«Пісні 2006-го — це те, якими ми були тоді, пісні 2026-го — те, як звучить світ зараз»: «Аккад» про повернення через 20 років

Дванадцять пісень, записаних у Вінниці ще у 2005–2006 роках, гурт «Аккад» випускає офіційно лише зараз, через два десятиліття після створення. Свого часу музиканти виступали на великих фестивалях, зокрема «Перлинах сезону» та на Майдані Незалежності, а їхні пісні звучали на радіо й телебаченні. Однак після останнього виступу на «Нівроку» гурт узяв паузу, а записи залишилися фактично в архівах.

У 2026 році вокаліст і саундпродюсер Олег Пилипенко повернувся до цих матеріалів і вирішив дати їм нове життя. Оригінальні записи виходять паралельно з оновленою версією альбому, над якою Пилипенко працював із сучасними інструментами та технологіями, зокрема використовуючи нейромережу для відтворення музичних партій. Водночас тексти, мелодії та композиційна основа залишилися незмінними.

Разом з Олегом Пилипенком, Олександром Дєдовим, Євгеном Вальчуком, Тарасом Щербою та Русланом Кірпою ми поговорили про те, як гурт із Бару сформувався з домашніх репетицій, чому двадцятирічні тексти раптом знову виявилися актуальними, що змінилося між «Аккад» 2006-го та «Аккад» 2026-го і як це, почути власну музику через двадцять років зовсім іншими вухами.

Олег Пилипенко – вокаліст, саундпродюсер; Євген Вальчук – бас гітарист; Олександр Дєдов – гітарист; Тарас Щерба – барабани; Руслан Кірпа – гітара;

Як виникла ідея саме зараз випустити на стримінгах матеріал у двох варіантах — оновлену версію та оригінальний запис?

Олег: Я займаюся режисурою, постійно знімаю і працюю з великою кількістю артистів. Паралельно також постійно пишу і створюю музику.

Нещодавно в Threads Всеволод Жейко зробив пост про гурт «Серце Дженіфер», з яким ми раніше багато виступали. Там зайшла мова про те, що зараз такої рок-музики не вистачає. У нас були ротації на М1 та інших топових телеканалах країни, ми вигравали багато різних конкурсів. А я якраз паралельно майже доробив альбом, але робив його більше для себе. І в коментарях багато людей згадали і «Аккад». Я дивлюся на календар і розумію, що якраз 20 років пройшло з моменту, як ми з хлопцями виступали на «Перлинах сезону» і записали цей альбом у 2006 році.

Тоді не було такої можливості, як зараз: не було соціальних мереж, нічого цього не було. Була тільки преса, радіостанції, фестивалі і CD-R-диски, які ми записували та роздавали людям.

Альбом був записаний професійно на студії Air Force Studio у Вінниці — студії, яку побудував Філіп Ньюелл, відомий англійський саундінженер. Він побудував дуже велику кількість студій. Саме на цій студії також «Океан Ельзи» записував свою пісню «Сосни».

Тоді нам було по 18 років, і це було для нас чимось неймовірним, записуватися на такій студії. Цей альбом лежав 20 років. Він просто блукав інтернетом. І я подумав: чому б його не видати офіційно, тому що на стримінгах його немає? Але захотілося оновити саунд.

Я його повністю перезібрав. Було перезаписано всі інструменти. І в тому форматі, і в первозданному вигляді — я маю на увазі тексти, які там були, — все залишилося так, як є. І зараз, коли я слухаю результат, все звучить дуже актуально.

Олександр: Особливо додати нічого не можу, тому що я зараз у ЗСУ і не брав прямої участі. По факту, Олег написав нам і це все закрутилося. Але ідея реально дуже крута. 

Як ви почувались уперше, коли дізналися про ідею Олега видати альбом?

Олександр: Ну, цей доробок, по-перше, вже відчувається вінтажем. Коли Олег почав викладати пісні і ми поширювали, багато людей почали писати особисто: «Ой, клас, а де можна послухати? А скинь посилання, де там що?»

Я кажу Олегу: «Ой, нічого собі, ми, виходить, зараз розшевелимо колишніх малоліток, які зараз дядьки з дітьми». 

Тарас: Зараз ми всі живемо своїм життям, але особисто я час від часу та й слухаю наші старі записи, особливо, коли збираємось з хлопцями-музикантами посидіти-відпочити, згадати колишні часи. Але по факту здивуванням було те, що Олег вирішив відновити «справу давно минувших днів» і взятись за відродження тих записів. Це була прям приємна позитивна несподіванка.

А чому ви обрали саме «Як уперше» як лідсингл?

Олег: Женя сказав: «От мені найбільше сподобалась з альбому пісня “Як уперше”». Я кажу: «Так давай зробимо її першим синглом». По-перше, назва пісні символічна. Ми випускаємо цей альбом не зовсім уперше, а «як уперше». І там приспів звучить: «Знову-знову, як уперше, ті ж слова в те саме серце». І от знову все пішло по колу. Та сама історія, ще раз.

Сьогодні Женя кинув відео. За день до цього у Вінниці був День міста, і я не розумію, як, але от що трапилося: молода вінницька команда зробила кавер на нашу пісню. Де вони її знайшли, я не знаю. Вони виступили на великій сцені з цим треком. Дуже прикольно, було дуже приємно.

Можливо, вас щось здивувало, коли ви повернулися до цих текстів, які написали 20 років тому?

Олег: Під час роботи над цим релізом мені вперше за багато років було справді цікаво озирнутися назад і максимально уважно перечитати ці тексти.

На альбомі дванадцять пісень, одна з яких представлена у двох версіях, тобто фактично це одинадцять різних текстів. І оскільки я все своє життя так чи інакше працюю зі словом, з текстами, з поезією, як би голосно це не звучало, і весь цей час намагався вдосконалювати власне письмо, мені було дуже цікаво повернутися до точки, з якої все це починалося. 

Раніше я, чесно кажучи, ніколи так детально до цих текстів не повертався. Є речі, які зараз викликають у мене посмішку. Але не тому, що вони здаються мені наївними чи банальними. Швидше, я посміхаюся самим ідеям, які ми тоді вкладали в ці пісні, і згадую конкретні ситуації, людей, події, обставини, у яких вони народжувалися. Тоді все це сприймалося одним чином, а сьогодні вже зовсім іншим.

Для мене такими піснями є, наприклад, «Кап-крап» і «Я не що знаю».

Але коли я дійшов до інших текстів, особливо до пісень із більш соціальною або філософською тематикою, мене це вже по-справжньому здивувало.

«Маски», «Гроші», «Пропадаю», «Полоса», «Дорога», «Запах вулиці» і особливо «Туди-де» – я перечитував їх і ловив себе на думці, що багато закладених туди ідей і сьогодні для мене не втратили актуальності.

Мене навіть трохи вразило, про які речі ми думали у сімнадцять-вісімнадцять років і як намагалися їх сформулювати. Звичайно, сьогодні я написав би багато рядків інакше — у мене інший досвід, інше володіння мовою, інше розуміння драматургії тексту. Але самі думки, які лежать в основі деяких пісень, виявилися для мене несподівано близькими й сьогодні.

Під час роботи над кількома композиціями мене буквально пробирало до мурашок. А з «Дорогою» був момент, коли я взагалі не стримався і пустив сльозу.

Напевно, це і стало для мене одним із найсильніших відкриттів цього проєкту. Ти повертаєшся до слів, які написав майже дитиною, через двадцять років — уже зовсім іншою людиною — і раптом знаходиш 

Євген: Тоді це був як протест, зараз слухаючи тексти розумієш, що актуальності вони не втратили, та і певно ніколи не втратять.  

Олександр: Реально, коли ми обговорювали ці всі моменти, то були здивовані самі собі. Бо на той час ми, молоді хлопці, взагалі ще не вміли толком ні грати, ні писати, а творили щось цікаве. І те, що до цих пір ця творчість актуальна — вражає.

Руслан: Ну, насправді в ті роки я був трішечки старшим. Проте, здивування пов’язане з тим що, як мені здається, тексти певним чином залишаються актуальними і на сьогодні. Проте оцінку цьому всьому більше дадуть слухачі.

Євген: Мене, мабуть, найбільше дивує те, що попри технічну недосконалість записів у них залишилося щось справжнє. Ми тоді ще не вміли робити багато чого так, як уміємо зараз, але дуже хотіли грати й щиро вірили в те, що робимо. І це через двадцять років чути. Зараз навіть не уявляю звідки брались ті формати аранжування та партій.

Розкажіть, як почався ваш творчий шлях як гурту?

Руслан: В цьому питанні я мало що можу сказати. Я потрапив до колективу трішечки пізніше. Коли він певним чином вже був сформований. Хлопці напевно вирішили, що їм не вистачає другої гітари, щоб повністю виразити все те що хотілося показати публіці. Я надіюсь, що не підвів їх.

Тарас: По факту, я вже приєднався до майже сформованого гурту на початку його створення. На мою скромну думку, гарно вписався в колектив, тому що ми гастролювали та виступали гуртом як локально, так і по Україні досить тривалий час.

Євген: Якщо коротко: зустріч з Олегом на дискотеці в місцевому будинку культури. Обмін музикою, думками. Перші репетиції в Олега вдома з великою кількістю чаю. І вже потім трансформування в повноцінний гурт.

Олександр:  Зараз усі моменти і не пригадаєш. Але на той час ми багато експериментували. Одного дня бас-гітарист Женя Вальчук приходить і каже: «Чуєш, з пацаном одним познайомився в барі, якісь такі класні пісні грає. Може, давай з ним попробуємо щось там пограти?» Чому б і ні? Ми тоді були молоді, часу було достатньо.

І так воно все переросло в такий доволі серйозний проєкт. Так ми познайомились з Олегом.

Олег: Насправді Саша грав дуже важливу роль у створенні і формуванні нашого гурту. Тому що коли ми тільки починали, то збиралися я, Женя, Андрій Кицюк, наш тогочасний гітарист. Ми з ним навчалися в університеті, у нашому Барському гуманітарно-педагогічному коледжі імені Михайла Грушевського. Збиралися вдома, грали у моїй кімнаті. І потім Женя нас познайомив із Сашою.

Саша на той момент працював у Будинку культури. І він домовився про те, щоб директор закладу дав нам можливість репетирувати на його базі. Після цього в нас відбувся новий професійний скачок. Коротше, Саньок посприяв у цьому плані дуже сильно.

Олександр: Як для таких молодих людей ми дуже відповідально і серйозно ставилися до репетицій. Тому що там не дай Бог запізнитися, не дай Бог прийти в якомусь нетверезому стані. Чи ще щось. Ніякого алкоголю, нічого. Все було дуже серйозно.

Я читав, що у вас багато конкурсів за плечима і багато здобутків: ротації на радіо, на телеканалах. Що було таким моментом, який ви згадуєте як найуспішніший за той період?

Олександр: Звісно, це «Перлини сезону» і виступ на Майдані Незалежності в Києві. Це були такі потужні моменти і до цих пір такі гарні спогади.

Тарас: Усі тодішні концерти запам’ятались по-своєму, бо ми були молоді, енергійні, горіли музикою та своєю справою. Але найбільше, певно, мені запам’ятався Майдан Незалежності та виступ у Запоріжжі на фіналі «Перлин сезону». Організація були на високому рівні, який не те що ми, а навіть наші друзі та мешканці містечка ніколи не бачили. Тому ті враження залишитись на все життя.

Олег: Мені найбільше запам’ятався виступ на Майдані, хоча виступ у Запоріжжі був масштабніший. Там була трансляція на двох телеканалах — «Ера» і М1, якщо я не помиляюся. Це був великий конкурс, але Майдан запам’ятався більше, тому що ми там виступали з Кузьмою і з «Мандрами».

Я перший раз тоді познайомився зі Скрябіним, ми з ним спілкувалися. Я тоді дуже проникся його творчістю, не дивлячись на те, що тоді слухав більш нью-метал і хардкор.

Кузьма нас підбадьорив перед виходом на сцену, і тоді дуже сподобався як людина. Мені оцей момент дуже сильно запам’ятався на все життя.

Євген: Майдан, певно, — це місце, де повинен виступити кожен український музикант, тому це однозначно було дуже великою подією для гурту. Але подорож всім гуртом до Запоріжжя на «Перлини Сезону» дуже нас об’єднала, ці спогади зараз гріють.

Руслан: Насправді всі моменти особливі. Кожен виступ, кожна зустріч і знайомство супроводжуються емоціями, які перетворюються на спогади.

А на вашу думку, що призвело до такого успіху — до цих усіх виступів, до прихильності аудиторії? Ваша дисципліна, унікальність саунду чи щирість?

Олег: По-перше,  дисципліна.

По-друге, цікава історія запису. Коли ми тільки починали з хлопцями, ми записували демки непрофесійно. Саша записував їх, вони збереглися. Але ми хотіли записатися на студії, на легендарній студії Air Force. 

Олександр: На той час там працював Дмитро Зайчук. Він з Тульчина, і так як я закінчив Тульчинське училище культури, ми познайомилися і так уже здружилися. Я потім поїхав працювати до міста Бар, у Будинок культури, а Діма переїхав до Вінниці і почав працювати там на студії. І коли пішла мова, що потрібно щось записати, то ми з Дімою зідзвонилися, домовилися. 

Олег: У нас, до речі, є 17-хвилинний фільм, який ми писали в той період, коли записували цей альбом. Я зробив апскейл. Як артефакт це — дуже круто.

Чи хотіли б ви, можливо, цей фільм доповнити коментарями учасників гурту зараз?

Олег: Це би було класно. Я думав про це сьогодні, до речі. Думаю, така можливість буде. Тарас працює також і в сфері фото-відео-продакшену. Я думаю, він міг би познімати хлопців у місті Бар. 

Я читав, що ви випускаєте відразу дві версії альбому. У чому різниця?

Руслан: Із плином часу прогрес завжди йде вперед. Покращується якість обладнання і можливостей. Це якраз і найбільш помітно в перезібраних версіях. Згодом ти завжди помічаєш, що щось можна було зробити по-іншому, десь додати, десь змінити.

Олег: Під час роботи над моїм сольним проєктом «Серце Дженніфер» я почав піднімати старі матеріали й записи, які ми колись робили з хлопцями з «Аккад». І в якийсь момент у мене з’явилася думка: було б дуже цікаво взяти матеріал, записаний двадцять років тому, і подивитися, що з ним сьогодні можна зробити за допомогою інструментів, які стали доступними нам уже у 2026 році.

Мені хотілося підійти до цього одночасно з точки зору звукоінженерії, продакшену і промпт-інжинірингу та спробувати створити щось, чого раніше просто не існувало. Принаймні серед музикантів і продюсерів, з якими мені доводиться працювати й спілкуватися, а таких людей за ці роки було дуже багато, я не зустрічав подібного підходу.

Я все життя намагаюся працювати з новими технологіями, програмами, інструментами, постійно дивитися, куди це все рухається. Тому мені було надзвичайно цікаво перевірити, на що сьогодні здатні сучасні технології у роботі зі звуком.

За основу я взяв дванадцять наших оригінальних пісень, записаних на легендарній студії Air Force у Вінницькому будинку офіцерів. На базі цих записів я працював із нейромережею, яка аналізувала і відтворювала всі музичні партії. При цьому для мене принципово важливо було максимально дбайливо поставитися до оригіналу: зберегти гармонії, мелодії, структуру, характер партій — усе те, що робило ці пісні саме нашими.

Але водночас мені хотілося, щоб вони нарешті зазвучали так, як, можливо, ми самі хотіли б почути їх ще тоді, двадцять років тому, просто не мали для цього ані технічних, ані фінансових можливостей.

І для мене це було не просто завдання «перезібрати» стару музику в сучасній якості. Оскільки все своє доросле життя я працюю в режисурі, мені хотілося підійти до звуку саме режисерськи – створити кінематографічний саунд, у якому багато драматургії, деталей, атмосфери й саунд-дизайну.

Навіть тембр голосу для мене тут став частиною драматургії. Мені хотілося через нього передати конкретний емоційний стан і розповісти кожну історію так, щоб слухач відчував її максимально близько до того образу, який існує в моїй голові.

Тому якщо коротко відповідати на запитання, чим відрізняються «2006» і «2026», то за своєю основою вони практично ідентичні. Це ті самі слова, гармонії, мелодії, партії й пісні. Але з точки зору технічних можливостей, звукоінженерії, драматургії та самої здатності розповісти через звук історію — різниця між ними колосальна.

Для мене «2026» — передусім великий експеримент над звуком. І, як мені здається, експеримент вдалий. Тому що я, як автор, коли слухаю цю платівку від початку до кінця, вперше відчуваю її завершеність і цілісність. Для мене це вже не просто набір пісень, записаних нами в юності, а повноцінний завершений альбом.

І я дуже сподіваюся, що він буде цікавим як нашим старим слухачам, для яких ці пісні пов’язані з певним періодом життя, так і людям, які почують «Аккад» уперше.

Євген: Пісні 2006-го — це те, якими ми були тоді. Пісні 2026 — те, як звучить світ зараз.

Олександр: Цікаво було послухати і дослідити, що зараз може штучний інтелект. Нічого, по суті, не змінювалося. Але воно зазвучало по-сучасному. Мені сподобалося. 

У 2006 році цей альбом в оригіналі існував на CD-дисках. Що сталося потім? Чому раніше не сталося того, що альбом вийшов на стримінгах?

Євген: В той час офіційно видати альбом можна було тільки через лейбли, відсутність зв’язків та фінансів виключали це. Та і ми просто записували пісні, не думаючи, що ми пишем саме «альбом». Це була просто певна кількість треків які були записані в студії. На сьогодні з інструментами паблішингу і незалежного розміщення на стримінгах дає можливість показати світу ці пісні. І певно прийшла пора їх показати світу. Для когось це буде щось нове, а для когось (як для мене наприклад) щось дуже ностальгічне.

Руслан: Причини певні, мабуть, були, якщо цього таки не сталося, але на сьогодні вже й не скажу, які з них виявилися ключовими. Та й не хотілося б ворушити старі часи. Ми були молоді амбітні, гарячі у своїх мріях і прагненнях. Тому непевне минуле нехай залишається в минулому. Чому саме зараз? Не знаю, це могло б трапитись як раніше, так і пізніше, але трапилось саме зараз. Ви ніколи не знатимете, коли на вас хлинуть якісь спогади чи ностальгія. Це просто трапляється.

Олег: У 2006 році ми грали наш останній виступ на фестивалі «Нівроку» у Тернополі.  У нас сталися розбіжності у музичних смаках. Саня, нагадай, що ми там 18 років тому не поділили, я вже не пам’ятаю.

Олександр: На той час ти захопився таким важким роком. А ми хотіли продовжувати грати в тому жанрі, який і був — у припопсованому поп-році. І тоді ти почав використовувати на концертах скрім-вокал, добавляти речитатив у піснях. Так і стався конфлікт.

Олег: Підліткові творчі розбіжності. Але зараз я вже не кричу і використовую тільки чистий вокал. 

Розкажіть, чим ви займалися в житті після того, як гурт взяв паузу?

Руслан: Особисто моє життя, думаю нічим особливим назвати не можна. Навчався, пізніше, працював то в Україні, то виїжджав, як тоді казали на заробітки за кордон. Звичайні сірі будні 🙂

Олександр: Я працював у Будинку культури багато років, потім відкрив свою студію звукозапису, звільнився з Будинку культури.

Олег: Хочу додати, що більшість із нас родом із міста Бар. Саша родом не звідти, але він усе життя проживає саме там.

Олександр: Так. Я відкрив свою студію звукозапису в Барі. Крім цього, моя дружина працює режисером Міського театру. А я там звукорежисер. Пишу музику та ефекти для вистав. Ми реалізовуємо багато грантових проєктів з ветеранами, з військовими. В принципі, я і сам військовий, і учасник бойових дій. І добре розумію, що такі речі дуже потрібні. Наприклад, ми записали два альбоми аудіоказок голосами ветеранів. Буквально кілька днів тому випустили радіовиставу з ветеранами та членами їхніх родин. Цим я займаюсь тоді, коли є час, бо їжджу на ротації туди-сюди.

Олег: Також, як то кажуть, святе місце пустим не буває. Хлопці взяли паузу, не грали, а потім створили інший гурт «Ф.О.Г.».

Олександр: «Філософія Одного Гурту». Однак, з «Аккад» у нас була ціль стати популярними, а з «Ф.О.Г.» нашою метою є гарно провести час, прийти пограти у своє задоволення.

Євген: Музика як хобі до сих пір залишається для мене в пріоритеті. Я також граю в гурті «Ф.О.Г.». Інше — рутинні речі: перша робота, сім’я, власний бізнес.

Олег: Я після «Аккад» переїхав до Рівного, десь пів року там прожив. Ми з іншими хлопцями зібрали новий бенд. Записали там декілька демок, якраз таки у скрім-стилістиці. Але в них не було такого професійного ставлення до музики, як у нас з  «Аккад». Я зрозумів, що без режиму і організованості діла не буде.

І я на той момент уже закінчував наш Барський гуманітарно-педагогічний коледж і вступив до Університету культури. І паралельно з Дмитром Зайчуком, з яким ми записували альбом на Air Force у Вінниці, ми зробили рок-проєкт. Спочатку він придумав назву «Українське індиго». Я був проти неї. Тому що, якщо «індиго» задом наперед прочитати, то виходить слово «огидні». Так і з’явився гурт «Серце Дженіфер». Ми грали інді-рок, поп-рок. Відзняли у Романа Веркулича, тогочасного режисера каналу М1, три кліпи за одну добу. Тому що в нас був обмежений бюджет. Ми орендували в Києві павільйон на добу. Два кліпи потрапили в ротацію каналу. 

Плюс, я почав вивчати режисуру, зняв багато кліпів, об’їздивши світ. В університеті культури навчався на менеджера шоу-бізнесу, плюс організація культурно-дозвіллєвої діяльності. 

З початком Повномасштабної війни я переїхав до Швейцарії. І в той період почав дуже поглиблено вивчати штучний інтелект. Заснував свою агенцію. Зараз на базі AI ми створюємо вебдодатки, сайти, візуали. Нещодавно створював візуали для великого фестивалю в Молдові , там DJ KOROLOVA була хедлайнеркою. Наша компанія зробила повністю всі візуали.

Якби вам зараз потрібно було познайомити слухача, який нічого не знає про «Аккад», зі своєю творчістю, то як би ви описали гурт? 

Олександр:  Мені взагалі досить складно описувати власну музику ніби від третьої особи. Але якщо все-таки спробувати її охарактеризувати, то я б сказав, що «Аккад» — це передусім дуже чесна, відверта, особиста й місцями навіть інтимна музика.

Вона не намагається заігрувати зі слухачем, вгадувати його смаки чи підлаштовуватися під те, що в конкретний момент вважається модним. У ній немає спроби відповідати якомусь тренду.

Це досить авторська і, напевно, нішева музика, яка існує у своєму власному світі. Вона народжувалася не з думки про те, як зробити правильно або як зробити так, щоб це обов’язково сподобалося якомога більшій кількості людей. Ми просто робили те, що відчували.

І, напевно, саме в цьому для мене сьогодні й полягає її головна краса.

Руслан: Важке запитання. Творчість — це завжди спосіб донести своє бачення світу, свої переживання, своє самовираження. Кожен гурт чи виконавець робить це у свій спосіб. Творчість гурту “Аккад” робить це у своєму стилі. Думаю, що найкращий опис творчості — це увімкнути і послухати.

Євген: Я б сказав, що це музика дуже конкретного часу, але водночас у ній є щось, що не залишилося в минулому. Ми були молодими, тому в цій музиці багато енергії, максималізму, певної наївності, але й великого бажання сказати щось своє. Пам’ятаю що ми стиль гурту називали  «ЕмоРокоПопс». Повторюсь, але пісні «Аккад» для когось будуть чимось ностальгічним, а для когось чимось новим.

Олег: Є соціальні тексти, є не соціальні тексти. Там у цьому альбомі десь 50 на 50. Але пісня «Як уперше» — з подвійним дном. Вона, з одного боку, ніби про стосунки, а з іншого — про дещо інше.

Я завжди, коли пишу пісні, почуваюся наче на сеансі психотерапії. Тому в текстах пісень з альбому дуже багато особистого і того, що доводилось у той момент переживати. Дещо досі актуально.

Тому, як Саша сказав, «Аккад» — дуже чесна музика від щирого серця. Не кон’юнктурна творчість. І вона написана точно не для того, щоб комусь спеціально сподобатись.