Бетховен, співпраця з MONATIK та експерименти: диригент Максим Гусак про те, як звучить Національний президентський оркестр сьогодні

У розмові з диригентом Національного президентського оркестру Максимом Гусаком ми розбираємо, як колектив формулює свою місію культурно-дипломатичного амбасадора та чому для нього важливо вибудовувати культурний tone of voice. Ми поговорили про колаборацію з MONATIK, різдвяний концерт YUNA як проєкт, що має жити роками, а також про етичні межі співпраці та те, як симфонічні “фарби” змінюють сприйняття популярної музики. І, звісно, про Beethoven Weekend — чому команда свідомо “винесла” Бетховена в міський простір і як цей марафон повернув академічну музику у фокус уваги.

Розкажіть детальніше про Beethoven Weekend: як народилася ідея марафону, що було найскладнішим у підготовці і в який момент ви відчули, що це справді «академічний прорив»?

Напевно, це моя улюблена тема за останні п’ять місяців нашої діяльності. Чому саме вона? Все дуже просто. Ми, по суті, академічний колектив. Структурно підпорядковані Міністерству оборони України. У нас дуже багато хлопців, які проходять військову службу. Є музиканти, які повернулися з фронту й після поранень або реабілітації продовжують служити у складі оркестру. Серед наших артистів є хлопці, яким трохи за тридцять, але вони вже ветерани російсько-української війни. Наші військові виконують бойові завдання в підрозділах, визначених відповідними наказами. І водночас ми — академічний колектив. А академічна музика для нас — це вершина, внутрішній стрижень, від якого ми не відходимо, незалежно від того, які проєкти реалізуємо. Саме тому Beethoven Weekend — це така важлива подія.

Ми всі добре розуміємо, що академічним проєктам сьогодні важко конкурувати з рок-симфоніями чи іншими комерційними форматами. Академічна музика часто залишається осторонь. Для багатьох вона здається складною, незрозумілою, і люди обирають щось більш комфортне для себе.

Beethoven Weekend став подією, яка дозволила залучити не лише професійну музичну спільноту, а й людей, які просто відчули, що відбувається щось непересічне. Вони стали учасниками цього процесу. Два дні поспіль Національна філармонія України була повністю заповнена. Два аншлагові дні музики. Музики одного композитора. Виконання всіх п’яти концертів Бетховена. Це справжній академічний прорив.

Для мене це має величезне значення не лише як для керівника, а в першу чергу, як музиканта. Коли ти стоїш на сцені з повним складом оркестру, за плечима — п’ять місяців кропіткої роботи, а зал відповідає не поодинокими оплесками, а восьмихвилинними оваціями — це дає сили прокидатися зранку й думати про наступний проєкт.

Більше того, Beethoven Weekend об’єднав іноземних музикантів. Солістки приїхали з різних країн. Вони не злякалися тривог, можливих обстрілів, блекаутів, мінувань. Одна з солісток навіть мала виїжджати до Варшави в день, коли було замінування вокзалу. Але ніхто не відмовився. Усі приїхали.

І коли ти бачиш цих молодих людей, які кажуть: «Україна — попри всі труднощі — залишається теплою, відкритою, гостинною», коли вони гуляють містом і бачать світлі обличчя, ти розумієш, що ми дуже змінилися. Україна дуже змінилася.

Залучення іноземців до такого проєкту — це не лише музика. Це передача цінностей. Повертаючись додому, вони нестимуть нашу культуру, наше бачення, нашу ідентичність. Саме так формується образ України як європейської країни з живими, сучасними цінностями.

Після Beethoven Weekend один з артистів сказав фразу, яка мене дуже зворушила:
“Ми перестаємо бути просто колективом — ми стаємо сім’єю”.

Коли людина йде з оркестру, вона не йде з роботи — вона йде з родини. І коли ти це чуєш, розумієш, що створюєш не просто робоче середовище, а простір, де люди почуваються вдома. Це значно більше, ніж музика. 

Національний президентський оркестр часто асоціюється з державними подіями, традицією. Але з кожним роком у вас з’являється дедалі більше колаборацій з попартистами, різними культурними проєктами. Як ви сьогодні формулюєте місію оркестру?

Національний президентський оркестр — це культурно-дипломатичний амбасадор держави. Це представник загальнонаціональних культурних і мистецьких інтересів України. Це рушій творчого й мистецького життя держави, популяризатор і, водночас, задавач трендів. Це мистецький локомотив, який має тягнути за собою, задавати тон.

Зараз дуже популярне поняття tone of voice. І я би сказав, що наше завдання — формувати творчий, дипломатичний і культурний tone of voice всього українського культурного середовища. Це та внутрішня візія, яку я вкладаю в асоціативний ряд, пов’язаний з нашим колективом.

Я не можу сказати, що ми вже досягли всього. Ми в процесі. Наша мета — це не кінцева точка, а постійне встановлення пріоритетів, планок, їх досягнення й рух далі. Як шлях самурая: мета — це шлях, а не конкретне досягнення.

Якщо говорити про президентське звання: так, це почесний статус, який був наданий оркестру у 2003 році відповідно до Указу Президента України. Але це передусім приналежність до інституційності, до внутрішньої дисципліни й вишколеності. Ми вибудовуємо вектор загальнонаціонального руху й намагаємося максимально представляти Україну як відкриту європейську частину світу.

А як, на вашу думку, змінювалося сприйняття оркестру з 2003 року і до сьогодні?

Мені складно говорити про 2003 рік, адже до колективу я прийшов у 2015-му. Цього року, до речі, якраз минає десять років.

Якщо ж говорити про зміни загалом, то, по-перше, колектив помолодшав. По-друге, змінився вектор діяльності — від суто прикладної функції до справді загальнонаціональної. Ми почали активно працювати зі зірками шоу-бізнесу, водночас продовжуємо співпрацю з видатними митцями академічної сцени — композиторами, виконавцями. Формуємо різні проєкти. Фактично ми — це мистецький конгломерат, який здатен своїми потужностями показати, наскільки багатою, різнобарвною й багатогранною є українська музика і мистецтво.

Національний президентський оркестр — це інституція, що поєднує безліч жанрів, форм і складів. І я не випадково кажу “безліч”. Ми можемо працювати від найменших формацій (струнного квартету брас квінтету) до найбільшого й найпотужнішого складу в Україні.

Повний склад оркестру — це 123 артисти на сцені. І це надзвичайна надзвичайний масштаб. Уявіть, що може зробити один колектив без залучення додаткових сил, а якщо ще й у колаборації з іншими творчими командами — це справді колосальні можливості. Тому, без перебільшення, це провідний колектив у країні сьогодні. 

Від чого залежить, у якому складі ви виходите на сцену? Від майданчика, події?

Насправді ні. Це залежить від того, яку музику ми виконуємо і які творчі завдання стоять перед колективом.

Якщо взяти різні зрізи: світські проєкти, наприклад заходи YUNA, передбачають один склад — зазвичай це 80–90 музикантів. А от, скажімо, наш Beethoven Weekend (для мене це одна з найсвіжіших і найщемкіших подій), то там на сцені було близько 50-60 музикантів.

Тож саме творче завдання визначає склад оркестру, який братиме участь у проєкті.

Розкажіть про ваші найближчі події

Платформа «VYTOKY 2025» матиме продовження у 2026 році. Тож зустрінемося вже у лютому. Ми починаємо готуватися. Знову ж таки, українська музика, але з новим прочитанням. Популярна музика 60–70-х років українських композиторів сьогодні отримує нові аранжування і звучить сучасно. Молодь починає переспівувати «Червону руту», «Троянди на пероні» і сприймає це як тренд.

Усе, що ми робимо, не рухає вперед лише один колектив. Колектив — це частина соціуму. Наш оркестр — це маленька Україна. Формуючи цінності всередині, ми виносимо їх назовні.

Поговорімо про MONATIK і його концерт. Почнімо з організаційних моментів. Яким був початковий запит від артиста та його команди щодо музичного стилю і вашого спільного виступу?

Тоді копнімо глибше. Я загалом людина, відкрита до експериментів, і сам дуже люблю експериментувати. І, як ми часто кажемо, лише результат показує, наскільки ти був правий або помилився. Підходи можуть бути різні, але саме результат визначає, чи був підхід дієвим.

Команда Дмитра Монатіка звернулася до на на початку 2025 року із пропозицією спільного виступу в рамках презентації проєкту «Вічно Танцююча Людина» на сцені Національної опери України. І скажу відверто: ми не вагалися жодної хвилини.

Ми розуміли, що жанрова специфіка Дмитра — це зовсім інший музичний світ, ніж той, у якому традиційно працює академічний оркестр. Але нас захопив, і це, мабуть, найточніше слово, надзвичайний професіоналізм його команди. Професіоналізм команди Дмитра повністю збігається з тими внутрішніми принципами, які я намагаюся закладати в нашому колективі.

Саме завдяки цьому співпраця була легкою, плідною й конструктивною. Постійно відбувався діалог: не було жодного відчуття ієрархії на кшталт «я артист — ви оркестр». Була взаємодія, слухання одне одного, жива комунікація. Я б навіть не назвав це дискусіями, це був саме діалог. Така робота не створює труднощів, вона надихає.

Коли ми отримали партитури, написані спеціально для цього проєкту, стало зрозуміло: це вже зовсім інша музика. У ній дуже точно підкреслені стилістичні особливості, закладені ритмічні формули, надзвичайно характерні для української музики. І коли оркестр починає це виконувати, ти розумієш: таку музику неможливо грати «спокійно», як академічну. Ти весь час перебуваєш у драйві.

Під час двох тижнів репетицій я ловив себе на думці, що буквально танцюю разом із Дмитром. А вже на самому концерті в Національній опері був момент, коли ми з ним просто перезирнулися — доля секунди, чиста енергія — і ми кілька тактів танцюємо латино разом. І ти розумієш: це неможливо не відчувати. Але та енергія, той запал, який іде від артиста й передається тобі, — це надзвичайно цінно. Це справді дорого коштує.

Якщо вже проводити паралелі з диригуванням: є диригенти-мануалісти, є ремісники, а є інтелектуали — ті, хто пропускає музику через себе. Так от, Дмитро — саме з таких людей. Він усе проживає всередині. Тому з ним було неймовірно комфортно працювати. Це була професійно дуже цікава співпраця.

А чи були під час репетицій якісь виклики?

Парадоксально, напевно, але ні. Я міг би зараз сказати щось стандартне: артист запізнюється, не приходить, є труднощі. Але цього не було. Абсолютно.

Словосполучення «професійна робота команди» — це, мабуть, головний критерій, за яким я оцінюю такі проєкти. І тут мені навіть нічого додати.

Тобто ви погодилися, а активна робота почалася ближче до грудня?

Безпосередня робота колективу з командою Дмитра почалася восени. Ми працювали над партитурами, репетиціями, сценографією.

До речі, була нетипова для академічного оркестру розсадка на сцені — це була ідея Дмитра. Ми все обговорили, узгодили, продумали візуально. Йому було принципово важливо, щоб оркестр не губився на сцені серед декорацій і його виступу, щоб колектив був гідно й правильно представлений.

І коли ти це бачиш і чуєш, ти розумієш: людині справді не байдуже. Він перебуває в стані абсолютної синергії з усіма, хто поруч. Це вау. Я сказав йому про це після концерту. Він, у свою чергу, сказав, що захоплюється нами. У нас було взаємне захоплення. Так, це професійна робота. Але водночас — це high level людського ставлення.

А чим саме була нетиповою розсадка оркестру, яку запропонував Дмитро?

Потрібно було, наприклад, підсвітити групу ударних інструментів, тому що там були цікаві темброві особливості — маримба, вібрафон, інші інструменти з групи ударних, які зазвичай не виводять на перший план. Для академічного оркестру це нетипово, бо всі звикли, що попереду — скрипки.

Так само, наприклад, потрібно було інакше посадити віолончель, щоб вона могла візуально «підніматися», працювати не лише на звук, а й на образ. Тобто це були рішення, пов’язані більше з проєктом і з візуалізацією, ніж із класичною академічною розсадкою. Для нас це не є проблемою. Якість виконання залежить не від того, як ти сидиш. Є стара байка: «Як не сідайте — все одно…» (усміхається).

Коли ви спостерігали за глядачами в залі, який був фідбек?

Як диригенту мені складно коментувати такі речі. Я, напевно, буду необ’єктивним. Але, якщо подивитися ширше, то подібні проєкти — це абсолютно нормальна практика у світі. Наприклад, Альберт Холл у Лондоні, 2024 рік: співачка Dua Lipa робить великий проєкт із симфонічним оркестром. У Європі та світі подібні колаборації регулярно відбуваються на сценах оперних театрів або великих концертних залів. Це не є чимось екстраординарним. Для України — це, можливо, перші такі кроки. Десь суспільство до цього готове, десь — ще ні. Десь глядач до цього готовий, десь — ще ні, залежить від контексту. Це природній процес і він рухається в своєму темпі.

Поговорімо про різдвяний концерт YUNA. Розкажіть трохи про нього: які ваші враження?

Якщо все складеться, різдвяний концерт YUNA має всі шанси стати сталою подією. Національний президентський оркестр є учасником цього проєкту, саме учасником. Але для мене найголовніше тут — поява сталості. Бо у світі проєкт вважається успішним не тоді, коли він відбувся один раз, а тоді, коли він живе роками.

Проєкт може змінювати форму, мати різні втілення, але якщо він існує 3, 5, 7, 10 років — він стає хрестоматійним. І мені дуже хочеться, щоб YUNA-різдвяний концерт саме таким і став.

На моє переконання, поєднання популярної, естрадної музики з симфонічним оркестром дає абсолютно нову якість. Це, знову ж таки, питання смаку. Але коли популярна музика починає звучати у супроводі симфонічного оркестру, вона обростає новими фарбами, отримує інше — живе, глибше звучання.

Іноді навіть без ритм-секції, яка є рушієм поп-музики, пісня починає сприйматися зовсім інакше. Беремо простий приклад — «Пес Патрон». Весела, проста пісня. Але коли її виконує симфонічний оркестр, це вже не просто «Пес Патрон». Це умовно «приправлений» симфонічний «Пес Патрон» — елегантніший, з іншим характером і звучанням. Факт залишається фактом: симфонічні фарби створюють піднесений, більш елітарний вимір популярної музики. І вона виходить на зовсім інший рівень сприйняття.

А з ким із виконавців популярної музики ви як колектив хотіли би співпрацювати? Можливо, у вас були такі розмови всередині оркестру?

Розмови всередині були, але я не можу прямо сказати, з ким саме ми хотіли би працювати. Насправді ще з минулого року до нас надходить дуже багато пропозицій щодо співпраці. Частину з них ми відхиляємо з певних етичних міркувань і з огляду на репутаційні ризики. Для нас іміджева складова має велике значення.

Ми дуже любимо Джамалу. Ми вже мали розмови. Також  Макс Бородін. Він виступав на YUNA 2024. У нього надзвичайно красивий голос, дуже цікава стилістика і подача. Ми тоді між собою говорили, що нам було з ним дуже комфортно і в людському, і в професійному сенсі. Він усе дуже глибоко проживає. А я, чесно кажучи, дуже ціную, коли людина працює по-справжньому, а не грає роль.

Ви казали, що любите експерименти — і як диригент, і як колектив. Які сучасні або експериментальні тенденції вам ще було б цікаво поєднати зі звучанням оркестру?

З одного боку, це комерційна таємниця. Бо якщо я зараз щось скажу, післязавтра це обов’язково хтось реалізує (усміхається). У мене така «вдача»: тільки почну про щось думати, і воно десь уже відбувається.

Але я краще скажу про те, що вже було — і тоді стане зрозуміло, чому про майбутнє говорити складно. Рік тому ми разом з Олександром Чорним зробили проєкт, у якому звучав концерт для оркестру та рояля. На сцені сидів живий піаніст (сам Олександр Чорний), і водночас поруч була голограма, яка виконувала музику паралельно з оркестром. Це була сучасна музика, написана у XXI столітті. Абсолютно інша музична мова, інші принципи побудови музичної тканини.

Це вже зовсім інший рівень мислення. І якщо такі експерименти вже стали можливими, то далі мені навіть важко уявити, до чого ми всі можемо бути готові в найближчому майбутньому.

І наостанок. Ви говорили про те, що більш комерційні події легше просуваються серед аудиторії. А чи відчуваєте ви, що зараз молодь активніше починає сприймати класичну музику саме через її поєднання з попартистами? Таких заходів стає дедалі більше.

Молодь зараз, насправді, дещо інша. Так, TikTok затягує, ми це всі розуміємо. Але водночас молодь менше піддається зовнішньому впливу і більше орієнтується на власні відчуття, на те, що їй справді відгукується. І притік молоді на концерти є, це факт.

Зараз ми плануємо провести детальний аналіз нашої аудиторії. Ми добре пам’ятаємо, що ще донедавна наша середня аудиторія була 45+. А сьогодні, за аналітикою Instagram і Facebook, ми бачимо, що вона суттєво помолодшала. І це дуже добре.

Але тут є один важливий момент. Протягом дуже довгого часу смаки в музиці, в мистецтві загалом формує еліта. Якщо еліта ходить в оперний театр — туди піде й молодь, і всі інші. Якщо еліта ходить лише на умовні комерційні події — філармонійні зали будуть порожні. І тут питання не тільки до молоді. Це питання до формування свідомості інтелектуальної еліти й лідерів думок. Я не говорю про політичні чи дипломатичні еліти — я говорю про людей, які формують культурний запит. Саме лідери думок задають тренди, формують зацікавленість і, знову ж таки, той самий tone of voice — тон, у якому рухається суспільство.

Коли, наприклад, на нашому концерті ми бачимо представників дипломатичного корпусу, журналістів, частину блогерів — не як медіа, які прийшли «показати», а як слухачів, яким справді цікаво, — це вже сигнал. Це означає, що академічна музика починає знову ставати привабливою.

Чудовий приклад — фестиваль Kyiv Baroque Fest-2025 у філармонії. Він отримав медійне підхоплення, фідбек, підтримку. І академічна музика знову опинилася «на кінчиках пальців» — у фокусі уваги.

Недарма ми зробили масштабну зовнішню промоцію Beethoven Weekend. Нам було важливо, щоб поряд із рекламою автомобілів, прикрас і комерційних брендів з’явився Бетховен. Щоб люди, спускаючись у метро й бачачи лише розважальний контент, раптом побачили: «Бетховен. Академічна музика». І підсвідомо почали ставити запитання: що це, навіщо це, чому це важливо?

Якщо ми починаємо бути конкурентоспроможними на цьому ринку, то рано чи пізно ми виштовхнемо академічну музику на належне їй місце. Хотілося б, звісно, щоб це сталося трохи раніше — і щоб ми всі дожили до цього моменту в нормальному стані (усміхається). Ми зробимо для цього усе можливе.

Спілкувався: Михайло Товтин

Фото: пресслужба Національного президентського оркестру; instagram