Анжела Норбоєва та Влад Мельник про повернення «Шлягеру року» до Палацу «Україна», закулісні конфлікти, виклики війни та майбутнє української естради

Після тривалої перерви «Шлягер року» повернувся на сцену Палацу «Україна». Під час блекауту концерт опинився під загрозою скасування через відсутність водопостачання, але зрештою об’єднав 32 артистів різних поколінь. У великому інтерв’ю МУЗВАР авторка проєкту Анжела Норбоєва та режисер шоу, співак Влад Мельник розповідають про надскладну організацію, закулісні конфлікти, ставлення молодих музикантів до легенд естради й те, як сьогодні народжуються пісні, здатні залишитися з нами на десятиліття.

Анжела Норбоєва. Авторка проєкту «Шлягер року»

«Шлягер року» знову на сцені Палацу «Україна». Що ви відчуваєте, повертаючи проєкт додому після тривалої перерви? Чи був момент, коли здавалося, що ця історія вже не матиме продовження?

Насправді сцена Національного палацу мистецтв «Україна» для нашого фестивалю завжди була рідною. Починаючи з 1996 року, коли Палац відкрився після ремонту, всі наші фестивальні концерти, творчі вечори видатних українських артистів, поетів і композиторів ми проводили саме тут.

Але потім сталися, як то кажуть, обставини непереборної сили. Спочатку COVID-19. До речі, наш концерт 20 березня 2020 року був одним із перших, які скасували через запровадження заборони на проведення масових заходів. А після пандемії почалася повномасштабна війна.

Усі ці обставини не давали нам можливості повертатися на сцену Палацу «Україна». Ба більше, я для себе вирішила, що під час війни не проводитиму таких масштабних концертів. Але ж ніхто не знав, скільки триватиме війна…
Тому у 2025 році ми повернулися з концертами до Жовтневого палацу, продовжили цю історію й у 2026 році. І ось тепер знову на сцені Палацу «Україна»!

Чи були думки, що це повернення може ніколи не відбутися? Звичайно, були. Адже це надзвичайно масштабна подія, організація якої потребує величезних зусиль навіть у мирний час, а під час війни – ще складніше.

Тому сьогодні я просто щаслива, що все вдалося. Для мене це не просто концерт, а повернення додому, до сцени, з якої почалася велика історія нашого «Шлягеру року».

У 2025 році «Шлягер року» відновився на сцені МЦКМ, а тепер повернувся до Палацу «Україна». Наскільки ризикованим було рішення відроджувати масштабну музичну подію під час повномасштабної війни?

Так, у 2025 році ми відновили наші концерти на сцені Жовтневого палацу, і навесні 2026 року також відбувся концерт там. Але потрібно розуміти, що це абсолютно різний рівень і за масштабом концертних залів, і за організацією, і, будемо говорити відверто, за фінансовими витратами.

Чи було ризиковано повертатися саме до Палацу «Україна»? Дуже ризиковано! Особливо зараз, коли в людей немає світла, немає води, коли ніхто не знає, як завтра працюватиме транспорт, чи зможуть люди переїхати через мости та дістатися до місця призначення. Це було надзвичайно складне рішення, і ми прекрасно розуміли всю відповідальність.

Але я хочу сказати величезне спасибі колективу Національного палацу мистецтв «Україна» на чолі із Сергієм Перманом, адже саме завдяки їхній неймовірній допомозі ми змогли впоратися з усіма викликами.

Окрема подяка моїй команді, яка доклала максимум зусиль, щоб це дійство відбулося саме таким феєричним, яким його побачили глядачі. Я вважаю, що ми довели: навіть у надзвичайно складні часи українська культура повинна жити, а наші артисти – мати можливість виходити на велику сцену й дарувати людям емоції.

Цьогоріч у концерті взяли участь 32 артисти. За яким принципом ви формували склад учасників? Чи є артисти, яким ви принципово відмовляєте, навіть попри їхню популярність?

Склад артистів ми формуємо за кількома принципами. По-перше, ми запрошуємо наших народних і заслужених артистів України, адже вони є неодмінна частина історії української естради та самого «Шлягеру року».

По-друге, постійно моніторимо соціальні мережі, радіостанції, інші музичні проєкти та концерти. Звертаємо увагу на нові пісні, обираємо ті, які нам подобаються, і запрошуємо виконавців, чиї композиції вже стали популярними хітами. Нам важливо, щоб у концерті звучали пісні, які знають і люблять слухачі.

Чи є артисти, яких ми принципово не запрошуємо? Так, звичайно. І тут уже спрацьовує людський фактор. Якщо в нас немає співпраці з певним артистом або він свого часу підвів нас у тій чи іншій ситуації, ми можемо ухвалити рішення більше його не запрошувати. Таких артистів є певна кількість, і вони про це знають. Але що поробиш – у кожного своя позиція, свої принципи та своє ставлення до співпраці. Так склалося, і я не бачу сенсу це приховувати.

«Шлягер року» традиційно асоціюється з легендами української естради. Але сьогодні на сцені й молоді виконавці. Чи не боїтеся втратити свою історичну аудиторію, експериментуючи з новими іменами?

Ми зовсім не боїмося втратити свою історичну аудиторію, адже розуміємо, що маємо рухатися в ногу з часом і разом із нашими прихильниками. Водночас хочемо залучати й нову аудиторію, зокрема молодь. Сьогодні з’являється багато талановитих молодих виконавців. Якщо ми бачимо артиста, який красиво, щиро співає та пропонує мелодійну музику, ми із задоволенням запрошуємо його на сцену «Шлягеру року».

Ми не боїмося втратити свою ідентичність, адже в основі нашого фестивалю завжди була й залишається головна ідея: пісня має запам’ятовуватися, торкатися душі, і люди повинні хотіти співати її разом із виконавцем. Саме це для нас і є справжній шлягер – незалежно від віку артиста.

Що сьогодні можна назвати шлягером? Пісню, яку знає вся країна, трек із мільйонами прослуховувань чи композицію, яка залишається популярною десятиліттями?

Навколо питання, що саме можна назвати шлягером, уже багато років точаться дискусії. Але з власного досвіду можу сказати, що для мене шлягер – це передусім пісня, яку співає народ. Її замовляють на весіллях, днях народження, вона звучить у радіопрограмах привітань, і люди хочуть чути її знову й знову.

І, безумовно, справжній шлягер – це пісня, яка залишається популярною десятиліттями. За 32 роки історії нашого фестивалю, думаю, є близько десяти композицій, які точно переживуть не одне покоління і звучатимуть ще дуже довго. Саме тому ми докладаємо всіх зусиль, щоб пісні, які потрапляють на сцену «Шлягеру року», не просто ставали популярними на певний час, а залишалися частиною музичної історії України.

Український шоубізнес за останні роки дуже змінився. Чого, на вашу думку, сьогодні найбільше бракує нашій естраді? І чи не втратили ми культуру створення великих пісень, які співатимуть наступні покоління?

За останні роки дуже змінилися не лише українська естрада, а й самі технології шоубізнесу: підходи до написання пісень, їхньої ротації, просування та популяризації. Сьогодні все працює за зовсім іншими алгоритмами. На мою думку, ми почали дещо зловживати штучним інтелектом у музичній творчості. І я маю чітке переконання: справжні пісні мають створювати поети й композитори. Адже за великою піснею повинні стояти людські емоції, досвід і душа.

Водночас кожен період розвитку української сучасної музики має свої переваги й недоліки. Я думаю, що за рік-два певні тенденції відсіються, усе поступово стане на свої місця. Хоча не можу сказати, що сьогодні ми не маємо якісної музики – навпаки, зараз створюється дуже багато справді крутих пісень. Головне, щоб серед них були ті, які залишаться з нами на десятиліття і які співатимуть наступні покоління.

Цьогоріч концерт проходив в умовах блекауту та постійних загроз. Що було найважчим в організації? Чи доводилося ухвалювати рішення, від яких залежало саме проведення заходу?

За 32 роки історії «Шлягеру року» ми ще ніколи не проводили концерт у таких умовах. Постійні відключення світла, перебої з водою, транспортні труднощі та обмежена можливість пересуватися містом – усе це створює величезне додаткове навантаження на організаторів. Адже ми дуже залежимо від зовнішніх обставин і загальної ситуації в країні.

Ми зіткнулися з проблемами, які раніше навіть не доводилося вирішувати. Наприклад, за день до концерту в усьому Києві, зокрема й у Палаці «Україна», зникла вода. І ми чітко розуміли: якщо її не відновлять, концерт доведеться скасувати. Адже прийняти три тисячі глядачів у приміщенні без водопостачання просто неможливо. На щастя, воду вчасно відновили. Колектив Палацу «Україна» спрацював бездоганно, наша команда також зробила все можливе: артисти й усі залучені фахівці вчасно прибули, підготовка пройшла на високому рівні.

Звичайно, це був надзвичайно складний досвід. Але тепер я можу з усмішкою сказати: ми навчилися працювати в настільки екстремальних умовах, що, мабуть, можемо ще й світовий шоубізнес навчити, як організовувати концерти за таких обставин!

На концерті звучали нові пісні та прем’єри. Наскільки для вас принципово, щоб «Шлягер року» не лише відзначав відомі композиції, а й ставав майданчиком для народження майбутніх хітів?

Для нас це завжди було принципово, адже саме такою була початкова концепція «Шлягеру року». На початку року, зазвичай у березні, ми проводили концерт, на якому звучали абсолютно нові пісні. Протягом року вони потрапляли в ротацію на радіо й телебаченні, набували популярності, а на наступних концертах – у травні, жовтні та грудні – ми відзначали найкращі композиції року.

Так було в період, коли ми могли проводити до п’яти концертів на рік у Палаці «Україна». Сьогодні обставини змінилися, і ми маємо можливість організувати там максимум один концерт на рік. Тому щоб зробити його справді якісним і подарувати глядачам зустріч з улюбленими піснями, ми пропонуємо артистам виконувати вже відомі хіти.

З одного боку, це певний експеримент, але ми й надалі переконані, що «Шлягер року» має бути майданчиком, де починають звучати нові пісні. Тут вони отримують свого першого слухача, а далі вирушають до людей і живуть власним життям. Якась композиція залишається популярною кілька місяців, інша – роками, а третя стає хітом на десятиліття. І для нас будь-яка тривалість життя пісні в народі – це вже велика нагорода.

Чи є сьогодні в українському шоубізнесі конфлікт поколінь? Чи готові легенди естради ділитися сценою з молодими артистами, а молодь – визнавати внесок своїх попередників?

На жаль, я вважаю, що конфлікт поколінь в українському шоубізнесі сьогодні існує. І для мене особисто це дуже болюча тема. Ба більше, мені здається, що з боку молодих виконавців іноді відчувається більше зневаги до відомих народних і заслужених артистів, ніж навпаки. Звичайно, я не говорю про всіх, але є молоді артисти, які просто не сприймають старше покоління, не цінують його внеску й навіть вважають, що цим виконавцям уже немає місця на великій сцені.

Наведу приклад. Коли я запрошую молодого артиста на концерт, іноді його менеджмент спочатку цікавиться, хто ще буде серед учасників. І трапляються відповіді на кшталт: «Ми з цими пенсіонерами на одну сцену виходити не будемо». Але я хочу нагадати, що ці «пенсіонери» свого часу збирали стадіони, створювали українську музичну культуру, формували смаки цілих поколінь і прославляли українську пісню. Тому, на мою думку, зміна поколінь має відбуватися не через знецінення попередників, а через повагу до їхньої праці та спадщини.

Водночас я бачу, що ситуація поступово змінюється. У соціальних мережах дедалі частіше відроджують українські пісні Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софії Ротару, Лілії Сандулеси. Молоді виконавці створюють ремікси, нові аранжування, і ці композиції знову знаходять своїх слухачів. Це дуже позитивний процес, який допомагає поєднувати покоління. Але проблема все ще залишається: частина молодих артистів навіть не знає імен і прізвищ тих, хто стояв біля витоків української естради. І мені хотілося б, щоб ми не просто слухали сучасну музику, а й пам’ятали, хто прокладав для неї шлях.

Яким ви бачите «Шлягер року» через 5–10 років?

Через 5–10 років я бачу «Шлягер року» потужним українським музичним фестивалем, великим майданчиком, який об’єднуватиме молодих виконавців, відомих артистів, заслужених і народних артистів України. Але наша головна мета залишатиметься незмінною – популяризація красивої української пісні. Ми не прагнемо виділяти когось персонально чи створювати культ окремих артистів. Адже «Шлягер року» – це не конкурс вокалістів і не фестиваль артистів. Це фестиваль пісні!

Для нас на першому місці завжди буде саме пісня – та, яку ми створюємо й даруємо людям, українському народові. І я дуже хочу, щоб через десять років «Шлягер року» залишався місцем, де народжуються нові хіти, шанують музичну спадщину й об’єднують покоління навколо української пісні.

Влад Мельник. Режисер «Шлягеру року», співак

«Шлягер року» повернувся на рідну сцену Палацу «Україна». Що для вас як режисера означає це повернення? Наскільки складніше сьогодні створювати масштабне шоу, ніж до повномасштабного вторгнення?

Для мене це повернення має особливе, навіть символічне значення. З дитинства бабуся прищеплювала мені любов до української естради й проєкту «Шлягер року». Ми разом дивилися його по телевізору, а вона постійно запитувала: «А хто це співає? А як звати цю співачку?» Робила це спеціально, щоб я запам’ятовував артистів. Тоді я навіть уявити не міг, що колись сам стану режисером цього проєкту.

Це вже мій третій «Шлягер року» як режисера, але перший на сцені Палацу «Україна». Було непросто, водночас надзвичайно творчо й відповідально. Я радий, що нам вдалося створити масштабну сценічну картинку, яка, впевнений, потішить і телеглядачів.

Щодо складності, я б не сказав, що сьогодні працювати складніше, ніж до повномасштабного вторгнення. У режисурі завжди багато відповідальності, викликів і творчих пошуків. Просто тепер до цього додаються зовсім інші обставини, в яких ми продовжуємо творити, працювати й дарувати людям емоції.

Концерт відбувався в надскладних умовах блекауту. Які рішення довелося ухвалювати буквально в останній момент? Чи був момент, коли ви думали, що захід узагалі не відбудеться?

Ще за день до концерту в Києві був не просто блекаут – у місті навіть не було води. Ми буквально молилися, щоб водопостачання відновили й ситуацію вдалося стабілізувати. Інакше концерт довелося б скасувати не через технічні проблеми, а через санітарні норми. Уявіть: сцена вже повністю готова, а наступного ранку о 09:00 мають розпочатися саундчек і репетиції. Стільки людей, сил і роботи вже вкладено! Звичайно, був момент, коли ми розуміли, що проведення заходу під великим питанням.

Але завдяки нашим рятувальникам, комунальним службам і всім, хто працював над стабілізацією ситуації, концерт усе-таки відбувся на найвищому рівні. Я щиро вдячний кожному, хто зробив це можливим. За лаштунками глядач не бачить усіх цих викликів. Але саме завдяки таким людям музичне свято відбулося.

На одній сцені – 32 артисти різних поколінь: від народних і заслужених артистів до молодих виконавців. Як “режисерськи” поєднати їх, щоб концерт не перетворився просто на збірку номерів?

О, це, мабуть, був один із найбільших режисерських викликів цього проєкту! Репертуар артистів різних поколінь дуже відрізняється. Починаючи з аранжувань: у когось фонограми, створені ще у 2000-х, а в когось – буквально у 2026 році. Але для мене важливо, що хіт залишається хітом незалежно від того, чи його написали 20 років тому, чи за кілька тижнів до концерту.

Водночас ніхто не скасовував основних законів режисури: драматургію, темпоритм, емоційні переходи та логіку побудови програми. Було й чимало організаційних нюансів. Багато артистів сьогодні живуть не в Києві, приїжджали з різних куточків України, а дехто після виступу поспішав на потяг. Тому потрібно було врахувати не лише творчу складову, а й логістику. Моє головне завдання – зробити так, щоб глядачеві було цікаво від першої до останньої хвилини. Щоб концерт сприймався як єдине ціле, а не просто як черга виступів різних артистів. І, здається, нам вдалося знайти цей баланс.

Ви одночасно режисер і співак. Кому з цих двох Владиславів складніше догодити: режисеру, який хоче ідеальної картинки, чи артисту, який прагне максимальної свободи на сцені?

Насправді я ніколи над цим не замислювався, але, мабуть, Владиславу-режисеру догодити значно складніше! (Сміється.) Як режисер я дуже прискіпливий, інколи навіть надто суворий. І до артистів, і до їхніх менеджерів, і до всіх служб, які працюють на заході. Єдиний виняток – організаторка Анжела Норбоєва. Бо там і я можу отримати по шапці! (Сміється.)

Догодити мені непросто, хоча я завжди готовий до діалогу й компромісів. Але якщо вже мене образити, то це надовго. Скажу більше: з деякими артистами свого часу я досить довго не спілкувався. І лише на цьому концерті дехто зрозумів, що я вже не той «молодий і зелений» режисер, якому можна вказувати, що і як робити.

Я поважаю кожного артиста, але так само вимагаю поваги до своєї роботи. А от Владислав-артист – зовсім інша історія. Він більше про настрій, свободу, емоції та любов до сцени. Тим паче цей концерт став для мене особливим: я вперше вийшов на сцену Палацу «Україна» і як режисер, і як співак. Тому сьогодні в мені живуть дві різні творчі особистості. Але, зрештою, вони чудово доповнюють одна одну.

«Шлягер року» має багаторічну історію. Що ви принципово змінили у цьогорічному шоу, щоб воно було цікавим не лише постійній аудиторії, а й молодому поколінню?

Насправді ми намагалися не змінювати тих традиційних моментів, за які глядачі так люблять «Шлягер року». Для мене важливо було зберегти його душу та атмосферу. Водночас ми додали ведучих, щоб зробити шоу цікавішим, динамічнішим і різноманітнішим. Зізнаюся, у мене була велика мрія, щоб наші легендарні артисти виконали свої найвідоміші хіти. Ті самі пісні, з якими їх полюбила вся країна.

Але, як виявилося, за роки виконання деякі з цих композицій артистам просто набридли. Настільки, що вони принципово відмовляються повертатися до цього репертуару. Мені як режисеру дуже шкода, адже саме ці пісні – частина нашої музичної історії. Але я не зупиняюся!

Сподіваюся, наступного року зможу реалізувати кілька справді крутих ідей для «Шлягеру року». Можливо, нам ще вдасться здивувати глядачів новими режисерськими рішеннями, зберігши водночас те, за що цей проєкт люблять уже багато років.

Ольга Сумська та Тетяна Піскарьова – доволі цікавий дует ведучих. Якою була режисерська концепція їхньої взаємодії? Чи залишили ви простір для імпровізації?

Насправді ця історія дуже цікава! Дует Ольги Сумської та Тетяни Піскарьової ми вперше спробували на попередньому «Шлягері», який відбувся у квітні в МЦКМ. За кілька тижнів до того концерту Тетяна написала пісню «Жіночий корпоратив», але тоді ми фізично не встигли її підготувати.

Цього разу вирішили піти далі й доповнити жіночий тандем двома чоловіками – Василем Ілащуком, який був ведучим «Шлягеру» ще від самого початку його історії, та неймовірно харизматичним Тимуром Мірошниченком. У результаті отримали дві чудові пари ведучих, кожна зі своїм характером і настроєм.

Десь спрацьовував чоловічий гумор Тимура, десь – грація та неповторний голос Василя Ілащука, десь – інтелігентність і ніжність Тетяни, а десь – харизма й акторська майстерність Ольги Сумської. Ми не хотіли зробити просто чотирьох ведучих, які по черзі оголошують артистів. Нам було важливо створити живу взаємодію, певну гру між ними, залишити простір для емоцій та імпровізації. І, здається, цей квартет спрацював просто як бомба!

Чи були артисти, які здивували вас під час репетицій? Можливо, хтось показав зовсім іншу сторону себе, ніж ви очікували?

О, тут я можу розповідати довго! (Сміється.) Насамперед хочу відзначити Марту Адамчук. Я вже багато років стежу за її творчістю й дуже хотів познайомитися та попрацювати з нею. Навіть запрошував Марту до складу журі на свої конкурси, але через її надзвичайно насичений графік ніяк не вдавалося.

І ось після концерту пам’яті Ігоря Поклада, де Марта мала просто феєричний виступ, мені написала Анжела Норбоєва, що хоче запросити її на «Шлягер року». Моїй радості не було меж! Я настільки хотів цього знайомства, що о 12-й годині ночі, навіть не подивившись на годинник, написав Марті особисто із запрошенням. Відповідь була миттєвою: «Для таких новин та запрошень час не є проблемою». Я запропонував їй виконати одну з нових пісень, і Марта відразу погодилася. Коли ми нарешті зустрілися наживо, у мене було відчуття, ніби ми знайомі вже багато років. Це надзвичайно талановита співачка, але, що не менш важливо, дуже щира, відкрита та справжня людина.

Чи були інші відкриття? Безумовно! Були артисти, які, на жаль, здивували мене не в найкращому сенсі. Але я поки що не називатиму прізвищ. Дам людям шанс виправитися. Хоча, зізнаюся, не дуже впевнений, що це станеться.

Концерт знімали для телебачення. Наскільки відрізняється постановка номера для глядачів у залі та телевізійної аудиторії? Чи доводилося чимось жертвувати заради красивої картинки?

У нас склався справді неймовірний тандем із телережисеркою Лілією Литовченко. Це надзвичайна людина та професіонал своєї справи! Останні кілька днів перед концертом ми практично постійно були на зв’язку: обговорювали, продумували й шукали цікаві режисерські рішення. Наприклад, мій особистий номер Лілія розписала буквально під кожне слово: у яку камеру мені дивитися, де зробити акцент, який рух виконати.

Це зовсім інший рівень роботи, адже ти маєш думати не лише про глядача в залі, а й про людину, яка дивитиметься концерт по телевізору. Чи доводилося чимось жертвувати? Не можу сказати, що ми від чогось принципово відмовлялися. Але буває так: у твоїй голові вже є ідеальна картинка, а під час репетиції розумієш, що десь бракує світла, десь не дістає прожектор або виникають інші технічні нюанси. І тоді потрібно швидко шукати рішення. Але я вас запевняю: телевізійна картинка буде дуже красивою! Над проєктом працювали одні з найкращих операторів нашої країни, і я дуже вдячний усій телевізійній команді за цей результат.

В українській музичній індустрії багато говорять про зміну поколінь. Як ви вважаєте, молоді артисти сьогодні справді сильніші за попередників чи просто мають більше інструментів для популярності?

Я б не сказав, що молоді артисти сильніші. Просто сьогодні вони мають значно більше інструментів і можливостей для просування. Навіть не маючи великих фінансових ресурсів, можна розвивати себе через TikTok, Instagram та інші соціальні мережі. Але й тут є важливий момент: цим потрібно системно займатися. Популярність сама собою не приходить. Наші легендарні артисти свого часу проходили зовсім інший шлях. Вони багато працювали, їздили величезними гастрольними турами, виступали в різних містах і селах, щоб у кожному куточку країни знали їхні імена та пісні. Таких інструментів просування, як сьогодні, у них просто не було. Але подивіться, що відбувається зараз, коли наші легенди заходять у TikTok і починають знімати відео. Вони миттєво набирають популярність! І це ще раз доводить, наскільки великий у них творчий потенціал і любов аудиторії.

Мені здається, нам дуже важливо не забувати, який величезний внесок ці люди зробили в українську музику. Багато молодих артистів, можливо, навіть не знають, який вигляд мають ці виконавці, але точно знають хоча б один їхній хіт. І я вважаю, що молоде покоління має не лише знати й поважати цих артистів, а й допомагати їм залишатися в інформаційному просторі, відкривати їхню творчість новій аудиторії. Бо хто, як не ми, має передавати українське мистецтво наступним поколінням? Для мене це питання не конкуренції поколінь, а взаємної поваги, спадкоємності та збереження нашої музичної культури.

Якби наступного року ви отримали необмежений бюджет і повну творчу свободу, яким був би «Шлягер року» вашої мрії? Кого обов’язково запросили б на сцену?

Я б дуже хотів створити дуетний «Шлягер року», де легенди української естради об’єдналися б із молодими артистами й разом виконали свої найвідоміші хіти. Скажіть, хіба це не було б цікаво? Наприклад, уявіть дует Алли Кудлай та Анни Трінчер із піснею «Красива жінка незаміжня»! Такого точно ніхто не очікував би, але, впевнений, це було б феєрично! Поки що це лише мої мрії. До того ж хочу уточнити, що запрошення артистів не входить до моїх режисерських обов’язків. Я працюю з тим складом виконавців, який формують організатори. Але якби вибір був за мною, я б обов’язково запросив Нікіту Кісельова, адже його пісні справді стали шлягерами останніх років.

Дуже хотілося б знову побачити на цій сцені Ірину Білик та Наталю Могилевську. Вони свого часу також брали участь у цих проєктах, але зараз через надзвичайно насичені графіки не мають такої можливості. Насправді ідей та планів дуже багато! Але, мабуть, на сьогодні я вже й так розкрив чимало своїх режисерських задумів. Побачимо, можливо, наступного року деякі з цих мрій стануть реальністю!

Повернення «Шлягеру року» стало для команди не лише організаційним викликом, а й можливістю знову зібрати на одній сцені різні покоління української естради. І Анжела Норбоєва, і Влад Мельник переконані: майбутнє фестивалю – у поєднанні нових імен із повагою до музичної спадщини, а головне місце в цій історії завжди належатиме пісні.