«Моя мрія просто чекала свого часу»: Anelly про сольну кар’єру, підтримку близьких і новий творчий старт

Мрія стати артисткою супроводжувала Anelly з дитинства. Але шлях до власної музики виявився набагато довшим, ніж вона уявляла. За її плечима — роки пошуку себе, виступи на міжнародних сценах, життя в різних країнах, повернення додому та десятки випробувань, які лише зміцнили віру у власну мрію і, головне, допомогли знайти себе.

Сьогодні співачка починає сольну кар’єру вже з абсолютно іншим життєвим досвідом. Про дитячу мрію, підтримку близьких, повернення на «Караоке на майдані», дебютну пісню та бажання бути чесною зі своїми слухачами — у великому інтерв’ю з Anelly.

До переїзду за кордон ви вже займалися музикою. Якою була Anelly тоді? Про що мріяла і якою бачила свою кар’єру?

До переїзду за кордон музика вже була великою частиною мого життя. Після закінчення школи я дуже хотіла професійно займатися музикою. Але тато був категорично проти. Через це я навіть не подавала документи до творчих навчальних закладів. Ми настільки не могли знайти спільної мови, що майже пів року не розмовляли, хоча жили в одній квартирі.

Згодом тато все ж прийняв мій вибір. Коли я вже збиралася переїжджати за кордон, він спокійніше ставився до того, що я співаю. Натомість йому було дуже важко змиритися з тим, що я їду жити в іншу країну.

Я закінчила Одеську естрадно-циркову академію імені Леоніда Утьосова. Але саме тоді настав дуже непростий період у моєму житті — померла моя бабуся. Вона була моєю найближчою людиною, найкращою подругою і тією, хто найбільше вірив у мене. Вона завжди повторювала: «У тебе все вийде».

Після її смерті відкрилася одна сімейна історія, яка дуже зворушила мого тата. Саме тоді він дізнався, що все моє дитинство я займалася танцями, творчістю та відвідувала різні гуртки завдяки бабусі. Вона оплачувала всі заняття, а батьки навіть не здогадувалися про це. За п’ять хвилин до їхнього повернення з роботи я завжди встигала прибігти додому, і вони були впевнені, що ми весь цей час просто робили домашні завдання.

Для тата це стало справжнім відкриттям. Мені здається, саме після смерті бабусі в моєму житті почалися великі зміни.

Я ходила на безліч кастингів. Майже всюди мені говорили, що я талановита, але щоразу ніби чогось не вистачало. Здавалося, що всі двері переді мною зачинені. Паралельно потрібно було заробляти на життя. А ще я дуже мріяла подорожувати.

Саме тому ми з подругою наважилися поїхати до Китаю, хоча не знали мови. Для моїх батьків це стало справжнім шоком. Особливо для мами, адже все сталося невдовзі після смерті бабусі. Але я відчувала, що маю зробити цей крок.

Попри бажання розпочати новий етап життя, залишати Україну було дуже непросто. На той момент у мене вже було багато знайомих у творчому середовищі. Майже всі мої друзі були артистами, музикантами, співаками, ведучими. Ми часто збиралися в мене вдома, співали, спілкувалися, ділилися творчими ідеями. Жартома навіть називали мою кухню «зоряною».

Коли тато повертався додому, постійно дивувався: “Звідки ти всіх їх знаєш?”. А я лише усміхалася: “Це мої друзі”.

У Китаї мені вдалося заробити перші серйозні гроші. Повернувшись до України, я мріяла записати власну пісню. Мій друг, співак Микита Ломакін, написав для мене композицію, яку я придбала. Але попереду були ще витрати на запис і просування, тому я вирішила поїхати на тримісячний контракт до Дубая.

У підсумку ту пісню я так і не записала. Натомість у Дубаї залишилася майже на десять років. Це зовсім не входило в мої плани, але мені дуже сподобалося там жити й працювати.

За цей час я брала участь у різних музичних проєктах, виступала навіть на 154 поверсі Бурдж-Халіфи. Це один із моментів, якими я найбільше пишаюся. Кожен, хто піднімався на таку висоту, чув мій голос. І коли мене запитували, звідки я, я завжди з гордістю відповідала: «Я з України».

Також у Дубаї я презентувала свою першу англомовну пісню на місцевому радіо. Вона народилася під час пандемії. А вже після початку повномасштабної війни написала ще одну англомовну композицію, яку представила на дубайському телебаченні.

Увесь цей час я не будувала активну сольну кар’єру. Я писала музику насамперед для себе, тому що не могла жити без творчості. Але мрія стати артисткою ніколи не зникала. Вона просто чекала свого часу.

Десять років життя за кордоном — це великий етап. Що цей досвід найбільше змінив у вас як у людині та артистці?

За ці майже десять років я дуже змінилася. Саме в Дубаї пережила пандемію, початок повномасштабної війни, своє перше серйозне кохання. Там у мене згорів будинок, я потрапила в автомобільну аварію. У житті було багато випробувань, і, мабуть, саме вони зробили мене сильнішою.

Є ще один факт, про який мало хто знає. Коли я їхала за кордон, сказала батькам, що маю достатньо грошей. Насправді ж у кишені було лише 30 доларів.

Це був мій свідомий виклик. Я хотіла довести насамперед собі, що зможу самостійно побудувати життя без будь-чиєї допомоги.

Під час пандемії були моменти, коли мені не було чим заплатити за квартиру. Бували дні, коли не вистачало грошей навіть на їжу чи воду. Але я безмежно вдячна людям, які тоді підтримали мене. Саме завдяки їм я знайшла роботу.

Під час пандемії працювала контролером соціальної дистанції біля басейну. Стежила за тим, щоб люди не порушували карантинних обмежень. Саме тоді зрозуміла: із будь-якої ситуації завжди можна знайти вихід, якщо не опускати руки.

Чесно кажучи, раніше я була дуже невпевненою в собі. Коли мені робили компліменти, я думала, що люди просто хочуть мене підтримати. Мені здавалося, що я недостатньо хороша.

Лише з часом зрозуміла, що люди говорили щиро.

Я багато працювала над собою, займалася з психологом, пропрацьовувала дитячі страхи й комплекси. Я завжди знала, що сцена — це моє місце, але власні сумніви постійно заважали рухатися вперед.

Саме життя за кордоном навчило мене відповідати за себе, не боятися труднощів і довіряти собі.

Чому після десяти років за кордоном ви вирішили повернутися саме в Україну? Це було емоційне рішення чи добре продуманий крок?

Після пандемії я дедалі більше розуміла, що дуже хочу додому. Я неймовірно сумувала за Україною. На той момент уже минуло п’ять років, як я жила за кордоном. Я стала самостійною, звикла до нового життя, але бажання повернутися лише посилювалося.

Водночас я реально оцінювала ситуацію. Я розуміла, що в Україні навряд чи зможу заробляти так, як у Дубаї. Саме тому залишилася працювати там і перейшла в івент-менеджмент. Ми організовували різноманітні заходи, і моя кар’єра почала активно розвиватися.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, морально стало ще важче. Серце рвалося додому, але повертатися було страшно через небезпеку.

Через два роки після початку війни я все ж приїхала в Україну. Хотіла зробити сюрприз своїй сестрі, яка народила дитину. Я звільнилася з роботи й прилетіла до Києва, адже не бачила родину два роки.

Ця зустріч стала для мене дуже особливою. Нас навіть запросили до програми Лілії Ребрик «Дочекаюсь», де моя сім’я вперше побачила мене після довгої розлуки.

Саме тоді я зрозуміла, наскільки важко мені буде знову поїхати.

Повернувшись до Дубая, я впала в затяжну депресію. Почала працювати з психологом, намагалася зрозуміти себе й свої справжні бажання.

У 2025 році відчула, що більше не можу жити далеко від дому. Я стала частіше приїжджати в Україну. Так, було страшно через обстріли, але бажання бути поруч із рідними ставало сильнішим за страх.

Я багато молилася, радилася з психологом, друзями, близькими. Майже всі відмовляли мене від цього рішення. Навіть тато був категорично проти, бо дуже переживав за мене.

У Дубаї мене теж не хотіли відпускати. Ми стали справжньою командою, і для колег моє рішення було несподіваним. Вони й досі запитують, коли я повернуся.

Але для мене настав момент, коли я зрозуміла: хочу бачити, як росте мій племінник, хочу бути поруч із батьками. Під час війни ми втратили багатьох рідних, і переживати це на відстані було неймовірно боляче.

Тож я прийняла рішення. Зібрала все своє життя у дві валізи, решту речей роздала друзям і на початку 2026 року повернулася в Україну.

Це було не спонтанне рішення. Навпаки — дуже складне й добре обдумане. Я довго боролася зі своїми страхами, але зрештою зрозуміла: бути поруч із сім’єю для мене важливіше за комфорт, стабільність і будь-які матеріальні переваги.

Повернення додому після такого тривалого часу — це завжди новий старт. Що вас найбільше здивувало в Україні?

Повернення додому справді стало для мене новим початком. Я приїхала взимку. Було багато снігу, і я раптом зрозуміла, як сильно сумувала за українською зимою, за нашим повітрям, небом, запахами. Це були неймовірні відчуття. Тоді обстрілів було менше, ніж зараз, але вже були відключення світла.

Навесні почалися перші труднощі. Я писала багатьом людям щодо роботи, але майже ніхто не відповідав. Здавалося, що я нікому не потрібна.

Після десяти років життя в Дубаї мені було непросто адаптуватися. Там я жила зовсім в іншій реальності: їздила автомобілем, мала гарну квартиру, потім будинок біля моря, працювала на великих міжнародних заходах.

Тут усе було інакше. Мене дуже здивували ціни в Києві. Вони майже такі самі, як у Дубаї, але рівень доходів зовсім інший. Спочатку я, за звичкою, всюди їздила на таксі, але швидко зрозуміла, що це надто дорого, і почала користуватися громадським транспортом.

Перші три місяці після повернення були дуже складними. Я залишилася без роботи. Мої друзі вже жили своїм життям, у кожного були свої сім’ї, турботи, нові обставини.

Бували дні, коли я просто плакала і просила Бога допомогти зрозуміти, чи правильне рішення я прийняла.

Але водночас мене неймовірно зігрівало відчуття дому. Бути поруч із рідними було безцінно.

Так, було непросто. Я почувалася розгубленою. Але глибоко всередині знала: я зробила правильно.

І повертатися назад більше не хотіла.

Ви через багато років повернулися на «Караоке на майдані». Які емоції залишилися після участі в проєкті?

Для мене «Караоке на майдані» — це особливий проєкт.

Коли я жила в Дубаї, часто говорила друзям, що дуже хотіла б, аби повернули «Караоке на майдані» і «Фабрику зірок». Тому була щиро здивована, коли дізналася, що обидва проєкти знову виходять.

Я подала заявку, хоча довго сумнівалася, чи варто брати участь. Але друзі переконали мене спробувати. Цього разу я відчула себе зовсім іншою людиною.

Востаннє я була на цьому проєкті одинадцять років тому. Зараз мені вже 33. Це інший життєвий досвід, інше ставлення до сцени й до себе.

До того ж війна дуже змінила людей. Під час зйомок відчувалося, наскільки всі стали уважнішими одне до одного, наскільки сильніше підтримують.

Мені було дуже приємно побачити Ігоря Кондратюка, а також нового ведучого Володимира Дантеса. Атмосфера була дуже теплою.

Найбільше мене зворушило інше. Коли зйомки завершилися і я вже йшла, почула, як люди говорили між собою: «Подивіться, це та дівчина, яка так класно співала».

Для мене це були неймовірно цінні слова. Саме заради таких моментів хочеться виходити на сцену.

Чи можна сказати, що саме «Караоке на майдані» допомогло вам остаточно повірити у власні сили?

«Караоке на майдані» займає особливе місце в моєму житті. Я брала участь у цьому проєкті тричі: у 15, 21 і 33 роки.

І це три абсолютно різні Anelly.

Ще підлітком я також брала участь у «Х-Факторі». Ігор Кондратюк запам’ятав мене ще тоді. Коли ми зустрілися знову через багато років, він упізнав мене й сказав дуже теплі слова.

Не лише під час зйомок, а й поза камерою він говорив, що в мене хороший голос і що в мене все обов’язково вийде. Для мене це було дуже важливо.

Повернувшись після десяти років життя за кордоном, я хотіла просто сказати йому «дякую». За підтримку, яку він дав мені багато років тому.

Чи стало саме «Караоке на майдані» переломним моментом? Мабуть, ні. Але це був один із тих етапів, який подарував мені ще більше віри в себе і став потужним поштовхом рухатися далі.

Що стало переломним моментом, коли ви сказали собі: «Все, час починати сольну кар’єру»?

Якщо чесно, я й сама досі дивуюся, як усе склалося. Це була моя дитяча мрія, до якої я йшла багато років.

Я завжди бачила себе на великій сцені. Люблю відчувати енергію великої аудиторії. Звичайно, перед виступами хвилююся, але вважаю, що це абсолютно нормально. Хвилювання означає, що тобі не байдуже.

Ще з дитинства всередині мене був голос, який постійно говорив: «Ти повинна бути артисткою». Саме він не дозволяв мені зупинитися.

Я пам’ятаю, як у дитинстві чекала, поки всі підуть із дому, щоб увімкнути караоке й співати годинами. Це було моє найбільше щастя.

Коли я повернулася в Україну, спочатку зовсім не планувала будувати музичну кар’єру. Хотіла працювати івент-менеджеркою. Уже навіть були певні домовленості, але жінка, з якою ми мали співпрацювати, раптово померла.

Для мене це стало великим ударом. Перші три місяці після повернення були дуже складними. Здавалося, що всі двері переді мною лише зачиняються. Але десь усередині постійно звучав голос: «Почекай. Усьому свій час».

Потім прийшла весна. Однією з людей, яка дуже мене надихнула, стала Мішель Андраде. Вона сказала просту, але дуже важливу для мене фразу: “Я в тебе вірю”.

Те саме говорила мама. Потім ці слова я почула ще від багатьох людей.

Саме тоді я написала свої перші дві українськомовні пісні. І в той момент зрозуміла: настав час перестати боятися й серйозно зайнятися власною творчістю.

Ще однією важливою людиною стала Христина, з якою ми познайомилися у Львові. Спочатку ми випадково зустрілися на концерті Мішель Андраде, а потім ще раз перетнулися вже в Києві. Мене дуже вразило, наскільки щиро вона повірила в мене і захотіла допомогти.

Сьогодні ми вже працюємо разом. Іноді мені здається, що життя саме привело мене до людей, які з’явилися саме тоді, коли були найбільше потрібні.

Ви починаєте сольний шлях уже з великим життєвим досвідом. У чому ваша перевага перед артистами, які стартують у 18–20 років?

Існує стереотип, що артист повинен починати кар’єру дуже рано. Але мене завжди надихали історії людей, які знайшли свою аудиторію вже після тридцяти.

Наприклад, Susan Boyle, яка стала світовою сенсацією після сорока років, або Lizzo, чий великий успіх прийшов уже після тридцяти.

Мені здається, саме після тридцяти людина стає більш цілісною. Вона краще знає себе, свої цінності й розуміє, ким хоче бути. Сьогодні я можу чесно сказати: я впевнена в собі. Я більше не боюся помилятися і не прагну бути ідеальною.

Крім того, я вже пройшла через дуже багато життєвих випробувань. Знаю, що таке втрати, розчарування, невдачі, переїзди, життя далеко від дому. Саме цей досвід дав мені внутрішню опору. Тепер я знаю: навіть якщо впаду, обов’язково знайду сили піднятися.

Мені є що сказати людям. Я вперше почала писати українською мовою про власні почуття, про свій внутрішній світ, про пережите. І, мабуть, найголовніше — я перестала боятися бути собою.

Для артиста це надзвичайно важливо. Люди завжди відчувають щирість. Саме тому сьогодні мені хочеться створювати музику, яка буде знаходити відгук у серцях інших.

Ваша дебютна пісня — це перше знайомство слухачів із Anelly. Чому ви вирішили почати саме з цієї історії?

Тому що ця історія дуже особиста. Вона зробила мене дорослішою, навчила приймати свої почуття і дозволила бути не лише сильною, а й вразливою.

Зазвичай люди бачать у мені сильну жінку. Але саме в цій пісні я показую себе справжню.

Поки писала її, не раз плакала. Не могла повірити, що у 33 роки нарешті наважилася настільки відверто розповісти про свої переживання.

Мені здається, у цій історії багато хто впізнає себе. Вона не лише про жінок і не лише про кохання. Вона про кожну людину, яка хоча б раз переживала біль, втрату або сильні почуття.

Мені хочеться нагадати слухачам дуже просту річ: не потрібно соромитися своїх емоцій. Їх не треба приховувати чи робити вигляд, що все добре. Навпаки — потрібно навчитися приймати себе. Бо саме наша вразливість дуже часто стає нашою найбільшою силою.

Який головний меседж ви хочете донести своєю дебютною роботою?

Насамперед — що всі наші почуття нормальні. Ми можемо сильно любити, прив’язуватися, сумувати, злитися, розгублюватися.

Усе це — частина життя. Але дуже важливо вчасно чесно подивитися на свої емоції й прийняти їх. Поки ми не визнаємо власних почуттів, ми не можемо зрозуміти себе й рухатися далі.

Я вдячна всім подіям, які сталися в моєму житті. Саме вони допомогли мені вирости настільки, щоб написати цю пісню. Для мене вона стала початком нового етапу.

Сьогодні українська музична індустрія дуже конкурентна. Чим Anelly планує вирізнятися серед інших артистів?

Насамперед — щирістю. Я не хочу вигадувати образ, який не відповідає мені.

Моя історія — це моя найбільша сила. Я звичайна дівчина з простого району, яка колись мріяла хоча б раз побачити світ, а сьогодні за плечима має десять років самостійного життя за кордоном, міжнародні виступи й величезний життєвий досвід.

Мені хочеться, щоб через мою музику люди розуміли: усе можливо.

Я хочу не просто співати. Я хочу підтримувати, надихати, дарувати людям тепло й нагадувати, що їхні мрії справді варті того, щоб за них боротися.

Якби ви могли звернутися до себе десять років тому, перед від’їздом за кордон, що б сказали?

Я сказала б лише одну фразу: «Довіряй собі. Ти все робиш правильно».

Навіть якщо зараз здається, що ніхто в тебе не вірить, продовжуй іти вперед. Одного дня ти зрозумієш, що всі ці випробування були недаремними.

Якою ви бачите Anelly через п’ять років?

Насамперед я бачу себе в мирній Україні. Хочу, щоб мої рідні були живі й здорові, щоб над нами було мирне небо. Сьогодні це найголовніша мрія.

Я хочу створити сім’ю, стати мамою, продовжувати виходити на сцену й бути ближчою до людей через свою творчість. Мені хочеться об’єднувати людей музикою, дарувати їм емоції, підтримку й надію. Я хочу реалізуватися як артистка, забезпечити свою родину й мати можливість допомагати іншим.

Для мене найбільша цінність — створювати щось, що приносить людям добро.

І ще одна річ, про яку мені хочеться сказати. Я ніколи не палилаі не вживала алкоголь. І абсолютно впевнена: для того щоб бути щасливою, не потрібен жоден допінг.

Справжнє щастя — це любов, творчість, родина, сцена, щирі розмови й люди, які поруч. Саме це наповнює життя справжнім змістом.