«Усередині Паліндрома»: Степан Бурбан про перший благодійний тур Європою, музику як терапію та роль артиста в час війни
Ти часто торкаєшся соціальних тем у своїй творчості. На що, на твою думку, здатна музика у зміні суспільства?
Мені здається, що музика, як і культура загалом — це потужна сила, яка здатна впливати на людей. Іноді — кардинально. У випадку Паліндрома я бачу навколо себе невелику, але дуже щиру спільноту. Це не просто слухачі — це ті, з ким ми зростали разом. І мені здається, що ми взаємно змінюємо одне одного. Вони мене навчили не уникати відповідальності, а я, можливо, когось з них — бути чесним із собою. Це мікросвіт, у якому щось точно змінюється. І це вже немало.
Як ти розумієш, що трек завершено? І чи буває, що якась пісня здається тобі недосяжною?
Завершення треку для мене — це радше технічний момент. Усе, що найцікавіше, вже сталося під час його створення. Якщо цей процес був живим, справжнім — значить, час витрачено не дарма. А от щодо ідеального треку — так, у мене є таке відчуття, що десь попереду є той самий, «той» трек, до якого ще треба дорости. Але, мабуть, саме тому я і не хочу його знаходити — бо тоді рух припиниться.
Тебе часто порівнюють із раннім Скрябіним. Наскільки тобі це близько?
Ці порівняння були особливо помітні на початку, коли звучання Паліндрома тільки формувалось. Спершу це дратувало — хотілося бути “своїм”, унікальним. А потім я просто прийняв: музика Скрябіна була важливою для мене, тож це нормально, що вона десь відлунює. Зараз я шукаю щось більш своє, хоч сліди впливу можуть залишатися — але вже не як шаблон, а як легкий підтекст.
Що для тебе складніше — написати пісню чи передати її емоцію наживо?
Я навіть не намагаюсь передати на сцені все, що відчував під час написання. Це нереально — кожен твір, кожне слово має сенс лише в авторському контексті. Я не очікую, що слухач переживе те саме. Але якщо він знайде у пісні щось своє — це і є головне.
Чи була пісня, яка тебе самого вразила після того, як ти її написав?
Насправді — кожна. У момент, коли пісня готова, я зазвичай слухаю демку в навушниках по колу, гуляючи з сигаретою. І вона мене вражає — поки емоції ще живі. Це повторюється щоразу.
Звідки береш натхнення — більше з себе чи з людей навколо?
Це щось змішане. Люди, історії, переживання — усе зливається в одне. Я все пропускаю через себе, і воно стає особистим. Тому натхнення — це суміш зовнішнього й внутрішнього.
Твої пісні називають відвертими. Як ти вирішуєш, що варто виносити в пісню, а що залишити тільки для себе?
На цьому етапі я вже практично не бачу меж між особистим і тим, що можна транслювати. Усе, що я пишу, — це рефлексія. Я не ставлю внутрішній фільтр і не думаю, як це сприймуть інші. Це чесність із самим собою — ось і все.
Якою була б твоя музика, якби вона була людиною?
Вона була б дуже схожа на мене. Мовчазна, замислена, без зайвих емоцій. Я не вигадую персонажів — усе, що є в музиці, це я, без прикрас.
Як бачиш свою роль у музиці зараз? Ти більше артист, спостерігач чи транслятор ідей?
Я трохи самозванець. Мені комфортно бачити себе у списках музикантів, хоча найбільше мене цікавить можливість через музику сказати щось особисте. Це спосіб самоствердження, мій щоденник, тільки публічний.
Що відчуваєш, коли слухачі бачать у твоїх піснях сенси, яких ти не закладав?
Це круто. Так і має бути. Кожен витвір мистецтва — це про взаємодію. Якщо людина знайшла у твоєму треку щось своє — значить, він працює. І неважливо, чи це збігається з моїм баченням.
Чи думаєш ти про слухача під час створення пісень?
Ні, я завжди пишу для себе. Інакше це буде нечесно. Коли перестаєш шукати внутрішній діалог, а починаєш догоджати — усе розвалюється.
Музика — це терапія? І якщо так, то для кого більше: для тебе чи для слухача?
Це обопільний процес. Я отримую полегшення в процесі створення, а слухач — у момент прослуховування. Звучить ідеально, але так воно і є. Відгуки людей це тільки підтверджують.
Як війна змінила твоє ставлення до музики?
Головне — не втратити відчуття, що це все ще гра. Якщо музика стане рутиною або серйозною справою з планерками — мені стане нудно. А поки це експеримент, вона жива.
Є теми або жанри, до яких ти ніколи не торкнешся?
Ні, табу в мене немає. Якщо є смак і ідея — можна заговорити про що завгодно, у будь-якому жанрі. Питання лише в подачі.
У твоїх піснях багато спостереження за світом. Ти більше учасник чи глядач?
Я — спостерігач. Мені ближче відчуття режисера, який дивиться на сцену збоку, але водночас усе розуміє й проживає.
Що важливіше — текст чи музика?
У моєму випадку — обидва. Це завжди симбіоз.
Якби ти створював саундтрек до важливого історичного моменту України — що б це було?
Я би обрав момент проголошення Незалежності у 1991 році. І саундтрек був би тривожним, передчуттєвим. Така музика, яка готує до непростого майбутнього.
Що для тебе означає тиша?
Тиша — мій природний простір. Як одяг нейтрального кольору — не привертає уваги, але в ньому комфортно. У тиші я збираюся докупи, думаю, творю.
ПЕРЕД ЄВРОТУРОМ
Перший закордонний тур Паліндрома: очікування, благодійність і нові треки
Перший європейський тур — це завжди особливо. Яким ти його відчуваєш зараз, напередодні?
Цей тур для мене схожий на велике свято. Це справжній перший вихід за межі України, перша можливість поглянути в очі слухачам, які роками писали з різних куточків Європи: «Приїдьте, чекаємо». І хоч це не прем’єра як така, але масштаб — новий. Це шанс розширити діалог, побачити «своїх» людей за кордоном. А ще — трохи іноземців, які дивом знайшли Паліндром, і хоч не все розуміють, але чомусь це їм відгукується.
Що підштовхнуло тебе до ідеї зробити тур саме зараз?
Насправді, це було про відповідальність. Після кожного туру Україною в мене з’являється відчуття: треба ще, треба більше. Закордон — це, по суті, наступний логічний крок. І, в умовах війни, можливість зібрати більше донатів. Це не про «галочку» чи «спробувати новий ринок». Це про корисну справу, про шанс бути потрібним тут і зараз, у своїй ролі.
Програма концертів — це мікс старого і нового?
Так. Після київського і львівського концертів ми зібрали умовно «збірну» програму з усього періоду Паліндрома. Це такий собі «живий зріз» усього проєкту. Але в Європі вперше прозвучать пісні з нового альбому — прямо зараз працюю над ним. Тож вийде щось на кшталт ексклюзивного передпоказу.
Є певна логіка, як ти будуєш концерт?
Завжди. Початок — легший, більш драйвовий. Потім — занурення в глибше, складніше. І в фіналі — емоційна кульмінація. Це ніби емоційна арка для залу і для мене. Є думка додати в сетліст кілька давніх треків, які ми давно не грали, щось рідкісне. Такі сюрпризи — це теж важлива частина живого виступу.
Що для тебе головне під час концерту?
Моя фізична форма. Якщо я виснажений — нічого не вийде. Неможливо віддати енергію, коли всередині порожньо. Тому базово — бути відпочилим, сфокусованим. Я не допускаю концерти «аби як». Кожен має бути першим. І я в кожну пісню на сцені занурююсь наново, ніби щойно її написав.
Твоя музика — дуже контекстуальна. Як донести ідеї до тих, хто не знає української?
Контекст не обов’язковий, якщо працює атмосфера. Це все — голос, інтонації, світло, рух на сцені, навіть тиша між піснями. Усе має значення. Тексти — це те, що відкривається вже в навушниках. А концерт — це переживання, це контакт. Іноді — навіть без слів.
Є у тебе очікування щодо європейської публіки?
Не особливо. Навмисне не думаю про це. Хочу просто побачити, що воно таке — на практиці. Невідомість у цьому випадку — перевага. Не хочу будувати уявлень. Краще здивуватися.
Тур благодійний. Чи відчуваєш додатковий тиск через це?
Донат — це вже давно не щось окреме, це просто частина реальності. Це як квиток, як участь у спільній справі. Тож відповідальність, звісно, є — але не тисне. Це радше мотивація зробити максимум.
Нові пісні вже в турі. Як публіка реагує на них?
Це завжди дуже тиха реакція — бо слухач ще не знає тексту, не може підспівувати. Але саме в цій тиші є сила. Коли в залі стихає і кожен намагається зрозуміти, що ми граємо — це особлива мить. І заради таких моментів це все й робиться.
Натхнення в дорозі і вдома — воно різне?
Дорогою я майже не пишу. Іноді — шматки текстів, але рідко. Мені потрібна моя кімната, мій стіл, тиша, чашка чаю — усе на своїх місцях. Там і зʼявляється справжня рефлексія. Тур — це хаос. Для написання я обираю стабільність.
Що з мерчем? Буде щось ексклюзивне?
Так. Ми спеціально підготували унікальні позиції, які можна буде придбати лише на цьому турі. І, звісно, будуть знайомі речі — вініл, класичний мерч, усе, що полюбили наші слухачі за ці роки.
Як думаєш, як реагуватимуть іноземці на твої тексти, що часто дуже персональні?
Якщо хоча б один рядок зачепить людину — це вже перемога. Навіть якщо вона не зрозуміє всього. Люди завжди шукають своє, і якщо знаходять — тримаються за це.
Тур — це й про виснаження. Як відновлюєш сили?
Відпочинок — ключ. Я моментально “ламаюсь”, якщо щось іде не так. Але навчився вмикати внутрішній тумблер — перед концертом усе переключається. Іноді — просто завдяки публіці. Це працює.
Є місто, до якого особливе ставлення?
Берлін. Це перше місто, куди я поїхав за кордон. Перше місто, де я виступатиму. І просто місто, в якому мені комфортно бути наодинці. Там щось таке, що я не можу пояснити. Але Берлін — це завжди особливо.
Чи плануєш експерименти з форматом живих виступів у турі?
Ми вже маємо певну форму, яка працює. І хоч завжди можливі несподіванки — я не планую змінювати її радикально. Поки хочеться показати, чому ми навчилися.
Є ритуали перед концертом?
Зазвичай я просто стрибаю і віджимаюся. Але головне — налаштуватися ще зранку. Побути в тиші, з котом, із собою.
Як бачиш подальший розвиток Паліндрома після туру? Є амбіції виходити на інші ринки?
Не загадую. Я живу максимум на два дні вперед. Війна навчила не планувати надто далеко. Можливо, щось зміниться. Але наразі я не маю таких амбіцій — мій контекст дуже український, і я з цим ок.
Чим виступи українських артистів за кордоном, на твою думку, корисні?
Це не лише музика — це платформа, через яку ми говоримо про війну, збираємо кошти, доносимо меседжі. Це не просто концерти. Це — наша участь у спільній боротьбі.
Що ти хочеш сказати своїм фанам у Європі?
Прийдіть. Зафіксуйте цю весну разом із нами. Цей тур — унікальний. Навіть якщо буде ще один — він вже буде іншим. А цей — саме зараз. І він більше не повториться.
