Творчий перезапуск: Нікіта Кісельов про зміни

Новий етап творчості Нікіти Кісельова розпочався не в студії, а серед карпатських гір. Саме там артист знайшов натхнення, яке згодом перетворилося на «Вівтар», «БІТ ТРЕМБІТ» і «Крила лелеки». Ми поговорили про пошуки власного стилю, роботу зі штучним інтелектом і музику, яка народжується з українського коріння.

Розкажіть, як вам було братися за таку класику, як «Вівтар» Степана Гіги? І як вдалося знайти баланс між власним звучанням та переосмисленням цієї пісні?

Почну з того, що я дуже довго шукав нове звучання. Якщо простежити мою кар’єру за останні три роки, то можна сказати, що вона почалася заново. Я постійно змінювався, шукав себе, не стояв на місці. Була романтична лінія, яка завжди добре працювала зі слухачами. Мені було цікаво працювати з такою музикою, але все одно хотілося знайти щось особливе, оригінальне й неповторне. Те, що максимально характеризувало б мене як артиста, давало б енергію і водночас могло б відгукнутися широкій аудиторії.

Взимку я був у Карпатах. Їхав на підйомнику, дивився на засніжені гори, ліси, сосни й подумав, що, напевно, саме звідси має прийти нове звучання. Мені здається, що витоки української музики зароджуються саме там. Гуцульські мотиви, трембіти, цимбали, народні інструменти — усе це є в нашому ДНК. Ця музика справді піднімає дух, і в ній є щось магічне: коли її чуєш, усередині ніби щось прокидається.

Коли мені запропонували зробити пісню до вечора пам’яті Степана Гіги та виступити на концерті в Палаці спорту, це стало дуже важливою подією. Це був мій перший Палац спорту, найбільша сцена в моєму житті. Я дуже готувався.

Мені запропонували кілька пісень на вибір. Серед них були «Цей сон» і ще одна композиція. Я обрав «Вівтар». Довго думав, як зробити так, щоб пісня звучала сучасно, але при цьому не втратила свого потенціалу й масштабу. Спочатку ми зробили версію у стилі Bad Bunny: дуже латинську, модну. Я послухав, показав друзям, команді, але вона нікого не зачепила. Тому пошуки тривали. Насправді було багато різних версій цієї пісні. І коли нарешті всі пазли склалися докупи, я зрозумів, що саме ця версія стала дуже потужною. Відчув, що це звучання може зачепити широку аудиторію. Мені здається, у ньому є щось нове для сучасної української естради.

Чому саме «Вівтар» відгукнувся вам найбільше серед запропонованих пісень?

Чесно кажучи, це була найвідоміша пісня з тих, що мені запропонували. У мене вже був досвід виконання менш відомих композицій, і я зрозумів, що людям цікавіше, коли пісня вже стала народною, коли її всі знають.

А ще тут неймовірна лірика. Найкращі хіти Степана Гіги завжди дуже сильні саме текстами. «Вівтар» — про нерозділене кохання, про самовідданість у почуттях. Це дуже резонує мені як артисту.

Ви довго шукали своє звучання, але водночас усе сталося доволі природно, після тієї поїздки в Карпати? Тобто це був більше внутрішній поштовх, ніж запланований крок?

Так. Я шукав щось у наших давніх музичних традиціях і хотів поєднати це з сучасністю. Зробити мікс сьогодення й стародавніх мотивів.

А як ви почуваєтеся зараз, коли слухачам справді відгукнулася ваша версія?

Для мене це завжди виклик рухатися далі. Я не дуже багато думаю про те, щоб просто насолоджуватися успіхом. Звісно, мені дуже приємно, коли люди пишуть, що слухають пісню, знімають тисячі відео в TikTok. Я дуже чекав моменту, коли в мене буде настільки велика аудиторія, якій можна показувати нові роботи. Власне, цими роботами я і живу.

Люди чують пісню вже готовою, коли вона виходить. А я працюю над нею від місяця до двох. До моменту релізу вона для мене вже заслухана. Коли ти 24/7 займаєшся кожним словом, кожним інструментом, зйомками кліпу, то в день виходу вже не отримуєш того самого задоволення. Але через кілька місяців, коли починаю співати її на концертах, знову занурююся в цей стан і відкриваю пісню по-новому.

Найбільше мені подобається єднання з людьми під час концертів. Зараз пісня виходить, і вже за тиждень-два люди знають її напам’ять. Як тільки вона починає набирати обертів у TikTok, одразу стає впізнаваною. Я зараз їжджу з концертами й бачу, як люди вже співають абсолютно нові пісні. Наскільки ж круто працює інтернет. Навіть якщо композиція не звучить на радіо роками, тисячі людей усе одно її знають завдяки TikTok. І це неймовірно і для артистів, і для слухачів. За дуже короткий час можна об’єднатися навколо музики й разом створити справжню магію.

Ви казали, що після успіху одразу думаєте про наступні кроки. Незабаром вийшла пісня «БІТ ТРЕМБІТ», яка відчувається як продовження цієї народної тематики, але вже має інший, більш драйвовий саунд. Чи можна сказати, що це вектор вашого майбутнього звучання? 

Так, сто відсотків. Я думаю, що це моє нове звучання. І в нього хочу дедалі глибше занурюватися, тому що три пісні ще не можуть розповісти всю історію. Я взагалі планую зробити експедицію Карпатами: зібрати незвичайні інструменти, записати місцеві мелодії чи вірші, поспілкуватися з людьми, які живуть там поколіннями. Якщо вийде, хотілося б навіть зробити невелику документальну замальовку або фільм про це.

Не хочеться, щоб люди подумали: мовляв, один трек «залетів», і тепер я просто штампую схожі пісні. Насправді мені дійсно цікаво занурюватися в цю тему, вивчати творчість наших естрадних артистів того часу: Степана Гіги, Івана Поповича, Василя Зінкевича та багатьох інших. Для мене це неймовірний пласт музики, і багатьох із цих артистів я відкрив для себе лише зараз. Відчуваю величезне натхнення і впевнений, що попереду ще багато таких пісень.

Чи хотіли б ви згодом об’єднати ці композиції в цілісний альбом?

Конкретного плану поки немає, але така думка є. Я розумію, що зараз епоха синглів і саме так найкраще працює просування. Але мені самому дуже подобається формат альбому. Коли заходиш до улюбленого артиста, а там одразу 8–10 пісень, які можна слухати одна за одною, — це зовсім інший досвід.

Я б із задоволенням зібрав альбом, можливо, додав би ще п’ять нових композицій. Просто його потрібно правильно сформувати. Ідея є, але конкретних термінів поки немає.

Чи змінилося ваше сприйняття себе як артиста після початку цього нового етапу?

Насправді цей етап почався приблизно рік тому із внутрішньої трансформації, зі схуднення, великої роботи над собою. Я не знаю, чи це була депресія, чи просто дуже похмурий період у житті. Не через якісь конкретні думки, а через відчуття, ніби життя затягнуло тебе в певний стан. У мене були концерти, зустрічі з прихильниками, виходили пісні, були хіти. Але я не відчував такого сильного зв’язку з аудиторією, до якого завжди прагнув.

І саме через внутрішню трансформацію, переосмислення життя, зміни зовнішності та внутрішнього стану все поступово привело мене до нового етапу. Змінилася енергія, змінилося звучання, змінився я сам. Зараз я зовсім інакше виходжу на сцену. Просто вилітаю туди й дуже хочу поділитися цією енергією з людьми. Я справді радий, що зараз усе складається саме так.

Давайте поговоримо про ваш найсвіжіший реліз — «Крила лелеки». Це дуже цікавий випадок, коли демо-пісня, згенерована ШІ, стала популярною ще до офіційного релізу. Як вам вдалося випустити її офіційно, враховуючи боротьбу між артистами за хуковий приспів?

Насправді ніхто прямо не боровся за неї. Просто були різні пропозиції автору приспіву. Взагалі, цьому приспіву вже три роки. Спочатку був невеликий уривок, який написав виконавець AGAPE разом із DNK. Він звучав зовсім інакше, ніж зараз. Тоді цей фрагмент навіть був у TikTok, але не став вірусним і про нього просто забули.

Пізніше з’явився саунд-продюсер, якому надіслали демозаписи. Саме він зробив той хоровий фрагмент із приспівом про лелек і фортепіанною гармонією. Потім це демо почали пропонувати різним артистам. Згодом один із авторів DNK переробив цей уривок у більш танцювальне звучання й виклав його, щоб подивитися на реакцію аудиторії. Саме тоді я почув цей фрагмент. У мене вже були «Вівтар» і «БІТ ТРЕМБІТ», і коли я його відкрив, одразу відчув: це хіт. Буває таке відчуття, коли просто все всередині перевертається.

У той же день я написав автору й запропонував співпрацю. Почалися перемовини. Вони тривали кілька днів. Ми обговорювали фінансові питання, документи та всі юридичні моменти. Паралельно в мережі з’явилася версія Kalush. Наскільки я розумію, це була саме та демоверсія, яку зробив саунд-продюсер. Олег Псюк просто виклав її у своєму TikTok. Чому — я досі не знаю, адже ця пісня йому не належала. Це було лише демо, яке автори пропонували артистам.

Побачивши це, я зрозумів, що фрагмент починає стрімко набирати популярність. Думаю, Олег також хотів працювати з цією піснею, але мої домовленості з авторами виявилися для них цікавішими. Ми підписали всі документи. Потім попросили Олега прибрати відео з TikTok, але він відмовився. Сказав, що це просто TikTok.

Зрештою, ми залишили все як є. Насправді він навіть допоміг пісні, бо зробив їй додаткове промо. На початку люди трохи плуталися, кому належить ця композиція. Але зараз, думаю, усе вже зрозуміло.

Цей трек пройшов стільки трансформацій. До того ж у ньому є й слід штучного інтелекту.

Так. Я цього взагалі не соромлюся. У кількох моїх піснях використовувався Suno, і я завжди вказую його як співавтора. Не бачу в цьому нічого поганого. Це дуже цікава платформа, яка дає можливість творити людям, у яких немає доступу до професійної студії. А студія — це величезні витрати: музиканти, аранжувальники, запис.

У Suno можна хоча б спробувати різні стилі. Наприклад, попросити зробити латину чи будь-який інший напрямок і зрозуміти, як це потенційно може звучати. У випадку з «Крилами лелеки» ми повністю переписали хор, зробили нове аранжування. Я написав куплети, фактично створив увесь саунд пісні. Від оригіналу ми придбали лише той фрагмент приспіву, а все інше зробили самостійно.

Чи є для вас особисто якась межа, куди штучний інтелект не повинен заходити у творчості?

Насправді ні. Наприклад, у кліпі «Крила лелеки» ми використали штучний інтелект. Де знайти сто лелек, які летітимуть колоною? Ніде. Це або робити дорогі VFX, або використовувати ШІ.

Мені дуже цікаво спостерігати, як усе це розвивається. Потрібно занурюватися в нові технології якомога швидше, тому що все нове для мене — це розвиток. Якщо не рухатися вперед, можна просто втратити актуальність.

Штучний інтелект можна використовувати майже в будь-якому аспекті творчості, але все одно саме ти контролюєш процес. Ти модератор цього всього. Ідея, натхнення, задум — усе це залишається людським. Ти обираєш версії, слова, можеш нескінченно редагувати результат.

Тексти, наприклад, я ще ніколи повністю не писав за допомогою штучного інтелекту. Зараз експериментую, питаю ідеї. ChatGPT, чесно кажучи, поки не дуже добре з цим справляється. Є Claude, є інші моделі, які іноді можуть запропонувати цікаві образи чи вдалі мовні звороти.

Я часто користуюся ШІ ще й тому, що ми всі українізуємося. Бувають слова, які гарно звучать, але я не знаю їхнього значення. Запитую, і чат одразу пояснює. Для мене він уже став своєрідним підручником. Це навіть зручніше, ніж Google. Та й зараз, здається, вже майже ніхто не гуглить.

Як ви думаєте, чи може колись статися так, що штучний інтелект повністю замінить артистів і попиту на живих виконавців більше не буде?

Думаю, що ні. Люди завжди хотітимуть прийти на концерт, послухати артиста наживо, заспівати разом із ним. Можливо, колись будуть якісь роботи, які теж збиратимуть аудиторію, але поки існують люди, існує й ця енергія єднання.

У це можна вірити або не вірити, але вона справді є. Я, наприклад, завжди відчуваю різницю. Якщо в мене поганий настрій, це помітно навіть на концерті. Я роблю все те саме, але немає того внутрішнього стану. А коли настрій хороший — тоді й ми, і публіка перебуваємо зовсім в іншій атмосфері.

Хоча мені здається, що у штучного інтелекту є своя перевага. Іноді людині може подобатися пісня, але не подобатися сам артист. Ми часто шукаємо, до чого причепитися: не така футболка, не так заспівав, ще щось. А штучний інтелект у цьому сенсі нейтральний. Він просто створює музику. Тобі подобається або не подобається сама пісня, без прив’язки до особистості.

Тому якщо не буде якихось законодавчих обмежень щодо ШІ-музики на Spotify, у TikTok чи інших платформах, мені здається, цей напрямок і далі існуватиме як окрема категорія артистів — без обличчя, без особистої історії. Умовно кажучи, як феномен «Клавдії Петрівни».

Попереду — ще більше музичних експериментів, а ми й надалі стежитимемо за новим етапом творчості Нікіти Кісельова.

Спілкувався: Михайло Товтин