«Моя найбільша мрія — виконати MEMENTO ODESA у мирній Україні»: інтерв’ю із Себастіаном Студніцьким

Німецький композитор, трубач і співзасновник MEMENTO ODESA Себастіан Студніцький поєднує у своїй музиці джазову імпровізацію, неокласику та оркестрове звучання. Разом з українською співачкою Анастасією Показ та Одеським філармонічним оркестром він створив проєкт, який уже понад два роки розповідає про Україну європейській аудиторії та збирає кошти на її підтримку. Напередодні київського концерту 28 серпня Студніцький розповів МУЗВАР про MEMENTO ODESA, українську джазову сцену, силу музики під час війни та майбутнє проєкту.

Почнімо з самої назви MEMENTO ODESA. Що для вас означає це «пам’ятати Одесу» і чому саме Одеса стала відправною точкою цього проєкту?

Проєкт виріс з особистого зв’язку з Одесою. У 2022 році я вже написав низку творів для оркестру, проте не міг знайти, з ким це записати. Приблизно в той же час познайомився з Анастасією Показ – співачкою і культурною менеджеркою з Одеси, яка з початком повномасштабного вторгнення виїхала до Берліна. Через неї виник дуже особливий зв’язок із містом. Ми постійно шукали, з ким можна попрацювати музично в Одесі, щоб через музичний проєкт привернути увагу до України та підтримати її, і чи реально буде записати оркестрову сесію саме там. Завдяки контактам Насті та її неабиякому організаційному таланту, влітку 2023 року, буквально за короткий час, ми записалися з оркестром Одеської філармонії. Ця сесія стала початком усього. Відтоді ми зіграли понад сорок концертів – у Німеччині, в Одесі та по всій Україні.

Як виникла ідея поєднати Одеський філармонійний оркестр, джазове тріо та живу імпровізацію?

Чесно кажучи, спочатку це був найпрактичніший варіант. Коли ми думали, що реально можемо реалізувати в Одесі у 2023 році, оркестровий проєкт підходив найкраще – мені достатньо було привезти ноти й сісти працювати з оркестром на місці. У мене вже було написано кілька творів для великого оркестру, які чекали на запис, тож усе склалося одне до одного. Я дописав ще кілька творів, і ми зробили сесію в Одесі. Усе відбувалося дуже імпровізаційно, бо все зібралося настільки швидко, що ми навіть не знали, скільки встигнемо зробити. Але записи вийшли фантастичними – так і народився проєкт.

Наскільки складно музикантам із різних традицій знаходити спільну мову?

Для мене це радше цікаво, ніж складно – бо я сам належу до обох світів. Я виріс у класичній родині, мій батько був диригентом. Але паралельно вивчав джаз. Тож поєднання цих двох систем завжди мене захоплювало. Класичні музиканти явно отримують задоволення, коли все стає трохи вільнішим і з’являється більше простору для імпровізації. А для мене найбільше відчуття – просто сидіти всередині оркестру, у цьому потужному звучанні. Співпраця працює, бо всі відкриті й повністю віддані процесу – і тому, що після стількох спільних концертів ми справді виросли в один ансамбль.

Що, на вашу думку, сучасний джаз може дати слухачеві, який ніколи раніше не цікавився цим жанром?

Я вважаю, що ця музика насправді для всіх. Класична аудиторія знаходить у ній свій вхід, так само як і джазова. Вона глибоко емоційна, але водночас радісна й сильна – дуже мелодійна, з певним урбаністичним звучанням, берлінським духом, з впливами електронної музики. Це більше схоже на кіно, ніж на концерт. Це музика, яка об’єднує дуже різну аудиторію.

Джаз історично дуже сильно пов’язаний зі свободою, імпровізацією та діалогом між музикантами. Чи змінилося для вас особисто розуміння цих понять після початку повномасштабної війни в Україні?

Грати в Україні для мене – це щось надзвичайно надихаюче й зворушливе, коли бачиш музикантів, які виступають на найвищому рівні попри все, що відбувається навколо. І так, війна змінила те, що для мене означає музика. Коли ми граємо в Україні, ми можемо дати людям щось конкретне: емоційне розвантаження, момент полегшення. І відчуваєш вдячність аудиторії так, як не відчуваєш більше ніде. Коли ми граємо в Німеччині, працює зворотний ефект – проєкт дає нам змогу емоційно достукатися до людей і здобути підтримку для України. В обох випадках музика виявляється значно потужнішим інструментом, ніж сухі новини чи телевізійні репортажі.

Ви є засновником XJAZZ! Festival. Яке місце в Європейській джазовій сцені, на вашу думку, займають українські музиканти?

Як професор, я викладаю в кількох консерваторіях і зустрічав надзвичайно талановитих музикантів з України – українських музикантів, які навчаються в Німеччині, з одного боку, і чудових музикантів в самій Україні – з іншого. Відчувається сила всієї тамтешньої культурної сцени. Багато хто з них уже впевнено закріпився в Німеччині та на міжнародному рівні. І це стосується не лише музикантів: я також працював із цікавими танцівниками з України – їх можна побачити разом з оркестром у пісні EUPHORIA на моєму YouTube-каналі, @studnitzky. Мене турбує те, що через обмеження на виїзд значна частина цієї сцени зараз узагалі не може виступати за кордоном, тож європейська публіка чує лише частину того, що насправді існує – це справжня втрата для видимості української культури. Але переважно жіночий оркестр, який усе ж таки їздить з виступами, щоразу підкорює німецьку публіку.

Що українські музиканти можуть показати європейській сцені такого, чого їй сьогодні бракує?

Мене надихає і вражає в Україні сила й невідкладність усього, що там роблять люди – здатність імпровізувати, здатність до інновацій, швидкість, з якою вони адаптуються до постійно змінюваних обставин, і саме тільки завзяття. На цьому тлі Центральна Європа часом здається трохи сонною – інколи занадто млявою, щоб усвідомити нагальність протистояння російській агресії. Розбудити німецьку публіку – частина того, про що цей проєкт хоче сказати.

Ви могли б залишатися в Німеччині й працювати над міжнародними джазовими проєктами, але вирішили інвестувати свій час і енергію в Україну. Що особисто для вас стало причиною цього рішення?

Через мої особисті зв’язки з Україною ця війна раптом стала для мене дуже конкретною. Є й сімейний вимір: мої власні батьки були біженцями. Моя родина втекла від радянського вторгнення в Чехословаччину в 1968 році – тобто, певною мірою, теж від російського вторгнення. Це створює своєрідну солідарність. Тож для мене стало важливим допомогти тим, що я справді маю у своєму розпорядженні – а це музика.

28 серпня MEMENTO ODESA вдруге виступить у Києві. Чого ви очікуєте від цього концерту і що буде відрізняти його від попереднього виступу в Україні?

Проєкт продовжує розвиватися. З кожним концертом з’являються нові твори, і ми стаємо ближчими одне до одного, тож програма стала багатшою й значно розвинулася. Особливо чекаю на саму локацію – Національну оперету України – красиве місце. А моя щира надія – просто щоб концерт не перервала повітряна тривога.

Яким ви бачите майбутнє MEMENTO ODESA? Чи може цей проєкт перетворитися на довгострокову платформу для співпраці українських та європейських музикантів?

Проєкт постійно росте. Моє бажання – представити його ще більш міжнародно, але понад усе моє найбільше бажання – виконати MEMENTO ODESA в мирній Україні. Сподіваюся, що скоро.