NAHABA презентує новий етап “Розкопаю”

Це не просто сюжет — це те, що ми проживаємо.

“Ой пусти ж мене, мати, в вишнів сад погуляти” — ці рядки, взяті з фольклорної ніжності, сьогодні звучать як молитва. В оригінальній версії народної пісні ці слова співає дівчина до своєї матері з проханням відпустити її погуляти у сад, зібрати ягід для коханого, але її лають, та тримають під замком. Тож ми взяли ці слова як основне зерно, як молитву про свободу. Крик про свободу, що починається з покори, і проростає через тіло в лють.

Від болю — до люті.

Від скорботи до злоби.
Від ніжності до сталевості.
Від терпіння до “та бл*ть!!!”.
Від жалю до бажання знищити(сь).

Кожен пасмок це спогад. Це не просто стрижка — це прощання з собою, з тією, ким вона була. Війна зробила її іншою. Ніжність, м’якість, тендітність — усе це залишилося в минулому. Тепер обличчя Олі тверде, суворе, загартоване реальністю. Її очі більше не просять. Вони знають.

Андрій той, хто знає війну інакше. Вона для нього не десь там, не на екранах новин — вона в його руках, у його шкірі. Земля — його ковдра і його пастка. Вона тримає його, ховає, хапає за ноги. Він є частиною цієї землі, просякнутої потом, кров’ю, спогадами.

Земля — це Батьківщина, народження та смерть. Це наш дім – те, завдяки чому ми з’явились на цей світ. 

Це те, що тримає, і те, що забирає.
Вона — ліки, зв’язок та надія.

Світ, де війна вже давно стала звичною. Світ, де навіть ті, хто не тримав зброю в руках, усе одно нею просякнуті.

Реліз доступний на всіх платформах!