renie cares та Olena Karas презентують спільну роботу — “правила гри”
21 листопада відбудеться реліз максі-синглу “правила гри” — колаборації renie cares та Olena Karas, створеної як двочастинний диптих про близькість, яка існує навіть тоді, коли її спершу важко розгледіти.
Музично “правила гри” балансують між атмосферним українським інді, джазовою пластичністю та камерною чутливістю. Це диптих, бо пісня має дві форми: зовнішній діалог і внутрішнє зізнання — і вони чесні тільки разом.
У центрі композиції — розмова. Там, де була тиша, з’являється слово. Це історія про те, що взаєморозуміння не падає з неба — воно росте між людьми поступово, через біль, відкритість і маленькі кроки назустріч (а спершу навіть через саме взаємне! бажання “зустрічі”).
Пісня відкривається рядками про погляд, що бачить глибше за вимовлене. І розгортається у розуміння: “єдине стабільне — постійні зміни”.
Поки ми цього не визнаємо, ми й далі будемо губитися у власних реакціях.
Olena Karas:
“Натхнення до створення цієї роботи прийшло до мене як дуже чистий, беззаперечний імпульс, який неможливо ігнорувати. Усе почалося з фортепіанної партії — вона ніби взяла мене за руку, повела своїм шляхом і врешті привела до колаборації з Рені.
Мені одразу відчулося, що ця пісня — про ті речі, які складно описати словами, але на які варто дивитися з різних кутів.
Ми всі, як духовні створіння у людських тілах, торкаємося різних станів і пізнаємо їх по-своєму. І в цьому просторі завжди є місце для вразливості, чесності та справжнього діалогу.”
renie cares:
“Ця співпраця дуже красиво й світло супроводжувала нещодавній трансформаційний період мого життя. Це такий подарунок мені від Оленки. У тексті навіть видніється мій кричущий запит на комунікацію; але поки пісня дійшла до ваших вушок, я прожила кожнісіньке слово тут.
Назва “правила гри” не про вказівку на то, як правильно прожити це життя, а про нову етику близькості. Можу говорити про себе: з дитинства засвоївся конкретний патерн взаємодії з “іншим”, і тепер дуже важливо його переписати.
Люди говорять здебільшого в думках; а треба вголос.
У цій композиції двоє людей сидять одне навпроти одного, придивляються, вивчають страхи, нарешті говорять; і раптом стає помітно: там, де колись пекло, тепер лишається тільки тінь. Травми не обов’язково зникають, але вони вже не керують контактом.”
