Поезії хмільних дворів: як «Мертвий Півень» об’єднує епохи, поезію і покоління
Після років тиші «Мертвий Півень» повернувся не з ностальгією, а з повноцінним продовженням — альбомом «Поезії хмільних дворів», у якому поезія різних епох знову стає живою музикою. У розмові Роман Чайка та Юрко Рокецький говорять про творчу алхімію, колаборації, молодь на концертах і те, чому альбом досі має звучати від першого треку до останнього.
14 років без великого альбому. Що саме «клацнуло» зараз, аби ви зібрали матеріал у цілісний лонгплей, а не залишилися у форматі синглів?
Юрко: Ну, по-перше, відколи ми возз’єдналися, то відразу приступили до роботи над новим матеріалом. Одне з ключових завдань було не лише, умовно кажучи, повернутися зі старими піснями, які всі добре знають, а й оновити звучання, зробити щось нове, те, що відповідає часу.
Для цього, відповідно, довелося шукати поезію — і класиків, і молодих авторів. Я на той момент багато «варився» в поетичному середовищі: мав чимало збірок сучасних авторів, ходив на різні поетичні події, спостерігав за молодими поетами. Тож у мене вже назбиралося багато цікавих текстів, які інтуїтивно відкладав із думкою, що вони можуть стати піснями.
Коли ми вже з «півнями» почали повноцінні репетиції, частина цього матеріалу відсіялася — щось більше пасувало до творчості «Мертвого Півня», щось менше. І поступово ці тексти почали ставати піснями.
Мені, до речі, дуже допомогла збірка Сергія Жадана «Жадан. Усі вірші. 1993-2023». Я, чесно кажучи, навіть не підозрював, наскільки він різноплановий поет. Його теперішня стилістика для мене доволі зрозуміла, але коли я прочитав ранню поезію, вона мене реально здивувала.
Так, наприклад, з’явилася пісня «Шевченко». Я думаю, мало хто з тих, хто зараз читає або слухає Жадана, сказав би, що цей вірш написав саме він. Але, як на мене, він абсолютно в стилі «Мертвого Півня».
Так само було й з Майком Йогансеном. Я знав його вірші вибірково, але на той момент не існувало повноцінних поетичних збірок, принаймні я про них не знав. Деякі тексти мені скинули друзі, і вони дуже сильно мене вразили. Знову ж таки, вони стали піснями. Я дуже сподіваюся, що ми ще будемо працювати з його поезією, бо це неймовірно цікаво.
Із молодих поетів імпонує зокрема Віталій Данищук. Він, до речі, сам звернувся до мене, надіслав свої вірші з думкою, що з них можуть вийти пісні. Я вже до того часу про нього знав і вибрав ті тексти, які справді «лягли». Деякі ми навіть пробували робити, але, можливо, ще доробимо пізніше, адже він дуже цікавий поет і дуже добре пасує до нашої музики.
З іншими авторами все складалося по-різному. Наприклад, Олексу Стефановича я взагалі відкрив випадково. Пісні «Мертвого Півня», як правило, народжуються на репетиціях: це такий інтенсивний процес пошуку творчої іскри. І дуже важливо мати під рукою сильний текст, щоб одразу впровадити його в музику.
Так сталося і з піснею «Прага, 1930» — я просто відкрив збірку на цьому вірші, і пісня «пішла». Вийшла дуже цікава композиція. З іншими треками було приблизно так само.
Зрештою, це 16 треків: є кілька переспівів старих пісень, є кілька колаборацій…
Роман: Переспів тільки один.
Юрко: Є ще «Гобелен».
Роман: А, ну «Гобелен» — це бонус-трек. Бо Христя дуже мріяла його заспівати, тож він з’явився з легкої руки Христини Соловій.
Про колаборації: як вони виникали?
Роман: Тут, власне, першопричиною всього стала одна акція, яку придумав сам Сергій Жадан. У видавництві йому запропонували зібрати всі свої вірші під одну обкладинку — зокрема й ті, що мають пісенну форму. У книжці одразу з’явилися QR-коди, які направляли до музичних версій.
Коли відбувалася презентація збірки «ПТАХ», Сергій фактично запросив нас як перший гурт, який зробив його пісню — це була «Переваги окупаційного режиму». Пісня давня, але щоб вона з’явилася в цій збірці як QR-код, він покликав нас і на презентацію. Спершу це була Львівська опера, потім — презентації в Києві, в Жовтневому палаці.
І десь уже по ходу цих виступів у нас за кулісами й виникла ідея: а давайте ми її запишемо, але вже в новому вигляді. І давайте, щоб там був не тільки Жадан, а щоб він прийшов зі своєю мідною секцією — тим впізнаваним саундом гурту. Оця колаборація була першою і максимально природною. А далі, як то кажуть, понеслося.
Під концерт повернення, наприклад, коли приїхала Ярина Якуб’як, ми хотіли заспівати одну пісню разом із Христею Соловій. А Христя вже на спільній репетиції сказала: «А давайте ще спробуємо “Гобелен”. Я все життя мріяла його заспівати». Так з’явилася ще одна абсолютно органічна колаба.
Коли ми працювали над «Жінкою з чорним, як земля, волоссям», тут усе теж було логічно. У раннього Жадана ця пісня існувала в максимально агресивній, панковій формі, майже як політичний мітинг. У нас же вона вийшла ліричною баладою. Але в моменті, де він проголошує свій маніфест колишній любові — крізь зуби, як то кажуть, — було очевидно, що там має звучати саме голос Жадана, а не наш. Так і виникла ця колаба.
З Мар’яном Пирожком історія трохи інша. Джон якось каже: «Ми з Пирогом накидали пісню — таку, яку треба буде співати нашим ветеранам після перемоги. Щоб народ міг сісти за стіл і, вибиваючи ритм кухлем, заспівати її разом. Щоб це нагадувало такі колективні баварські співи». Він каже: «Я накинув музику, а Пиріг — текст». Ну, логічно ж, що автор має з’явитися в пісні. Так і вирішили, що ця композиція буде записана з Мар’яном.
Тим паче, що Мар’ян завжди ходив на наші концерти ще з перших часів, десь під чарчину сипав нам компліменти: що ми, мовляв, їхні попередники, що все це страшенно круто. І коли ми вже репетиційно робили цю пісню, виникла ідея: тут має бути баварський спів, йодль. А йодлем, по суті, ніхто не володіє. Ми ж розуміємо, що справжніх баварців ми не впишемо. І хтось згадав, що у «Піккардійській Терції» є один співак, який це вміє. Так ми знайшли «єдиного баварця з Піккардійської Терції», і колаба розрослася ще більше.
Юрко: Є ще дві пісні з Юрком Іздриком. Перша — «Страх», друга – «Пригадай». Ми, чесно кажучи, взагалі не думали, що він погодиться з нами співати. Але коли він уже прийшов у студію, то вирішили згадати ще одну пісню, яку якраз доробляли, теж на його вірші.
Роман: З Іздриком взагалі дуже пікантна й довга історія. Ми познайомилися ще на початку 90-х, коли львівська «бульбашка» їздила в гості до франківської, а франківська гастролювала у Львові. В Івано-Франківську тоді було легендарне Франківське бієнале «Імпреzа». Туди з’їжджалися художники, поети, музиканти.
Там ми перетнулися з усією франківською тусовкою — дуже творчою, дуже інакшою. Їхні художники тоді, умовно кажучи, сиділи не на канабісі, але точно на регі. Ми щиро дивувалися, який стосунок Івано-Франківськ має до Ямайки. Там було багато регі-гуртів, зокрема й «Ґринджоли», яких, на жаль, знищили як регі-команду після Євробачення, хоча до того це був абсолютно кайфовий гурт.
З Іздриком ми познайомилися, на той час, як із художником, який ще й пише вірші, сидить у кутку, щось декламує й грає на піаніно під власну виставку. Потім ми дуже тісно співпрацювали — я і Юрко. Свого часу він разом з Андруховичем запустив журнал сучасної української поезії «Четвер», а ми з мистецьким об’єднанням «Дзиґа» та з легкої руки Маркіяна Іващишина створили радіоініціативу 102,5 FM.
Ми фактично зробили свою радіостанцію на чужій частоті — платили за можливість мовлення. І тоді з’явилася ідея зробити радіоверсію журналу «Четвер». Кожного четверга ми з Іздриком сиділи в студії: він своїм низьким, хрипким голосом читав прозу й поезію, а я психоделічно все це оформляв. Це був справжній радіотеатр — у стилі BBC.
Ми з Іздриком з однієї бульбашки: знали Pink Floyd із саундтреку Zabriskie Point, слухали Тома Вейтса тоді, коли більшість слухала Степана Гігу. І цей спільний інтелектуальний міст нікуди не зник.
Як казав Олег Гнатів («Мох»), менеджер «Перкалаби»: «Ви зробили нездійсненне — витягли цього психічного затворника з Калуша. Його не витягнуть навіть Путін і всі ядерні сили росії». Але він таки почав регулярно приїжджати до нас у студію.
Тому в нас уже є кілька «секретних» композицій — шість точно. Майже назбирується альбом. Усе це рухається хвилями — залежно від космічних потоків і синапсів у голові Юрка Іздрика: від «кидаю все й їду до вас» до «йдіть усі в сраку, мене цікавлять тільки синички в Калуші».
Композиція «Страх» пережила найбільшу трансформацію. Іздрик спершу сказав: «Якого милого ви взяли таке гівно, таке не кладуть на музику». Але ми поклали і вийшло добре. Починали ми з думки про щось у стилі Крісa Рі, а вийшло зовсім інше, але цілком пристойне.
Ми навіть устигли трохи поговорити про майбутній альбом у ті моменти просвітлення, коли Іздрик дозволяв щось анонсувати. Альбом матиме назву «Ізі-поп» — від слова easy і з алюзією на Іґґі Попа. Бо Іздрик у цьому сенсі — наш український Іґґі Поп.
Коли вийде альбом?
Роман: З Юрком ми говорили… десь навесні. Я маю на увазі з Юрком, який зараз сховався за чорним екраном ZOOM. Юр, навесні робимо?
Юрко: Так, попередньо плануємо на весну. Альбом практично зведений, дуже добре звучить. Зараз у нас вийшов альбом «Поезії хмільних дворів», ми хочемо зіграти тур на його підтримку, а вже потім братися за наступні релізи. Це природний процес.
Так, 14 років без альбому, а тут — два поспіль.
Роман: Це не 14 років без альбому. Це 11 років без гурту. Відповідно, ті, хто це зробили, і, як то кажуть, насрали нам у душу й усе це зупинили, вони вже не з нами. Не буду сильно згадувати, але найбільший злив цієї історії в тому, що нас свого часу зламала абсолютно людина зі сторони, не з нашого «сімейства».
Бо «Мертвий Півень» завжди був реальною бандою, реальною сім’єю, де часом віддавалася перевага репетиціям, концертам і гурту більше, ніж, скажімо, сім’ї, дружинам і дітям. Для нас це було як серпом по яйцях.
Що мене злить — те, що в українців забрали право почути 11 альбомів «Мертвого Півня». Продуктивність у нас тоді була не менше одного альбому на рік. Тобто уявіть собі, скільки б ще було нових платівок. Гурт у буквальному сенсі поклали на лопатки й розвалили в момент, коли ми грали тур на підтримку «Радіо Афродита». Група була в дуже хорошій кондиції. Але, видно, так мало статися, щоб ми повернулися в новій іпостасі й щоб з нами був Юрко Рокецький.
Бо, по-перше, брати людину зі сторони й «підтягувати» під стандарти гурту — це не наше. А коли людина стає гуртом, є носієм тієї самої філософії — хорошої поезії, класної музики, тоді воно чесно. Я це називаю “чесна музика” і “чесна поезія”.
Більше того: Юрко абсолютно перехопив ту саму ініціативу, яка в нас була ще з часів Любка Футорського. У нас репетиції завжди виглядали так: усі сидять з інструментами, і тільки вокаліст сидить, як піонер, який зібрав багато макулатури. Тобто всі приходили — що Футорський, що Місько Барбара, що Юрко, — відкривали рюкзак і витягували десятками збірки поезії, роздруківки, книжки, які розсипаються. Воно все обкладалося — така цитадель із літератури.
І під час цих музикувань, коли в когось уже була якась тема, найважливіше було від вокаліста відчути, що ми там «булькаємо», і або вичавити музику з вірша, або вчавити вірш у те, що ми граємо.
Ми цю кухню-алхімію колись показали Юрію Андруховичу. Спеціально під запис альбому в Харкові він перервав свої справи й каже: «Я взяв квиток, лечу до вас. Приїжджаю, і ми маємо чотири дні на запис». Каже: «Ну то що, пішли в студію». Я кажу: «Куди в студію?» — «Писати». — «Що писати?» — «Як що?». А я: «Так ми ще нічого не написали». Він: «Так запис сьогодні». Я: «Запис — пообіді, а репетиція — зранку».
Андрухович був у легкому шоці. Ми прийшли на репетиційку, Юрко сидить у кутку сумний, бо розуміє: курчаляга гнав з Берліна, а тут нічого не готово… аферисти з «Мертвого Півня» його витягнули!
Ми беремо не купу збірок, а тільки одну — ту, яку він нам презентував напередодні, — і починаємо «намочувати» хаотичний джем: то туди, то сюди. «А ну давай, показуй». І десь через хвилин 15 уже виникає ціла пісня. Почали з «Нас не повинні будити будильники». Це була перша, з якої стартанув цей шурхіт.
І він каже: «О, а що то за дурня? Ще 15 хвилин тому нічого не було, а вже пісня є. Як так?» Ми кажемо: «Не знаємо. Вона от є». Магія. І поїхали далі.
Так ми фактично робили по дві-три пісні: зранку репетиція, в обід — уже студія. І станом на завершення тих чотирьох днів вийшов альбом «Пісні Мертвого Півня» — той, де банячок-кастрюлька з квіточкою. Оце все народилося в Харкові, в репетиційці, під Андруховича.
Так що алхімія в нас збереглася. І наш Юрко Леннон Рокецький цю алхімію фактично очолює, як у нас завжди й було. Він завжди обкладений збірками. У нас є окремий чат у телеграмі, куди ми скидаємо вірші, бо комусь може щось «булькнути». Це називається канал «Творчий».
І досить часто Юрко приходить, приносить уже якусь тему, каже: «Ось такий вірш». І за одну-дві репетиції воно обростає музичним м’ясом.
А ще в Рокецького є айфон. І в айфоні — найцінніший чорновик сучасності. Бо навіть коли ми щось пробуємо, а потім кидаємо (і колись руки до цього дійдуть), то MP3 з репетиції записано — чорновик залишається в Юрка в айфоні. Тому найцінніша річ на планеті Земля — це айфон Юрка Рокецького.
Це так незвично чути, наскільки швидко у вас ця алхімія працює. Бо багато музикантів кажуть: «ми страждали над піснею пів року», «писали, перезаписували»… А у вас на репетиціях усе жваво, і синергія реально працює. Це дуже круто.
Юрко: У нас, до речі, є три пісні, які не записані, але повністю готові. Причому, як на мене, прекрасні пісні. Просто ми їх написали вже тоді, коли альбом, по суті, мастерувався. Я маю переконання: нові пісні треба записувати швидко — тоді в них зберігається правильна енергетика.
А розкажіть, будь ласка, як ви вибудовуєте треклист у ваших релізах, в альбомах. У «Поезіях хмільних дворів». Як ви вирішили, що має бути саме такий треклист?
Юрко: Я тут поясню, бо я цей треклист перескладав разів десять і переслуховував його, умовно кажучи, через день. Я цей процес взяв це на себе, але скинув хлопцям, у чат — усім було ок, усі погодилися.
Альбом, на мою думку, однозначно має починатися драйвово. І він так і починається — з титульного треку «Поезія хмільних дворів». До речі, на вірш Юрка Позаяка, з яким «Півні» мають давню історію і купу різних пригод. Я зараз, до речі, досліджую його поезію, і чим далі, тим більше мені подобається його почуття гумору. Неймовірний чувак.
Далі в нас іде така динамічна зав’язка — буквально три–чотири, п’ять–шість треків, які тримаються в одній енергії, з невеликими паузами. А потім уже починається чергування: не хочеться, щоб було забагато лірики поспіль, важливо міняти емоції.
Альбом, до речі, вийде на вінілі. І цікаво, що на кожному боці — по чотири пісні. Уже зараз я бачу, що ця динаміка правильно спрацювала: немає жодної сторони, де було б чотири умовно повільні балади. Є ця грайливість образів.
І загалом є певна концептуальність. Ти ніби потрапляєш у вигаданий світ, де поети переплітаються між собою крізь епохи, де існують ці хмільні двори, де вони спілкуються між собою через нас, музикантів, зі слухачем.
Бо з одного боку в нас є київські двори, де виникають менти, хіпівські тусівки, ці бітники київські. А з іншого — умовний хмільний Тарас Шевченко, який стріляє дівчатам цигарку на вулиці. Це, звісно, образи, але вони між собою перегукуються. Цілком можливо, що він мав на увазі саме Київ. Інша епоха — те саме місто. Є концептуальна спорідненість.
Беремо, наприклад, «Страх» на вірш Іздрика — там теж ця тема мандрівних музик, які переїжджають з міста в місто, в такому хмільному, творчому стані. Вони гублять картки, документи, але для них головне — бути потрібними своїй аудиторії. Вони виступають, а мандрівка — це подорож вічності, а не про бабло чи славу. Це вже декаданс і чиста поетика.
І ця концептуальна лінія тягнеться крізь увесь альбом і доходить до пісні «Камаради» — такої переможної реляції, з одного боку оди війську, а з іншого — світлого мажорного акорду на фінал. Таке собі маленьке життя від А до Я.
Роман: І тут є дуже важливий момент. Насправді Юрко взяв на себе цю місію — психологію треклиста. Зробив це в стилі Андрія Єрмака: «Я зробив — тепер ви ставте плюсики». Але це дуже правильний підхід.
Юрко щойно розповів про мандрівку епохами, поезіями, містами — і це працює. Бо ми живемо в епоху, коли альбоми слухають переважно гурмани. Так само, як книжки від А до Я читає вже майже вимираючий вид Homo sapiens.
Але ми завжди мислимо своєю аудиторією. І дуже тішимося, що серед молоді з’явилося багато людей, які читають поезію і знають її. На наших концертах перші ряди — це здебільшого молоді слухачі, і вони знають тексти, які ми співаємо десятиліттями. Вони усвідомлюють, що співають вірш, який старший за них самих.
Нам важливо, щоб цей альбом сприймався як мандрівка — від першого треку до останнього. А не як оцей сучасний формат: «я покажу вам 15 секунд у тіктоці, якщо буде 5 тисяч лайків — покажу ще 30 секунд». А потім з цього лайна зліплять «альбом».
Те, що ми робимо, — це антитеза до цієї формули українського шоу-бізнесу. Вона сьогодні жахлива.
У нас є друзі-індикатори, чия думка для нас важлива. Наприклад, Роман Кальмук з FDR Studio. Коли ми показали йому перший сингл, він сказав: «О, музика з’явилася. Кидайте ще. Коли альбом?» — і це дуже показово.
Я сам сів у машині, увімкнув альбом і слухав його як слухач від початку до кінця. І реально кайфанув. А для музиканта це рідкість, бо після зведень деякі пісні тобі просто стають поперек горла.
Перші, хто не хочуть чути свої пісні, — це ті, хто їх довго народжував. А тут усе народжувалося швидко і природно. Тому я слухаю і кайфую.
Юрко скинув нам у чат відгук Володимира В’ятровича — він написав, що наш альбом і «Ти — космос» для нього дві головні культурні події року. А Володя Ар’єв писав мені о третій ночі, бо прослухав альбом “від А до Я” й не міг не поділитися.
І для нас дуже важливо, що люди зі смаком, не деформовані соцмережами, сприйняли альбом саме так, як задумував Юрко. Він вам пояснив психологію, і вона спрацювала на півтори тисячі відсотків.
Романе, ви розповіли про те, що аудиторія у вас зараз складається із молодих людей. І це дуже круто, враховуючи, що у вас була пауза 11 років. Як ви відчуваєте, який вплив на молодь зараз має «Мертвий півень»?
Роман: Зараз говорити про якісь впливи дуже важко. До речі, Юрко може це підтвердити: він свого часу… Я не знаю, чи ти ще очолюєш, Юрко, той клуб шанувальників The Beatles у Львові?
Юрко: Ні, наразі він призупинився у зв’язку з війною.
Роман: Юрко недаремно має псевдонім «Леннон», бо він бітломан, як то кажуть, від народження. І не раз — навіть у межах мого курсу, який я читаю як гостьовий лектор в УКУ, — ми це аналізували: історія назад ніколи не повернеться. Вона має свої історичні шаблони.
The Beatles могли відбутися як музичний феномен саме тоді, коли вони відбулися. Я просто уявляю: от сьогодні з’являються The Beatles. Вони стали б явищем? Я впевнений: якби Леннон і Маккартні з’явилися сьогодні та не підписали б цілу групу дорогих SMMників, то їх могли б і не помітити. Якби ті не почали розкидати їх по інстаграмах, тіктоках і всьому іншому.
Тому для нас зараз важливо не те, що ми «впливаємо»… тут важко щось виміряти… А те, щоб зачепило покоління, яке подорослішало в режимі, коли ми не грали. Нас одинадцять років не існувало. І ці люди відкривають нас для себе на концертах. А вже після концертів, думаю, спрацьовує індукція: вони хочуть залізти глибше, починають слухати попередні альбоми, дивитися історію, всі інші речі.
І ще важливіше: нам не стільки про точкову популярність, скільки про те, що філософія, закладена нами ще на початку 90-х, відбулася.
Пам’ятаю, як ми нищили печінку між деревами в парку «Погулянка». Було таке творче об’єднання: «Брати Гадюкіни», «Плач Єремії» і «Мертвий Півень». Колективно бухали троє. І там ми говорили про класичну проблему того часу: люте безгрошів’я. При тому частина колективів втрималася, а сотні шикарних, талановитих розлетілися просто тому, що не мали що їсти.
Ми тоді думали: яка місія, для чого це все? І дійшли до спільного знаменника: перегній дається в чорнозем, щоб потім був хороший врожай. Як казав Кузя: «Ну то що, виходить, ми всі — гній?» Ми кажемо: «Так, але хороший — той, який хорошими фірами везуть на поле».
І ми бачимо, що ця формула спрацювала. Бо зараз з’явилося ціле покоління, яке хоче зрозуміти: що було в 70-х, що було в 80-х. Вони це слухають, розповсюджують. І у відповідь музиканти теж включаються: роблять ремікси, освіжають кавери 60–70-х, бо багато чого тоді за совка нормально не було зафіксовано, записано. Є цілі тусовки ентузіастів, які беруть совєтські вініли або старі записи й ремастерять — і воно звучить шикарно. І старші покоління згадують: не тільки «Смерічка», «Водограй» і «Кобза» були. Виявляється, десятки груп грали тоді фанк, рок і все інше — і це було реально круто. Назви зараз практично забуті: «Дзвони», «Візерунки шляхів»… безліч гуртів, які робили неймовірну музику. І саме проукраїнську.
Для нас цей феномен саме такий. І ми з задоволенням бачимо, що це не «фішка Львова» чи «фішка Києва». У кожному місті на концертах завжди є три покоління. В Ужгороді до нас підійшла така біг-мама, тьотя: «Я була студенткою ще на ваших концертах на початку 2000-х». Ми в Закарпатті не так часто виступали, тому їй це запам’яталося. І тут виявляється, що її дочка привела її. Стоїть така секс-бомба, років двадцять. І ти розумієш: уже два покоління.
І це видно у всіх містах. Бо молодь зараз не тільки хоче «користуватися моментом» і алгоритмами соцмереж. Вона хоче розуміти, що було до того. Бо зазвичай у совку нас вчили з точністю до навпаки: «все, що було до нас, — гівно». «Я з’явився — з цього моменту все почалося: література, мистецтво, кіно». А все раніше — «нафталін», «не витрачайте час». Зараз є запит на тяглість і розуміння.
Ми свого часу заздрили сусідам: попри окупацію поляки зафіксували свої 50-ті, 60-ті, 70-ті, 80-ті. Вони мають золотий фонд. Так само це було в Югославії, на Балканах: серби, хорвати, словенці — у них це все зафіксовано. А в нас — не фіксувалося і знищувалося. Або людей вбивали, як Івасюка, або просто не записували за принципом: «самі помруть і зіп’ються — і нічого українського буржуазного не було».
І цей момент ми зараз фіксуємо на кожному концерті. От зараз у нас буде тур: стартуємо 23 січня у Львові й закінчуємо Києвом. Це міні-тур, але ми знову будемо в знакових містах — Харків, Дніпро і так далі. І знову побачимо ту саму картину: два-три покоління в залі. І тоді зовсім інша вібрація.
Бо є моменти, коли ми співаємо стару «Холодно», яка складається з нашого тексту і шматка прози Андруховича. І цей шматок прози — дай Боже — а люди в залі з пам’яті просто підспівують. І це дуже класно.
Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про тур. Що ви виконуватимете зі старих пісень, улюблених серед фанатів? І чи чекати на якісь візуальні сюрпризи?
Юрко: Я, до речі, помітив, що в нас у цьому альбомі дуже непогано з візуальною частиною. Майже половина пісень уже мають кліпи або лірик-відео. Логічно, що на концертах буде продуманий відеоряд. Це красиво і, як на мене, абсолютно правильно. І, звісно, ми будемо намагатися відтворити, якщо не весь альбом, то майже всі ключові пісні.
Роман: Я думаю, що все-таки весь. Бо ми фактично вже навіть на останній репетиції… дійшли спільного знаменника. Тобто це буде саме тур підтримки альбому.
Ми точно зіграємо весь альбом. А що ще до нього «доклеїться» — це вже процес усушки, утруски і всього іншого. Але новий альбом — повністю.
Юрко: Мені дуже подобається ідея додавати в окремих містах пісню, яка є саме для цього міста актуальною. Наприклад, у Франківську нам страшенно хотілося зіграти «Гуцулку Ксеню» — і вона неймовірно зайшла. В Одесі ми грали нову пісню «Коктебель», і вона там прозвучала абсолютно органічно. Дуже символічно було, що хтось підняв великий прапор із написом «Крим». Це було дуже сильно.
Роман: А в Харкові ми обов’язково зіграємо «Поцілунок». Бо ця пісня тепер уже приросла до Харкова. І, відповідно, якщо концерт буде після Різдва, то ми точно зіграємо «Фаустове свято. Ніч» Андруховича — з присмаком куті.
Юрко: До того, що Роман сказав: харків’янка Ніка Кужушко, поетка і художниця, на жаль, загинула минулого року. І однією з її робіт була ілюстрація до пісні «Поцілунок». Дуже гарна робота. Нещодавно з ініціативи Сергія Жадана та ще кількох людей вийшла збірка її віршів і художніх робіт. Також започаткували конкурс для молодих художників імені Ніки Кужушко. І тепер ми дуже часто присвячуємо «Поцілунок» саме їй.
У Харкові на концерт прийшли її батьки. Ми з ними поговорили, як могли — підтримали, втішили. Вони, зокрема, були ініціаторами фонду її імені.
Роман: Для нас було важливо особисто з ними познайомитися. Є ще Даня в Харкові, якого москалі вбили… Тобто є знакові фігури, яких ми втратили через цю війну. Люди, які були частиною цієї бульбашки, процесу творення справжнього українського.
Тому «Поцілунок» так і перейшов у цей контекст. Я, чесно кажучи, завжди цього боявся. Бо пам’ятаю, як колись, ще коли ми співали в Галицькому камерному хорі «Євшан», ми фанатіли від лемківських пісень. Вони мають блюзову природу, синкопу — це, по суті, найбільш джазовий український фольклор.
А потім «Піккардійська терція» заспівала «Пливе кача по Тисині». І коли почалися вбивства, ця пісня стала реквіємом, звуковою доріжкою трагедії. І вона вже не може відірватися від цієї асоціації. Пісня починає жити іншим життям, нею вже керує пам’ять.
У нас із «Поцілунком» трохи інакше, слава Богу. Не така страшна конотація, як у «Пливе кача…». Але при цьому її просять у всіх містах. Я навіть не знаю, з чиєї легкої руки хтось написав, що «Поцілунок» — це, мовляв, «рання українська готика». Думаю, Віктор Неборак дуже довго реготав би, почувши, що його готиком зробили.
Юрко: А от «Гобелен» — це якраз ще з першої версії альбому «Міський бог Ерос». Ми, до речі, його відреставрували в Лондоні. І знайшлися фани, які писали: «Нащо ви зіпсували цей автентичний ху*овий звук?» А там був такий шум, що реально шипіло в вухо. Мені здається, що зараз стало значно краще: наче вату з вух витягнули. Інструменти почали звучати, все стало читабельніше.
А коли ви, до речі, плануєте реліз останнього альбому на вінілі?
Юрко: Процес ми запустили ще у вересні. Планували на січень, але чи так воно буде — треба ще уточнювати. Я дуже сподіваюся, що вийде. Можливо, зробимо якісь передпрослуховування.
Роман: У нас уже є кілька альбомів на вінілі. Для всіх, хто фанат цього бомбезного звуку — вініл реально повернувся, і це дуже круто. На вінілі вже вийшли «ЕТО», «Шабадабада», «Радіо Афродита» і «Il Testamento». Тобто чотири альбоми вже доступні. Вони всі лімітовані. Реально лімітовані. У нас мозолі на пальцях у всіх учасників «Мертвого Півня», бо кожен вініл треба підписати вручну. У кожному альбомі є вкладка з унікальними архівними фотографіями, і на ній — автентичні автографи. Вініли пронумеровані. А підписати за раз 300 вкладок — нехай хтось спробує. Після цього реально сидиш і загоюєш мозолі.
Юрко: Я бачив буклети нового альбому, які будуть у вінілі — вони дуже класно зроблені. Такий нуарний стиль, чорнобілі тони. Це було спеціальне рішення. Він буде подвійний, дуже красивий.
Плюс обкладинку робив геніальний Влодко Кауфман. Вона одразу створювалася з розрахунку на вініл — цей квадратний формат, вся ця візуальна логіка.
Роман: Це взагалі окремий напрямок мистецтва. Я, наприклад, нещодавно зловив себе на тому, що мені постійно вилітає реклама книжки з культовими обкладинками рок-альбомів за останні 50 років. І виявляється, що навіть така книжка — вже раритет, її розкуповують швидше, ніж встигають друкувати.
У нас обкладинки завжди були пов’язані з візуальним мистецтвом. Починаючи з другого альбому — це завжди художні роботи. Одну з них, картину з альбому «Il Testamento», ми згодом навіть викупили у художника Олександра Савченка. Ми подарували її Ярині Якуб’як на весілля. Зараз вона висить у Філадельфії.
І цікаво, що доля так закрутила, що Савченко, який починав з нами ще на «Il Testamento», знову до нас повернувся. Саме він є автором півтисячі окремих малюнків, з яких складено анімаційний кліп на «Камаради».
Є ще альбом «Шабадабада», оформлений картиною, яка народилася буквально при нас. Влодко Кауфман, слухаючи пісню в навушниках, настільки загорівся, що просто намалював півня на звичайній серветці кольоровими фломастерами. Ми ту серветку несли, як реліквію, аби не розсипалася, щоб встигнути її відсканувати. І в результаті саме вона стала обкладинкою альбому.
Попереду — тур містами України, де «Поезії хмільних дворів» прозвучать наживо від першої до останньої ноти, разом із улюбленими піснями, особливими присвятами й несподіваними акцентами для кожного міста. Купуйте квитки, приходьте слухати й проживати цей альбом разом!
Спілкувався: Михайло Товтин
