, але й не бути відстороненим.
Розкажи, будь ласка, трохи більше про трек «No Doubt», з яким ти подавалася на Нацвідбір.
Це трек-маніфест: про жіночу силу, права, свободу. Мені було важливо показати українську ідентичність, українську жінку, і водночас зробити це зрозумілим для ширшої аудиторії. Ми почали готувати заявку наприкінці літа. З англійською мовою мені допомагали друзі-носії, за що я їм дуже вдячна. Вони перевіряли текст, підказували формулювання.
Коли ми дізналися, що подано близько 500 заявок, стало зрозуміло, наскільки це серйозна конкуренція. Потім список ще скоротився, і шансів стало ще менше. Можливо, ми спробуємо ще раз у майбутньому. Але для мене важливо, що ця пісня знайшла своє місце в альбомі.
Чому саме «До і Після» став фокус-треком?
Є кілька причин. Перша — це драматургічний центр альбому, момент перелому, який ділить історію на «до» і «після». Друга — більш прагматична. Я тяжію до альтернативного звучання, але водночас хочу розширювати аудиторію. І «До і Після» — більш доступний, більш поп-орієнтований трек. У нього є потенціал звучати ширше, можливо, навіть на радіо. Там є чіткий хук: та сама «чіпка» частина, яка запам’ятовується. Тому логічно було зробити ставку саме на нього.
Про «Кохаю тебе»: це виглядає як світлий фінал історії. Чи це той момент, коли ти вже прожила і відпустила свій досвід?
Насправді стани не є сталими. Вони змінюються. Цей альбом — багато в чому про мене як про жінку. А жінка, як на мене, здатна проживати дуже різні, інколи навіть протилежні емоції одночасно. «Кохаю тебе» — один із таких станів. Стан прийняття. Ти розумієш, що кохаєш людину, навіть пройшовши через біль.
У цьому є і тепло, і зрілість, і певна сила, сила пробачити, прийняти досвід і визнати, що він був тобі потрібен.
Чому «Єгипетський Бог» став бонус-треком?
Тому що він звучить інакше. Це більш електронний, семпльований трек, тоді як ми в альбомі свідомо рухалися в бік живого звучання. Нам важливо, щоб музика «дихала»: ми записували живий акордеон для «До і Після», запрошували музикантів; Сергій Гризлов записував акустичну гітару для «Кохаю тебе». Тобто для нас принципово, щоб у треках було якомога більше «живняка».
А «Єгипетський Бог» інший: більш холодний, електронний, навіть дещо відсторонений. І сам образ там іронічний. Це про такого «єгипетського бога», чоловіка, за яким багато слів, але мало суті. Це своєрідне нагадування про те, ким я є як артистка.
Я взагалі вважаю, що моя творчість — це про агресію, але не в негативному сенсі, а як про природний вихід енергії через музику. Це, мабуть, моя особливість.
Натхнення для треку прийшло досить несподівано: я дивилася мультфільм про єгипетських богів, і мене зачепила ця естетика. Взагалі, мене давно захоплює культура Єгипту — ще з дитинства.
Які виконавці тебе надихають?
Мені трохи непросто про це говорити, але це частина моєї історії. Я виросла на Земфірі. І зараз мені боляче це усвідомлювати, але я не можу заперечити цей вплив, який сформував мене. Я завжди дуже цінувала тексти, і, мабуть, саме тому текст став основою моєї творчості. Зараз я вже не надихаюся цим напряму — це швидше те, що залишилося в мені й транслюється через мене.
Останнім часом я більше звертаю увагу на українських виконавців — наприклад, Phil It, KADNAY, Анна Петраш. Мені цікаво спостерігати за новою сценою.
Якщо говорити ширше, я слухаю дуже різну музику. Мені подобаються The Pretty Reckless, Michael Jackson — взагалі база. Останнім часом часто слухаю Noga Erez, її альбоми можу крутити по колу. Також люблю Daft Punk.
А от із джазом у мене складніші стосунки. Хоча зараз ми беремо участь у проєкті “МУВ4”, де потрібно працювати з джазовим звучанням, мені дуже цікаво, як мій матеріал може прозвучати в цій стилістиці.
Загалом я надихаюся не лише музикою — це можуть бути книжки, фільми, навіть мультфільми. Будь-яка історія може стати поштовхом.
Тобто, у тебе досить широка жанрова палітра.
Так, і саме через це мене інколи складно однозначно визначити. Мені навіть якось казали: «Ти взагалі про що? Тут у тебе поп, тут рок, тут щось важче». І в цьому сенсі альбом допомагає — він дає змогу цілісно показати, хто я.
Так, там є жанрова різноманітність, але все об’єднує текст і енергія. І, звісно, велика роль мого саундпродюсера Слави Шевченка. Я приходжу до нього вже з чітким баченням, а він дуже тонко відчуває, як це реалізувати. Нам пощастило знайти спільну мову, ми справді команда.
Отже, альбом — це спосіб точніше себе окреслити?
Саме так. Бо коли виходять окремі сингли, людей починають порівнювати: то з The Hardkiss, то з іншими артистами. А альбом дає можливість показати себе цілісно. Для мене головне — це текст. Саме він формує мою ідентичність.
Спілкувався: Михайло Товтин
