«Розкішна» — пісня про жінку, яка знає собі ціну: інтерв’ю з CRYSTEL

У вас вже через декілька днів прем’єра пісні «Розкішна». Як народилася ця історія і хто став натхненням для створення такого яскравого жіночого образу?

Історія цієї пісні народилася приблизно два роки тому — у період, коли я як ніколи відчувала в собі багато жіночої енергії, творчого натхнення і внутрішньої свободи. Тоді ми активно виступали з моїм рок-гуртом, а також я виходила на сцену як самостійна виконавиця на українських фестивалях.

У якийсь момент я помітила, що все частіше, виходячи на сцену, почуваюся саме розкішною. Не просто красивою чи яскравою, а жінкою, яка відчуває свою силу, свою привабливість, свою цінність. Такі ж компліменти я почала чути й від глядачів. І водночас навколо себе я бачила дуже багато розкішних українських жінок — сильних, красивих, глибоких, талановитих, кожна зі своєю особливою енергією.

Тоді я подумала, що слово «розкішна» має в собі особливий зміст. Воно ніби про щось більше, ніж зовнішність. Це про внутрішній стан, про магнетизм, про впевненість, про жінку, яка знає собі ціну. І мені дуже захотілося вилити це відчуття в пісню, яку дівчата й жінки зможуть привласнити собі. Щоб, слухаючи її, вони згадували: “Так, я розкішна”.

У пісні кішка виступає символом загадкової та незалежної жінки. Чому ви обрали саме цю метафору?

Мені здається, кішка — це один із найточніших символів жіночої природи. Вона граційна, ніжна, гнучка, грайлива, але водночас дуже незалежна й цілісна. Варто тільки подивитися, як кішка може пройти між крихкими предметами на тумбі й навіть нічого не зачепити — у цьому є якась неймовірна пластика, впевненість і природна елегантність.

А ще кішка не намагається постійно комусь догодити. Вона живе у стані, якому нас сьогодні так активно навчають психологи: вона любить себе, їй добре із собою, вона відчуває свій простір. А коли їй потрібна увага — вона приходить сама. І вже сам факт, що вона обрала бути поруч, змушує тебе почуватися особливим.

Мені здається, у жінках є щось дуже схоже. Чоловіків часто зачаровують саме ті жінки, які не втрачають себе, які граційно йдуть своєю дорогою, поважають себе і свій внутрішній світ. А коли хочуть — можуть бути ніжними, грайливими, теплими й дуже магнетичними. Як кішки.

Героїня пісні водночас ніжна, граційна, грішна та непокірна. Як вам здається, чи сучасні жінки справді поєднують у собі такі протилежності?

Так, безперечно. Мені здається, жінка взагалі створена з багатьох протилежностей. Вона може бути ніжною — і водночас дуже сильною. М’якою — але непокірною. Чуттєвою — і при цьому дуже зібраною. Вразливою — але такою, що здатна пройти крізь величезні труднощі й не зламатися.

Особливо це видно на прикладі сучасної української жінки. Вона може дбати про дім, виховувати дітей, працювати, вести бізнес, займатися спортом, підтримувати родину, волонтерити, виглядати прекрасно — і при цьому ще знаходити в собі сили усміхатися, жартувати, виходити у світ і не втрачати смак до життя.

І навіть коли важко чи боляче, наші жінки часто роблять те, що дуже точно описано в пісні: “Встала і пішла”. Вони йдуть далі — достойно, красиво, з внутрішньою силою. Тому так, сучасна жінка — це поєднання ніжності й непокірності, волі й гнучкості, сили й чуттєвості. Така собі прекрасна гримуча суміш протилежностей.

У тексті багато пристрасті та захоплення. Наскільки ця історія є особистою для вас?

Ця історія дуже особиста для мене. У ній є момент, коли я по-справжньому розкрила свою жіночність і відчула себе щасливою, вільною, живою. Без зайвих заборон, без комплексів, без потреби ховати свою енергію всередині.

Я відчула свою жіночу силу й привабливість, яка більше не хоче мовчати. Вона ніби виривається з мене — через голос, через рух, через пісню. І мені хочеться ділитися цією енергією з людьми: запалювати серця, дарувати натхнення, нагадувати жінкам, що вони мають право сяяти, бути яскравими, чуттєвими, сміливими й абсолютно собою.

Ви займаєтеся музикою з дитинства та навчалися гри на бандурі. Чи допомагає класична музична освіта вам сьогодні у створенні власних пісень?

Так, безумовно. Я займаюся музикою з шести років. Спочатку це було фортепіано, а потім — народна капела бандуристок «Дзвіночок». Це був неймовірний період мого життя. У ті часи, коли ще не всі так активно їздили за кордон, ми вже гастролювали Європою, виступали на великих фестивалях, на сценах оперних театрів, мали дуже вагомі й пам’ятні зустрічі.

Це був дивовижний досвід, який дуже сильно сформував мене як артистку. Саме там, у дитинстві, народилася моя музичність, любов до сцени, до пісні, до живого звучання. Я ще тоді зрозуміла, що не можу жити без музики.

Пізніше ця любов почала перетворюватися на власну творчість. Спочатку це були вірші, потім — пісні. І сьогодні я розумію, що моя музична база, досвід виступів і любов до української пісенної традиції дуже допомагають мені створювати власний матеріал. Навіть коли я пишу сучасну музику, всередині все одно живе той фундамент, який був закладений ще в дитинстві.

Коли ви зрозуміли, що хочете не просто виконувати музику, а будувати власну сольну кар’єру?

По-справжньому я відчула це вже після переїзду до США. В Україні мені не завжди було зрозуміло, як усе працює, до кого звертатися, з чого починати. Я йшла до своєї мрії, але дуже повільно.

А тут, у США, я потрапила в дуже згуртовану українську громаду. У Чикаго всі ніби знають одне одного, підтримують, радять, запрошують, допомагають. Ми навіть жартуємо, що Чикаго — це трохи Тернопільська область, Чортківський район, бо тут дуже багато людей саме з тих регіонів. І в цій атмосфері мені стало легше повірити, що я можу рухатися далі не лише як виконавиця, а як артистка зі своєю історією.

Спочатку я ніби виспівала весь свій біль через війну, через несправедливість, через те, що відбувається з Україною. Потім я співала улюблені кавери, які допомагали мені виражати емоції. Але в якийсь момент зрозуміла: мені вже цього недостатньо. Я хочу говорити зі слухачем своїми словами, своїми мелодіями, своїм досвідом. Я хочу розповідати свою історію.

І як показує практика, саме це створює найщиріший контакт із людьми. Бо вони відчувають, коли ти просто виконуєш пісню, а коли дістаєш із грудей шмат серця. Так було з моєю першою піснею, яку я випустила вже після переїзду до США, — «Україно моя». Там був увесь мій біль, уся моя любов і туга. І коли я виконую її зі сцени, люди часто плачуть разом зі мною. Бо це не просто пісня — це пережитий досвід.

Відомо, що певний час ви виступали у кавер-гуртах. Який найцінніший досвід дали вам ці роки роботи на сцені?

Це був величезний і дуже важливий досвід для мене. У США я потрапила в рок-гурт, що навіть для мене самої стало несподіванкою. Рок — це не був мій звичний жанр. Якби років десять тому мені сказали, що я співатиму рок, я б, мабуть, дуже здивувалася.

Але після початку повномасштабної війни в мені накопичилося дуже багато сильної енергії: болю, любові до мого народу, супротиву, відчуття несправедливості, бажання кричати й бути почутою. І рок-гурт став для цього дуже правильним місцем. Там є потужна енергія свободи, волі, драйву, сексуальності, вогню, повного самовираження.

Я принесла в гурт багато українських пісень, зокрема The Hardkiss, і для багатьох це стало справжнім відкриттям. Усі закохалися в «Кобру», «7 вітрів» та інші пісні. Для мене це була дуже сильна точка росту. Я почала по-іншому відчувати сцену, стала сміливішою, гнучкішою, відкритішою до різних жанрів.

Цей досвід дуже вплинув і на мою авторську творчість, зокрема на стиль, у якому написана «Розкішна». Тепер я не боюся змішувати різні музичні настрої, експериментувати й дозволяти собі бути різною. І я цим пишаюся.

Що стало поштовхом до рішення розпочати власний творчий шлях і випускати авторський матеріал?

Поштовхом стало відчуття, що всередині мене вже накопичилося занадто багато невисловленого. Я дуже люблю співати кавери, люблю проживати різні образи й емоції через пісні інших артистів. Але в якийсь момент я зрозуміла, що хочу бути не лише голосом для чужих історій. Я хочу звучати своїм власним голосом.

У мене завжди було багато віршів, мелодій, думок, переживань. Просто раніше, можливо, не вистачало сміливості все це показати світу. А потім прийшло розуміння: якщо Бог дав мені голос, дав мені відчуття музики, дав мені історії, які я можу розповісти, то я не маю права тримати це тільки в собі.

Я хочу, щоб мої пісні були чесними. Щоб у них була і жіночність, і біль, і сила, і любов, і український характер. Для мене авторська музика — це можливість залишити після себе щось справжнє. Не просто заспівати гарну пісню, а сказати: “Ось така я. Ось що я відчуваю. Можливо, ти відчуваєш те саме”.

Сьогодні ви розвиваєте кар’єру у США. Чим американський музичний ринок відрізняється від українського для молодої артистки?

Для мене головна різниця в тому, що тут усе дуже велике й дуже конкурентне. Америка — це країна величезних можливостей, але водночас тут потрібно мати дуже багато сили, дисципліни й віри в себе, щоб тебе почули. Тут безліч талановитих людей, і кожен бореться за увагу слухача.

З іншого боку, саме тут я відчула, що можна починати з будь-якої точки. Ти можеш бути новою артисткою, емігранткою, співати українською мовою — і все одно знаходити свого слухача, якщо ти щира й наполеглива. Тут дуже цінують індивідуальність, історію, характер, справжність.

Український ринок для мене ближчий емоційно, бо це моя мова, моя культура, мій слухач. Але Америка дала мені простір, свободу і новий погляд на себе. Тут я ще гостріше відчула свою українськість. Коли ти далеко від дому, мова, пісня, традиція починають звучати всередині ще сильніше. І я хочу поєднувати ці два світи: українську душу й міжнародний простір.

Чи були моменти, коли вам здавалося, що через переїзд ви не змогли реалізувати свої музичні мрії в Україні?

Ні, такого відчуття в мене не було. Я вірю, що Бог веде мене саме тим шляхом, який є найкращим для мене. І мені здається, ми потрібні саме там, де зараз знаходимося. Кожен має робити своє найкраще в тому місці, де він є.

Ми проживаємо дуже непрості часи, і я вдячна Богові за те, що жива, що маю голос, талант і можливість самовиражатися — тут, в Америці, чи будь-де в іншій точці світу. Частина мого серця назавжди залишиться в Україні, особливо у Львові та Карпатах. Хоча останні 15 років до переїзду я жила в Києві та Ірпені, саме Львів і Карпати для мене — це щось дуже рідне, глибоке, кореневе.

Але тут, у США, я відчуваю свою місію. Ми не даємо стерти нашу культуру, нашу мову, нашу пам’ять. Ми організовуємо українські фестивалі, благодійні події, концерти, збори на підтримку України. І я розумію, що, можливо, саме тут моя користь зараз навіть більша, ніж могла б бути в іншому місці.

Дуже велика частина моєї творчої діяльності тут — благодійна. Я часто не отримую за це грошової компенсації, але знаю, що кошти з подій ідуть на підтримку України, на важливі збори, на допомогу тим, хто цього потребує. І ця думка мене дуже надихає.

Тому я відчуваю, що я там, де маю бути. А моя мрія вже частково здійснилася: я співаю для свого народу, прославляю українську мову й культуру навіть за тисячі кілометрів від дому.

Наскільки важко українській співачці знайти свою аудиторію в Америці та чи допомагає вам українська діаспора?

Українська діаспора дуже допомагає. Звісно, тут аудиторія значно менша, ніж в Україні, але вона дуже тепла, жива й об’єднана. Тут люди особливо гостро відчувають потребу в українській музиці, у рідному слові, у подіях, де можна згадати, хто ти і звідки.

Для мене дуже важливо підтримувати зв’язок з українцями, де б вони зараз не були — у США, Канаді, Європі чи будь-якому іншому куточку світу. Завдяки інтернету й сучасним технологіям сьогодні не обов’язково фізично бути в Україні, щоб тебе могли почути.

Звичайно, мені дуже хочеться живого контакту з українською аудиторією на рідній землі. Хочеться ділитися енергією наживо, співати для людей там. Але я вірю, що музика не має кордонів. Якщо пісня щира, вона може торкнутися серця незалежно від того, де людина зараз живе.

Нас об’єднує мова, культура, пам’ять, любов до України. Це наш невидимий, але дуже потужний зв’язок. І я вірю в перемогу. Вірю, що все буде добре.

Хто сьогодні надихає вас у творчості — українські чи світові артисти?

Гарне запитання, дякую. Найбільше, особливо з часів повномасштабного вторгнення, мене надихає українська музика. Це гурт «Океан Ельзи», на піснях якого я виросла. Це The Hardkiss і Юлія Саніна — їхня сила, естетика, вокал і сценічна енергія дуже мені близькі.

Мене дуже надихає творчість Володимира Івасюка. Тут, у Чикаго, майже жоден український фестиваль чи концерт не обходиться без його пісень. Він став певною об’єднавчою ланкою для українців у всьому світі. Також я дуже люблю творчість Квітки Цісик — у ній є така чистота, ніжність і глибина, яка проникає просто в серце.

Із сучасних українських артистів мені також дуже імпонує стиль та енергетика Анни Трінчер. Мені подобається її жіночність, сміливість і те, як вона вибудовує свій артистичний образ.

Серед світових артистів мене надихають Adele, Dua Lipa, Ariana Grande. У кожної з них є щось особливе: голос, харизма, стиль, впізнаваність, сила особистості. Я люблю спостерігати за артистами, які не просто співають, а створюють навколо себе цілий світ.

Які цілі ви ставите перед собою на найближчі кілька років: україномовні релізи, концерти, співпраці чи, можливо, альбом?

Усе з переліченого. У мене зараз дуже багато творчої енергії, яка потребує реалізації. Я відчуваю, що настав час діяти, випускати музику, виступати, знайомити людей зі своїм авторським матеріалом і будувати свій шлях більш усвідомлено.

Альбом уже в процесі. У мене достатньо власних пісень, щоб завершити його до кінця року. Це буде україномовний альбом, хоча я також пишу пісні англійською мовою. Мені цікаво розвиватися в обох напрямках, але зараз особливо важливо звучати українською.

Над моїм україномовним матеріалом працюють дуже талановиті музиканти та звукорежисери з України — Роман Сасанчин, Кирило Ляшенко та Слава Макаркін. Мої пісні зараз в активній розробці, і я продовжую багато працювати над цим.

Також у планах — концерти, нові релізи, співпраці й, звичайно, розвиток мого артистичного образу. Я хочу, щоб кожна наступна пісня відкривала мене ще глибше — як жінку, як українку, як артистку.

Якщо говорити про «Розкішну» як про початок нового етапу, то якою ви бачите себе як артистку через п’ять років?

Я бачу себе артисткою світового рівня, яка несе в собі український колорит, українську душу й наш генетичний код. Я бачу себе людиною, яка може бути гордістю України й прикладом того, що немає нічого неможливого — незалежно від обставин, країни, віку чи точки, з якої ти починаєш.

Мені дуже хочеться показати, що все, що не вбиває нас, справді може зробити нас сильнішими. Я хочу бути прикладом незламності української душі, віри у світле майбутнє, жіночої сили й творчої свободи.

Я мрію, щоб пісня «Розкішна» прозвучала далеко за межами однієї країни й показала світові справжню енергію української жінки — красивої, сильної, чуттєвої, вільної, непокірної. Нехай вона стане початком чогось великого й нового для мене та для кожного, кому вона відгукнеться.

Я буду дуже щаслива, якщо ця пісня надихатиме жінок, даруватиме їм усмішки й нагадуватиме: вони мають право сяяти.