Інтерв’ю з Яковом Марним з «ДК Енергетик»: як народився альбом «86.4 FM»

У новому мініальбомі «86.4 FM» «ДК Енергетик» повертається до Чорнобиля як до досвіду, що не зникає з часом, а лише змінює форму. Ми поговорили з солістом гурту Яковом Марним про те, як з’явилася ідея платівки, як вона збиралась у концепцію, про виступ у зоні відчуження і чому ця історія для них більше про сьогодні, ніж про минуле.

Почнімо з головного: коли і як у вас виникла ідея звернутися до теми Чорнобиля і записати «86.4 FM»?

Ще до появи «ДК Енергетик» у мене був проєкт «МАРНИЙ». Він, по суті, і досі існує, але зараз на паузі через те, що барабанщик служить в «Азові» і має мало часу. Тоді ми випустили пісню, і вже тоді була ідея не лише нагадати про Чорнобиль, а й загалом про різні злочини Радянського Союзу проти України. Але тоді це не розвинулося.

Згодом ця тема все одно не зникала. Коли сформувався «ДК Енергетик» і ми обрали назву, виникла думка: було б символічно зіграти щось під стінами Палацу культури в Прип’яті. І якраз усе співпало: 40 років трагедії. Ми зрозуміли, що вже маємо певну аудиторію і зможемо точніше донести цю історію до людей. Так це і склалося.

За два-три місяці до реалізації ми почали роботу — спочатку над музикою, потім над текстами.

А як з’явилася ідея використати саме радянський синтезатор Polyvox?

Ще під час роботи над попереднім альбомом ми активно експериментували із синтезаторами, намагаючись змістити звучання в більш електронний бік, але зберегти постпанкову основу. У випадку з «86.4 FM» усе лягло доволі логічно. Електростанція, електрика — значить, має бути електронний звук. Це була проста асоціація.

Коли з’явилася можливість дістати Polyvox (нам його надав наш командир — він у нього в гаражі лежав без діла) , ми навіть не вагалися. Це ж інструмент із тієї епохи, і ми одразу відчули, що його звук тут буде доречним. Просто взяли і почали з ним працювати.

Концепція радіохвиль ЕР у вас пов’язана з тим, як тоді передавалася інформація про трагедію — через радіо? Чи за цим стоїть щось інше?

Радіохвилі тут радше як концептуальний каркас. Ми хотіли зібрати альбом у цілісну історію, щоб усе було пов’язано між собою. Бо перший і останній трек досить сильно відрізняються від нашого звичного звучання. Адже це майже повністю електронні композиції. І треба було знайти спосіб, як це об’єднати з рештою матеріалу.

У нас у студії певний час стояв магнітофон із FM-приймачем. Ми під час репетицій почали з ним гратися і в якийсь момент зрозуміли: це працює. Так і з’явилась структура. Перша пісня — момент самої трагедії. Далі йдуть «хвилі», ніби хтось ловить сигнал і чує ці події через радіо.

Є спроба уникнути інформації: не бачу, не чую — отже, цього ніби не існує. Але наступні треки все одно прориваються цими хвилями і повертають до відчуття наближення біди. Від цього неможливо втекти.

Цікаво, що в першому треці є уривок молитви. Цей елемент з’явився коли був готовий фінальний мастер альбому. Ми почали готувати лайв для виступу в Чорнобилі, працювали з радіо як елементом сценічного середовища. І випадково натрапили на християнську станцію «Радіо Марія». Там звучала молитва, і ці фрази повторювалися знову і знову. Це створювало майже гіпнотичний стан. Ми одразу зрозуміли, що це треба залишити. Вирізали фрагмент, повернулися до матеріалу, інтегрували його в композицію — і він став частиною фінальної версії.

Все ніби саме по собі зійшлося?

Так, так. Багато таких моментів, коли воно ніби саме складається, і ти просто маєш встигнути це зловити. І від цього все стає дуже… живим.

Що ви відчули, коли виступили з цим мініальбомом біля Палацу культури «Енергетик»?

Навіть не знаю. Тут, напевно, треба обережніше зі словами «клас» чи щось таке, бо це все ж не найвеселіша тема. Було, скоріше, відчуття певного полегшення. Ми просто придумали це, зробили, запакували. Коротше, відчули цю енергію, силу думки: коли ти щось плануєш, закладаєш і доходиш до цього, і воно справді реалізується.

Бо країна у війні, Чорнобильська зона, і тут музика… І ти ніби ставиш собі питання: як це взагалі поєднується? Але воно поєднується.

Тобто, якщо відірватися від контексту трагедії, сам процес приніс вам задоволення?

Так. Якщо відсунути сам контекст, то процес справді був дуже сильний і по-своєму приємний. І це ще й про відчуття: ніби ти зробив те, про що давно думав. Можливо, навіть мріяв, але не до кінця вірив, що це станеться.

Давайте тоді трохи про сам Чорнобиль. Багато українців так чи інакше досі відчувають наслідки трагедії через родичів, знайомих. Що для вас особисто ця тема?

Я, якщо чесно, напряму не дотичний. У мене, дякувати Богу, немає родичів, які постраждали після вибуху. Хіба що, як і в багатьох киян, — спогади про дитинство, паради, усе це радянське середовище. Це єдине. Прямого особистого зв’язку з трагедією в мене немає.

Повертаючись до початку розмови, тема Радянського Союзу і того, що він робив з Україною, мене хвилює давно — ще з дев’ятого класу. Тоді це все ще було не так усвідомлено, особливо якщо ти живеш у Києві, на Троєщині, де української мови навколо було не так багато. І я сприймаю Чорнобиль як один із моментів, який став дуже важливим у руйнуванні цієї системи. Для мене це частина великого процесу, який до цього призвів.

До речі, про Радянський Союз. У пісні «Риба» є рядок «А риба згнила з голови». Це можна сприймати буквально як відсилку до Чорнобиля, радіації. Але я ще подумав про радянські побутові образи, ті ж декоративні рибки, які були майже в кожному домі…

Цікаво. Я про це не думав, але звучить класно. Ну, там метафора доволі проста. У пісні це радше про те, що система починає руйнуватись зверху.

Розкажіть, як виникла ідея і що найбільше змотивувало написати трек «Люди-кораблі»? 

Текст, по суті, про пусте місто, про відчуття, коли люди як кораблі, які випали з цього простору. Про нерозуміння, загубленість, про те, що ти ніби завжди був тут, але тепер відділений від усього цього. Така історія без опори, без «царя в голові» і з намаганням знайти якусь справедливість, відплату — в умовному, сьогоднішньому сенсі. Але зрозуміло, що з цим дуже важко. Особливо коли йдеться про справедливість у таких речах.

А щодо треку «Незагойний»?

Ця пісня для мене досить проста за своєю ідеєю. Коли я писав тексти, я уявляв, що перша і остання пісня — це ніби голос самої електростанції. І якщо дивитись через цю оптику, то ця електростанція, ця трагедія, навіть через роки залишаються небезпечними просторами. Це історія, яка не завершується: вона тягнеться далі, і величезна територія фактично відрізана від світу. І в цьому сенсі вона стає рубцем як мінімум для України, але, думаю, і в глобальному контексті теж.

Розкажіть трохи про ваш досвід служби в ЗСУ. Як вам вдається поєднувати його з музикою?

Скажу максимально просто. Я бачу, що командири і, зокрема, Третій армійський корпус розуміють: культурний простір України — не менш важливий, і його треба підтримувати й розвивати. Бо, як би це не звучало, якщо немає культури — немає й того, за що воювати. Це взаємопов’язані речі, які мають працювати разом.

А як саме Трійка допомогла у створенні цього проєкту?

Ідея була наша — ми її зробили, а потім уже запропонували реалізувати лайв у Прип’яті разом із корпусом. І от Трійка допомогла саме з організацією зйомки цього лайву і його реалізацією. Це справді спільна робота.

І це, насправді, дуже класний симбіоз. Бо ми, в принципі, могли б зробити це самі, але хотілося, щоб військова структура була залучена не формально, а як частина процесу. Щоб ця історія була ближчою до цивільного середовища, щоб люди сприймали військових не тільки через війну чи стереотипи, а й через культурні проєкти, творчість, присутність у публічному просторі.

Бо це не про гасла і не про прямі заклики. Це радше про присутність: коли люди бачать, що військові живуть, творять і при цьому несуть службу. І це теж частина нормального суспільного процесу.

Що б ви хотіли, щоб відчув слухач, коли послухає мініальбом? Можливо, це нагадування про Чорнобильську трагедію чи спроба переосмислення?

Якщо чесно, моя початкова мета цієї історії була дуже проста: те, що всі ці моменти, дати, цифри ніби складаються тут і зараз в одну точку, і цей момент треба використати.

Для мене це, в першу чергу, про сьогодення. У 2022 році, коли я дізнався, що росіяни зайшли в Чорнобильську зону, а потім — на ЗАЕС, у мене був сильний шок. Це було справді страшно, бо ти розумієш: ніхто не знає, що може статися далі.

І з огляду на те, що подібні сторінки вже були в нашій історії, виникає питання — як не допустити повторення. А потім була Каховська ГЕС… І всі ці події тільки підсилюють відчуття, що ризики залишаються реальними. Тому в першу чергу це про нагадування українцям і світу, що ця історія була і що вона потенційно може повторитися. І цього не можна допускати.

Для мене це більше про сьогодні, ніж про минуле. Минуле тут радше інструмент, щоб нагадати: у нас є теперішній момент, і він теж крихкий. Я розумію, що ми, як українська сторона, не завжди маємо прямий вплив на такі речі. Але навіть саме нагадування вже має значення. 

Послухати альбом повністю можна за цим посиланням.

Спілкувався: Михайло Товтин